— Ти, Сашко, не ображайся на Галину. Їй нелегко. Ірка — вже дівка, Петро росте не по днях, а по годинах, штани не встигаємо купувати. А зарплата в неї — з гулькин ніс, та ще й Колька її пропав, нічим не допомагає. А був, наче, нічого чоловік… і от тобі… — Мати свої чоботи, які син їй подарував, Ірці віддала, на це Сашко образився.
Олександр їхав додому. Мати завжди чекала на нього. Та й сестра теж… От тільки на сестру він був у образі. Якось він привіз матері чоботи — гарні, помітні, з вишитою золотою квіткою. А через рік побачив ці чоботи на іншій жінці — на директорці місцевого клубу. Побачив, коли пішов туди на танці.
— Мамо, а де ж ті чоботи, мій подарунок? Не носиш?
Мати відвела очі, заметушилася біля плити:
— Та розумієш, там каблук, Сашо. Я ж не можу. Пам’ятаєш, ногу підвертала? Не можу я на такому ходити…
— Та який там каблук? Наче ж і немає…
— Як це немає? Є… Уже не за віком мені.
— А де вони?
— Галя продала. Їй-бо малі.
Тоді Олександр розсердився на сестру. Поїхав у місто й купив матері нові чоботи. Грошей не шкодував. Коли сказав продавчині, що це для матері — жінки літньої, без підборів, та виставила перед ним справжнє «бабське» взуття. Олександр мало не образився. Невже він для матері грошей пожаліє? І вже з принципу взяв найдорожчі — натуральна шкіра й хутро, фінські.
Мати вдома взула — й розплакалася. М’які, зручні. І як же здивувався Олександр, коли через два роки приїхав знову й побачив ці чоботи на Ірині — племінниці.
— Ірка, та це ж бабусині чоботи. Я ж їх матері дарував.
— Правда? Ну… я не знала. Вона мені віддала, — швидко випалила Ірка й, грюкнувши дверима, зникла.
А коли мати повернулася з магазину у старому взутті, він запитав, чому так. Жінка розгубилася, знітилася й якось плутано пояснила, що Іринці, мовляв, потрібніше…
Олександр знову образився на сестру.
— То це як? Я, значить, матері подарунки купую, а ви — то продали, то Ірці віддали?
— Не кричи! Не я це. Мати сама їй дала.
— А ви й раді — хапнули! Що тій матері треба? Нехай у чоботях ходить! Я ж їй купував, на свої, на тяжко зароблені…
Вони сварилися, поки не побачили, що мати плаче. Сидить на дивані — бліда, витирає очі фартухом і гірко плаче.
— Ти чого, мам, не плач, я тобі ще куплю! Не переживай…
І крізь сльози він почув:
— Не сваріться, тільки не сваріться… Не треба мені…
Галина грюкнула дверима та вибігла у двір. Мати тривожно глянула їй услід. Потім теж вийшла. І Олександр бачив, як мати ходить за нею, вмовляє, а Галина відвертається, відходить убік, береться за свої дворові справи. Йому тоді здавалося, що матір тут не цінують, ображають, а вона — не розуміє цього через свій вік. Усе це згадувалося тепер, коли Олександр знов їхав додому — до матері й сестри. Вже два роки він не був удома.
Олександру було трохи за тридцять. Чорнявий, підтягнутий, сухорлявий. Життя його — мов перекотиполе. Останнім часом він працював на заводі в іншому місті. Там і жив. І ось нарешті — відпустка в грудні. Заробіток — на руки, та ще й який, з премією…
У Олександра, по суті, й дому-то свого не було — лише материнський. Іншого не мав. Там, де жив, важко було назвати домом. Поселили його від завода у гуртожиток, крім нього ще п’ять чоловіків у кімнаті. Проте й материнський дім важко було вже вважати саме його домом: у хаті матері лишилася жити старша сестра Галина зі своїм сімейством. Дім розширили — колишній зять власними руками прилаштував до нього кілька кімнат, подвір’я обросло новими прибудовами. Але зятеві скоро набридло сільське життя — сам він був з міста. Отож Галина з чоловіком розлучилася й залишилася в хаті з матір’ю та двома дітьми, які вже підростали.
