Стіни старої хати на вулиці Вишневій пам’ятали все. Вони пам’ятали запах дідусевого одягу, скрип бабусиної ходи та дзвінкий сміх маленьких Олени й Марії.
А тепер, після того, як матері не стало діти не могли поділити хати.
Олена була старша, розважлива, давно жила в місті, маючи власне, хоч і тісне, житло. Марія ж, молодша, ніколи не залишала рідного села.
Вона доглядала маму останні роки, і в її свідомості хата була не просто нерухомістю. Вона душу вкладала в хату.
Зустріч, на якій мали обговорити спадок, відбувалася на кухні — там, де колись збиралася вся родина. Над столом висіла стара чорно-біла фотографія батьків: вони молоді, усміхнені.
«Марійко, ми маємо вирішити. Я проконсультувалася з юристом. Хата ділиться порівну», — почала Олена, намагаючись говорити м’яко, але її голос тремтів від прихованого роздратування.
Марія різко відставила чашку. «Ділиться? Лено, ти серйозно? Ти тут була раз на рік на Великдень, на півгодини. А я? Я п’ять років не спала ночами, піднімала маму, коли вона вже не могла. Це моя праця, моє життя! Ти хочеш, щоб я тепер збирала свої речі і йшла? Куди?»
Олена нахилилася вперед, її обличчя стало кам’яним. «Це не питання праці чи справедливості, Маріє, це питання закону. І, чесно кажучи, я вважаю, що моя частка… заслужена не менше.
Я теж її донька. І мені потрібні гроші, щоб допомогти синові з навчанням. Ти маєш свою роботу в школі, а тут… тут якраз місце, яке я можу продати, щоб дати йому майбутнє».
«Продати? Ти чуєш себе? Це ж Батьківська Хата! Це не сарай, не шматок землі! Тут тато будував кожну стіну, тут мама посадила ту троянду під вікном, пам’ятаєш? Ти готова це знищити заради грошей?» — очі Марії наповнилися сльозами.
Вона підскочила, кинулася до вікна і вказала на кущ, який щойно покрився бруньками.
«Ти завжди була такою емоційною. Сентименти тут ні до чого. Я не збираюся її знищувати, але я не можу собі дозволити тримати її порожньою, як музей.
Я пропоную: я виплачую тобі грошову компенсацію за твою половину. Ти зможеш купити собі щось менше, ближче до школи», — запропонувала Олена.
Марія обернулася. Її обличчя було мокрим від сліз, але тепер у її погляді спалахнув гнів.
«Ти мені пропонуєш купити “щось менше”? Ти вважаєш, що цей дім можна виміряти грошима? Ти думаєш, ті ночі, коли я сиділа біля мами і слухала її тихе дихання, коштують стільки ж, скільки твоя половина стін і даху?
Ні! Я тут живу! І я не хочу, щоб на ній оселилися чужі люди, які викинуть на смітник мамин посуд і татові книги! Це зрада, Ленко. Справжня зрада».
«Зрада — це те, що ти робиш зараз, звинувачуючи мене у всіх гріхах! Я не винна, що моє життя склалося інакше, ніж твоє. Я теж люблю цей дім! Але любов не платить рахунків!» — Олена підвищила голос, чого не дозволяла собі багато років.
Марія підійшла до неї впритул, не стримуючи гіркоти.
«Ти знаєш, що найстрашніше? Ми ділили ляльку в дитинстві, ділили цукерки, ділили батьківську увагу. А зараз ми ділимо хату.
Тільки тоді, коли ми сварилися, мама завжди казала: ‘Дівчата, що б не сталося, ви сім’я’. А тепер, коли її немає, ми цю сім’ю розриваємо на шматки заради кількох тисяч доларів.
Ти пам’ятаєш, як ми ховалися на горищі від грози? Як тато вчив нас кататися на велосипеді тут, на подвір’ї? Це все — частина цієї хати! Ти хочеш від цього відмовитися?»
Олена мовчала. Сльози Марії, що завжди її дратували, тепер здавалися чистим болем, що проникав крізь її броню. Вона подивилася на фотографію батьків і раптом побачила не усмішку, а їхні втомлені, люблячі очі.
Вони дивилися прямо на неї.
«Добре… — ледве прошепотіла Олена, опустивши голову. — Добре. Я не можу цього… цього зламати. Нехай буде так. Я відмовляюся від своєї частки. Але… не відмовляйся від мене, сестро. Ти маєш мені це пообіцяти».
Вона підвела очі. Марія дивилася на неї, і в її очах було здивування, а потім — повільне, болісне полегшення. Вона підійшла до Олени, несміливо обійняла її, і вони вперше за багато років заплакали разом, не через гнів, а через спільне, нероздільне горе і любов до того, що вони ледь не втратили. Хата залишалася. Сім’я, можливо, теж.
Минуло два роки.
Рішення Олени відмовитися від своєї частки стало, мабуть, найважчим, але й найправильнішим кроком у її житті. Відносини між сестрами, які мало не трісли у майнових суперечок, почали повільно відроджуватися, як весняна трава після довгої зими.
Марія відчула не лише полегшення, а й величезну відповідальність. Вона тепер була не просто мешканкою хати, а її єдиною берегинею. Першим ділом вона відмила і полагодила ґанок, який давно просів, використовуючи ті невеликі заощадження, які мала.
Олена з чоловіком та сином приїхали до хати на річницю поховання матері.
Вони не привезли офіційних паперів, не обговорювали гроші, а просто привезли розсаду нових тюльпанів та мішок добрив.
Сидячи ввечері на тому самому ґанку, Олена обережно торкнулася Маріїної руки.
«Вибач мені. Тоді я бачила лише цифри, а не наш дім», — тихо промовила Олена, дивлячись на зоряне небо.
Марія усміхнулася, і в цій усмішці не було ні тіні докору, лише втома й тепло.
«І ти мені вибач. Я занадто тиснула на твою совість, хоча й розуміла, що тобі теж важко. Знаєш… я не змогла б жити тут, знаючи, що ти мене ненавидиш», — зізналася Марія.
Хата дихала спокоєм, вперше за багато років. Вона більше не була предметом суперечки, а знову стала сімейним гніздом.
«Я пропоную, — сказала Олена, дивлячись на темні силуети плодових дерев, — щоб ти офіційно оформила все на себе.
Але… Я хочу, щоб ти дала мені обіцянку».
Марія напружилася. «Яку?»
«Кожні вихідні, коли ми зможемо приїхати, ці двері будуть для нас завжди відкриті. Щоб це був наш спільний куточок, місце, куди ми можемо втекти з міста. Щоб наш син, твій племінник, знав, де його коріння. Не як гість, а як член сім’ї, що повертається додому».
Марія міцно обійняла сестру. Це була не просто обіцянка. Це був договір, міцніший за будь-який юридичний документ.
«Двері на Вишневій завжди відкриті для тебе, сестро. Це твій дім. І наш син завжди буде тут бажаним», — прошепотіла Марія, і сльози покотилися по щоках. Це були сльози, які змили останні залишки гіркоти.
Згодом Марія справді оформила всі документи, але на нотаріальному бланку, поруч зі своїм підписом, вона акуратно приклеїла маленьку фотографію своїх батьків.
Хата стояла, міцна і затишна. Вона була свідком того, як спадщина, яка мало не зруйнувала дві долі, врешті-решт стала фундаментом для нової, більш зрілої й міцної сестринської любові.
Адже іноді, щоб зберегти найдорожче, треба відмовитися від того, що здавалося тобі належним.
Валентина Тодоренко
