— Тут година їзди! Який бізнес? Які постачальники? Ви у своєму розумі? Якби у мене мама була, я б до неї пішки пішла, хоч у гори, хоч до кордону! А тепер — хоч куди можу піти, а не йдеться. Бо мами немає! Життя немає! Мені кожного дня не простити собі, що бігала то до друзів, то на дискотеки, а вона мене чекала, хвилювалася, сиділа біля віконця допізна. Чай ставила, чекала.
Бабуся стояла і дивилася кудись у далечінь. Зморшкуваті руки стискали паличку. У світлі ліхтаря були помітні її очі — наповнені надією, спрямованою на дорогу. Вона щоразу здригалася, коли повз проїжджала машина, і намагалася розгледіти, хто сидить у салоні.
— Ви когось чекаєте? Можливо, вам допомогти? Перевести через дорогу? — запитала я.
— Синочка, Дімочку. Він приїхати має. Я от йому пиріжків напекла — гаряченьких! З яйцем і цибулькою, як він любить! — бабуся усміхнулася довірливо, майже по-дитячому.
— Та не слухайте ви її! Ніхто до неї не приїде! Син про неї давно забув — понад рік вже не було! А вона все ходить сюди, чекає! Не потрібна ти йому, хіба не видно? — різко сказала жінка років шістдесяти п’яти, яка проходила повз у пуховику та окулярах.
Бабуся від цих слів ніби згорбилася, знітилася й заплакала, ніяково витираючи сльози рукою.
— Ну ви взагалі! Вам не соромно? Навіщо таке говорити? — обурилася я.
— А я правду кажу! Якщо дітей нормально виховала — вони приходять, піклуються. А вона тут стоїть, як сирота. Іди додому, Іванівно. Не приїде твій Дімка, не ганьбися! — пробурмотіла незнайомка й пішла далі.
— Не рік! Чуєш, Валю, його немає 363 дні! Ще року не минуло! — крикнула їй услід бабуся.
Я не знала, що відповісти. Сімейні справи — тонка річ: не знаючи ситуації, можна й зайвого сказати. Та й вечір, жвавий рух.
— Давайте я вас проведу додому. Можливо, ваш Діма завтра приїде. Уже пізно. Може, він з роботи повернувся втомлений… чи справи в нього, — спробувала я якось підтримати бабусю.
— Так… Так, онучко, можна я тебе так називатиму? Напевно, справи. Він же в мене бізнесом займається. От і ніколи. Завтра ж приїде, правда? Як ти думаєш? — бабуся зазирнула мені в обличчя прозорими блакитними очима. У цих очах було стільки надії, що я лише й змогла сказати, що так, він приїде. Завтра.
Ми йшли повільно. Бабуся весь час розповідала, як сильно сумує. Який син у неї турботливий: кур’єром то продукти пришле, то гроші. Дзвонить інколи. Тільки от уже третій тиждень — тиша. А до того й не приїжджав давно. Вона навіть спеціально календар повісила — дні закреслює, чекає. І щовечора пече пиріжки.
— Він як дзвонить, усе каже: “Мамо, завтра точно заїду”. От я й печу потроху, щоб свіженькі були. Мій Дімочка завжди казав, що найкращі в світі пиріжки — мої. І чай з м’ятою любить. Він у мене один. І два оники є, але вчаться, рідко дзвонять — молоді, їм не до бабусі. Я все розумію. Мені б Дімочку побачити… Я ж його сама виростила, чоловіка рано не стало. Поставила на ноги, освіту дала. А Вальку ти не слухай — у неї свої діти теж не такі вже й золоті, як вона розповідає. За пенсією тільки й приходять. А це ж теж не життя, — говорила бабуся, постійно озираючись, ніби думала, що син от-от наздожене її.
Я провела її до квартири. Вона запросила зайти. Я спершу відмовлялася, але бабуся таки вмовила.
У Марії Іванівни вдома було гарно: велика плазма, сучасні м’які меблі, але поруч — в’язані килимки та серветочки, які зберігали тепло її рук. На кухні — новенький чайник, мікрохвильовка, блендер. А бабуся раптом сіла на стілець і гірко заплакала.
— Ось, Дімочка все це надсилає… А мені нічого не треба! Хоч би сам приїхав. Мені б тільки глянути на нього… як він там?
— Давайте ваш телефон, подзвонимо синові, — наважилася я.
Відповідь була коротка й холодна: «Абонент недоступний». Бабуся все одно дивилася на екран, ніби чекаючи, що ось-ось станеться диво. І тоді я зібралася з духом.
— А де ваш син живе? — запитала.
Виявилося, на машині — година дороги.
— Знаєте… мені якраз туди треба у справах. Можу до нього заїхати, якщо хочете, — сказала я.
— Справді? Ой, зачекай! — бабуся заметушилася по квартирі. — Ось пиріжки, і носочки теплі — сама в’язала, він же рибалку любить. І шарф! Ой, а мене Марія Іванівна звуть, пробач, навіть не представилася!
Вона тицяла мені пакуночки одне за одним — дбайливо складені, з любов’ю. А потім, коли я вже виходила, довго махала з балкона:
— І скажи йому, що мама чекає! Хай навіть і немає коли… Я й ще триста шістдесят три дні почекаю! Тільки хай приїде!
Подруга Люда оптимізмом не відзначалася.
— Воно тобі треба? А якщо в бабусі маразм? Може, син постійно приїжджає! А ми поліземо в чужі справи. Якщо там проблеми в сім’ї — крайніми будемо. Ну навіщо тобі це? — бурчала вона.
— А якщо навпаки? Якщо щось трапилось? Уяви, якби твоя мати так чекала. Вона ж і завтра піде на ту дорогу… Поїхали. Тим паче, ти ж давно казала, що хочеш по магазинах пройтись, — не здавалась я.
— Ага, все життя мріяла пертися в інше місто «по магазинах». У нас своїх нема… Ладно, їдьмо, — буркнула Люда, але погодилася.
Та наступного дня за вказаною адресою нам ніхто не відчинив. Люда глянула на мене так, ніби казала: «І що я говорила?» У цей момент сусідні двері рипнули, і з них визирнула жінка в махровому халаті та з рушником на голові.
— Чого стукаєте? На роботі він! Годині о шостій поїхав, я якраз собаку вигулювала, — пояснила вона.
— Нам дуже треба з ним поговорити. Ми від його мами, — сказала я.
Жінка махнула рукою, зітхнула і назвала адреси його магазинів. Виявилося, Дмитро мав їх кілька. Ми поїхали туди. Магазини були продуктові.
— Слухай, а в нього тут, схоже, своє виробництво! Подивись: ковбаси, хліб, м’ясні страви, фарширована риба… Оце круто! Пішли купимо чогось додому! — Люда вже тяглася до кошика.
— Які ковбаси? Спершу поговоримо! — я потягла її за рукав.
На вході ми запитали, де його знайти, і нам показали дорогу до кабінету. Чесно кажучи, я чекала побачити якогось бездушного чоловіка, який живе у своє задоволення, поки його мама кожного вечора стоїть на дорозі з пиріжками.
Ми постукали. Двері відчинив стомлений чоловік. Ті самі прозорі, світлі очі — мамині. І так само часто моргає. Я мовчки поклала на стіл пиріжки, в’язані шкарпетки й шарфик.
— Це від Марії Іванівни. Від вашої мами, — сказала я.
А от Люду, як завжди, понесло…
— Совісті зовсім немає, га? — на одному диханні вигукнула подруга. — Вона ж кожного дня вас чекає! А ви тут… процвітаєте, а вона… А вона ж може під машину потрапити! І в будь-яку погоду йде. Пиріжки пече! А такому синові взагалі нічого печи не треба. Серця у вас немає!
Дмитро відійшов до вікна, розтріпав волосся, провів руками по обличчю, повернувся. У його очах стояли сльози. Ну, ще не все втрачено — значить. Чоловіки зазвичай не плачуть.
— Ех, мамо, мамо… Як же так… Так, я винен. Сам винен. Кожного дня обіцяв, що приїду, а все ніяк. Проблем багато. Малому бізнесу важко виживати. А в мене ж люди… я за них теж відповідаю. Це ж робочі місця, у всіх сім’ї. Все відкладав їй… Але… Ех, невже рік майже пролетів, — прошепотів Дмитро.
— Тут година їзди! Який бізнес? Які постачальники? Ви у своєму розумі? Якби у мене мама була, я б до неї пішки пішла, хоч у гори, хоч до кордону! А тепер — хоч куди можу піти, а не йдеться. Бо мами немає! Життя немає! Мені кожного дня не простити, що бігала то до друзів, то на дискотеки, а вона мене чекала, хвилювалася, сиділа біля віконця допізна. Чай ставила… — кричала Люда і плакала.
Дмитро пообіцяв приїхати. По магазинах ми не пішли — не той був настрій. Повернулися до міста. Подруга буркнула:
— Обмане, гад. Ну нічого, я тоді ще до нього з’їжджу!
Вона пішла додому, де її чекали бабуся та батько.
Я пішла вигуляти собаку. І знову побачила Марію Іванівну. Близько підходила та сама Валентина з подругою. Я зрозуміла, що тітки знову готуються наговорити бабусі гидоти, і хотіла втрутитися. Та раптом… величезний чорний джип різко загальмував. Валентина з подругою завмерли. З машини вибіг Дмитро, ніяково витягуючи букет троянд. Підійшов до матері і… впав на коліна — прямо у бруд, у своєму діловому костюмі.
— Мамо… Мамочко, прости мені. Мамо, я так… я так тебе люблю, прости, мамо. Ніколи, ніколи більше цього не повториться, я буду приїжджати часто, я тебе з собою заберу, прости, мамо! — обіймав коліна Марії Іванівни, не дивлячись на здивовані погляди перехожих.
— Синочку, милий, встань, ну що ти! Я ж знала, що ти приїдеш, чекала! Встань, рідний, я на тебе подивлюся. Схуд як! Ось, я тобі пиріжків напекла! — приговарювала Марія Іванівна, коли вони, обійнявшись, йшли до машини.
Дмитро дійсно забрав маму до себе. Правда, вона звикла жити у маленькому містечку і часто приїжджає сюди. Ми іноді бачимося в парку — вона гуляє з маленькою собакою, подарованою сином. У них усе добре.
Якщо у вас є батьки — ніколи не забувайте їх навідувати. Дзвоніть, пишіть, а ще краще — завжди приїжджайте. Можуть з’явитися нові чоловіки і дружини, нові друзі. Але ніхто не замінить матері і батька. Це найцінніші серця на світі. Це ті самі дорогі старенькі, які щодня чекають своїх дорослих і постійно зайнятих дітей. Не залишайте їх. Життя крутиться, і нікуди не зникнуть справи та проблеми. Але головне — щоб серця мами і тата ніколи не переставали битися. Бо без них ми — ніхто. Поки живі батьки — ми діти. А не сироти з вантажем болю й проблем. Лише їхні руки та серця — наш рай на землі.