Тоді Олександр і вирішив про себе, що одружиться років у тридцять — і неодмінно на своїй, сільській. Забере її з собою, і приїжджатимуть вони додому разом. Він був певний: мати підшукає йому дві-три гарних наречених — і неодмінно добрих, працьовитих.
Та минав час. Дівчата-ровесниці давно повиходили заміж, водили дітей у школу. І ті, що молодші, теж не чекали його — такого «принца». А юні зовсім уже почали називати його «дядя Саша». Олександр дивувався, засмучувався і, дивлячись у дзеркало, мимоволі тер щетину на щоках. І з подивом бачив, що таки правда — для них він уже радше дядько.
Вагон здригався, а Олександрові не спалося. Промчав зустрічний поїзд з пронизливим гудком, яскравим потоком мигнули освітлені вікна. Пропливали повз темні села, річки, озера. Стукіт коліс лягав у ритм думкам. А Олександр усе думав — щаслива мати чи ні? Тоді, після сварки з Галиною, вони кілька днів не розмовляли, а мати по черзі вмовляла кожного:
— Ти, Сашо, не ображайся на Галину. Їй нелегко. Ірка — вже дівка, Петро росте не по днях, а по годинах, штани не встигаємо купувати. А зарплата в неї — з гулькин ніс, та ще й Колька її пропав, нічим не допомагає. А був, наче, нічого чоловік… і от тобі…
— Мамо, та це не твої проблеми. Ти хоч трохи повинна пожити нормально. Для себе.
— Так чи ж то життя — для себе? Для себе й жити не варто. Діти — це ж ланцюги, що матір з життям зв’язують.
— Виходить, мамо, за твоєю логікою моя життя — взагалі без сенсу? Ні дружини, ні дітей. Так?
— Ну що ти. Он про мене дбаєш. Хочеш дбати — і сили маєш. Я ж за тебе переживаю: сім’ю тобі треба.
— Знову переводиш розмову? Ми ж про тебе говорили, про твоє життя.
— Моє життя — це ви. Діти мої та онуки. А якщо у вас миру нема, то й мені жити ні до чого. І чоботи мені не потрібні. Зовсім. Не до чобіт…
— Мамо! А здоров’я? Я ж тобі, щоб тепло було…
— А я бачу, що Ірці нема чого взути. Очі сумні. А як чоботи ті взяла, як узула — аж очі засвітилися, радості — повні штани! Так і я щаслива, щасливіша за всіх… Ми ж сім’я, Сашо. А в родині хіба будеш щасливий, коли інший журиться?
— А вони не журяться, що ти роззута?
— Вони ще молоді. І їхня черга прийде.
— Не розумію, мам. Я теж молодий. На десять років від Галини молодший — а й то розумію…
Того разу він не поїхав за новими чоботами. Та й годі! Знову ж матір без взуття залишать. Хоч із Галиною він і помирився — заради матері, звісно. Два роки він не був удома. За цей час багато чого сталося. А мати писала. Минулої осені написала, що їй чоботи купили — і ще дещо. Мрія матері — щоб діти жили дружно — чітко вчитувалася між рівних материнських рядків.
І часто згадував він материнські слова. І справді: це він відірвався, злетів, мов осінній листок, а Галина з матір’ю так і залишилися нерозривним цілим — сім’єю. От і болить у матері серце за них обох. Бо материнська любов робить жінку, як ніхто інший, вразливою.
Поїзд почав сповільнювати хід. Сашко вдягнувся, зняв валізу з полиці. На станції сипав дрібненький, сухий сніг. Він зійшов на землю, озирнувся. Будівля вокзалу ледве видно крізь туман, але Олександр рушив у протилежний бік — на лісову стежку. Звідти, з-поміж дерев, раптом вискочив хлопчина з санками. Сашко впізнав Петра — племінника. Тому всього дванадцять, а вже виріс майже з дядька.
Обнялися.
— Петько! Та ти ж велетень! Оце даєш!
Вони звалили валізу на санки й потягли по мерзлій землі, де сніг ще ледь прихопив.
— Як мама? — запитав Сашко.
— Переймається. В нас Ірка заміж зібралася.
Сашко різко зупинився.
— Як це — заміж? Скільки їй?
— Та ще й вісімнадцяти нема. При надії вона.
Сашко видихнув:
— Ого. Оце так новини.
