Це крапка, чи…?

Це була крапка. Вона так невміло її ставила, кричала від пекучого болю, але витримала цей удар долі, не зронивши жодної сльозинки. Кожного дня, викидаючи по шматочку його ім’я зі своєї голови, вона повторювала своїми крижаними губами: «Крапка. Досить»! Шматки її почуттів застрягли в серці. Уже покриваючись інеєм, вона старанно видовбувала їх, та вони трималися за покалічене серце як за єдину можливість вижити. Ніхто ніколи не дізнається наскільки їй було важко з останніх сил підійматися і вирубувати ці почуття, які надто міцно вкоренилися.

«Досить! Досить! Досить мене мучити! Я не витримаю більше!», – цю фразу повторювала тонким голосом, задихаючись. Повітря не вистачало, занадто тісна кімната, занадто багато простору зайнято, її особистого простору. Зайнято ним!

«Проганяй його, жени, зроби так, щоб не повертався! Спали, вирубай ці почуття! Тікай від них на край світу, та хоч в пекло, але тікай! Рятуй себе, дівчинко!», – говорив її внутрішній голос. А серце шепотіло: «Зупинися! Не все втрачено! Послухай…». Вона проганяла цей шепіт серця. Удавала, що не чує. Приглушувала гучною музикою свого розуму. Вона довго чекала, вірила та сподівалася, а це вірний спосіб з’їхати з глузду. Почуття її більше не торкнуться, стане «залізною леді», зробить неможливе, але свого досягне!

Поки думки чорним вороном покривали її розум, відкрилися важкі двері. Маленький промінь світла освітив її замерзлу кімнату. Вона тремтіла від холоду, навіть плед не допомагав, кава також не рятувала(та й її запах видавався бридким). Тінь раптом затьмарила сяйво маленького промінчика. Вона почала тремтіти ще більше. Через секунду її очі заіскрилися яскравіше полярного сяйва. Декілька секундного погляду було достатньо, аби кожен з них зрозумів, наскільки міцно почуття сидять в їхніх серцях. Його лагідна посмішка, адресована їй, миттю розтопила крижане серце. Чотири кроки відділяли його від неї. Він пішов їй назустріч. Ще шість секунд і «залізна леді» вже танула від ніжності його обіймів.

Голос серця звучав все сильніше і сильніше, а голосна музика розуму приглушувалася мелодією їхніх почуттів. Вона знову прислухалася до свого оновленого серця. Так, вкотре подарувала його йому, не задумуючись над правильністю вчинку. Просто віддала серце, розум, всю себе. Вона була його. Знову танула в його очах, віддавала свою ніжність, дарувала тепло. Йому. Тільки йому. А серце радісно тріпотіло. Він більше не дозволить їй позбутися цих почуттів, ніколи. Серце було в безпеці, під його надійним захистом.

Мирослава НЕСТЕРУК

Читайте також:Сповідь: “Бути коханкою – щастя”….намагаюся бути красивою для нього

За матеріалами видання: “Студентська територія”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram