Останні роки життя бабусі пройшли в повній розсіяності уваги. Хто стикався з подібним, то знає, наскільки це важко. Варто недоглядеть – вона тікала з дому, куди очі дивляться. Іноді – сама поверталася, іноді – шукали з поліцією і волонтерами.
Мама з татом працювали, мамин брат, мій дядько Вадим, відмовився доглядати за матір’ю, а дружина дядька Вадима, тітка Настя, і зовсім пропонувала здати свою свекруху в клініку.
Так як в декрет вийшла я, то і дивитися за бабусею належало мені. Ми з чоловіком переїхали жити до неї, як водиться в таких випадках – доглядати взаміну на житло. Бабуся, будучи при здоровому глузді, була дуже розумною жінкою. Квартиру вона відразу оформила в мою власність, а щоб ми з чоловіком її не вигнали на вулицю, вона залишила у своїй власності частку в квартирі – дві сотих квартири.
Погіршання у бабусі почалося, коли дочка пішла в садок. Через це я не вийшла на роботу – за бабусею потрібен був догляд ще прискіпливіший, ніж за немовлям. Але, тим не менше, бабуся кілька разів примудрилася втекти.
Після чергового разу, утікачку додому повернули тітка з дядьком. Вони сказали, що вона прийшла до них і написала заповіт, суворо наказавши відібрати у мене квартиру. Жадібній тітоньці і безхарактерному дядечкові я не особливо повірила: тітка Настя давно поклала око на квартиру бабусі для свого старшого сина Діми, але стара не зовсім адекватна свекруха, що йде в комплекті до житла, їй була не потрібна.
Вік взяв своє – бабусі було глибоко за 80, ми її проводили в останню путь. Мотлох, який роками накопичувався в квартирі, вигребли, квартиру відмили, провітрили і навіть освятили, про всяк випадок.
Прийшов час вступати в спадок після бабусі. Мама відмовилася від своєї частки бабулиної мікродолі в мою користь, а ось дядечко, якого добряче піддьоргувала тітонька, свою половинку отримав.
Через півроку до нас у двері подзвонили. На порозі стояло сімейство дядька Вадима. Тітка Настя відсунула мене з дороги і занесла валізи сина.
– Ось, Дмитрику, тепер ти будеш тут жити. Доленька у тата твого є, так що відчувай себе як вдома. Ти йди, располагайся. В якій кімнаті? Ой, будь-яку кімнату вибирай! Тут все твоє скоро буде! Іди, синочку. А я з ще поки господинею перетріть.
Моєму здивуванню не було меж: у дядька Вадима у власності була одна сота частка. У перерахунку на квадратні метри: 0,62 квадратних метра і вони вирішив поселити на них сина.
Тітонька підійшла до мене і почала розмахувати у мене під носом книжкою, на форзаці якої було щось невиразно написано нерозбірливим почерком.
– Ось, полюбуйся на заповіт бабкин. Так, не у нотаріуса оформлений, але уважити останню волю ти зобов’язана. Та й дівчинка ти чесна, вчиниш по справедливості. Тут написано, що квартирка Дмитрику залишається, а тобі – книжкова шафа і швейна машинка. Так що давайте, збирайтеся. – повідомляла мені дружина дядька.
Гостей з дому чоловік випровадив під їх крики. Ми з чоловіком в цей же день з’їздили в суд і написали заяву про примусовий викуп мікродолі. Повернувшись додому з суду, ми застали примітну картину: наші двері виламують накачані молодики під керівництвом улюбленої тітоньки. Виклик правоохоронців нічого не дав – дядько з сім’єю мали повне право перебувати в квартирі.
Чотири місяці, які тривали судові розгляди, минули як в пеклі: тітка пробувала і здати кімнату в нашій квартирі жителям співдружніх держав, і гульки з подружками влаштовувала. Вона навіть спробувала здавати частину квартири з оплатою по годинах парочкам для цілком певних цілей.
Коли суд зобов’язав дядька продати частку за 31 тисячу 614 гривень, а ми її викупили, я спустила тітку зі сходів, з величезним задоволенням. Вона спробувала засудити мене з це, але у неї нічого не вийшло – у мене пів під’їзда свідків було, що тітонька оступилася і впала сама.
З нашої сім’єю дядько Вадим з дружиною і дітьми більше не спілкуються.