— Це Ірка дає… — тихцем буркнув Петько й зиркнув: не переборщив?
— А мати що?
— А мати не знає, де гроші на придане взяти, на весілля… Ніхто ж не думав. У Генки — у нареченого — батьки багатші, кафе хочуть.
— А бабуся?
— А бабуся — от молодчина! Каже: хай одружуються, гроші знайдемо. Хоче продати своє золоте кільце і дідове.
Сашко змовк. Він пам’ятав, як високо цінувала мати ті обручки. Якщо вже готова їх віддати — значить, нічого не змінилося: заради своїх вона ладна на все. Нарешті показалося рідне село. Як завжди, десь у серці защемило — відчуття дому. І разом з цим теплом прийшло чітке рішення: цього разу він зробить усе, що треба. Не для сестри навіть і не для племінниці — для матері. Любов треба доводити дією.
Галини вдома не було — ще на роботі. Але все, як і завжди під час його приїздів: стіл накритий, каструлі киплять, у повітрі пахне домашнім. Тільки настрій інший — тривожний. Мати постаріла — ніби ще на кілька років. І Сашко подумав, що старість і справді приходить якимись прискореними кроками. Він обняв її міцно. Мати витерла сльози.
— Що у вас тут, мамо?
І мати розплакалася. Перед Галиною вона трималася — тій і так несолодко. Перед Іркою трималася — та ж ледь не руки на себе наклала, коли дізналася, що при надії. Трималася-утримувала всіх, а тут син приїхав — і прорвало.
— Ох, синку… Ірка ж дитинку чекає. А батьки нареченого хочуть весілля, у кафе. Не бідні. Ірка плаче. Галина як тінь ходить…
— Мамо, а наречений хоч нормальний?
— Та хто його знає… Наче хлопець добрий. Разом вони вчаться.
— То радіти треба, а не плакати. А гроші… гроші я знайду. Зіграємо весілля! Тільки ти не плач.
Мати підняла на нього очі — ніби боялася повірити.
— Правду кажеш? Допоможеш?
— Мамо, звісно. Ми ж сім’я. Гроші в мене є. В банк поїду — зніму, скільки треба. І тобі купимо нову сукню, і туфлі. Ти в мене найкрасивіша будеш — усіх затьмариш.
— Та ну, — мовила вона, але в куточках вуст уже тремтіла посмішка.
— І Ірці купимо все потрібне, і Галині допоможемо. Мамо, я ж для цього й збирав, здається.
Мати аж розквітла.
— Зараз обід поставлю, — загомоніла, заметушилася, ніби помолодшала.
Увечері прийшла Галина — вся змучена, схвильована.
— Сашо… Я ж не віддам таку суму… Ну не зможу… Ми кожну копійку рахуємо…
— Та досить, Галю, — зупинив він. — Хай це буде мій подарунок вам усім. Тобі й Ірці — на весілля. Мама має рацію: вона щаслива тільки тоді, коли всі ми щасливі.
І закрутилася справжня передвесільна метушня — заворушилась хата. І Сашко був у цьому всьому, як ніколи раніше: у клопотах, поїздках, списках, сварках, примиреннях — у родині.
За день до весілля Сашкові довелося заїхати до нареченого — до Генки — у справах. А там у нього старша сестра, Маша. Посадила Сашка за стіл. А він не міг відірвати очей: як тихо вона снувала по хаті у вовняних сірих шкарпетках, як приносила гарячу картоплю, яєчню, як до блиску протирала склянки. Така домашня, тепла, у кофті з короткими рукавами. Опускала очі — ніби ніяковіла перед гостем.
І тоді Сашко раптом упевнено відчув: він хоче дивитися на цю дівчину все життя. Не хоче більше мотатися по гуртожитках, повертатися в порожні кімнати — хоче оце: тиша, тепло, двоє.
— Машо, а з ким ви на весіллі будете? — спитав ніби буденно.
— Як з ким? З мамою, татом, Генкою…
Сашко подумки вже вписав у той перелік і себе.
На весіллі юна наречена, Ірка, притулилась до нього й зашепотіла:
— Дядьку Сашо, я така тобі вдячна! Така… А Маша в них — просто золото. Хапай її!
І він «ухопив». Весілля закрутило їхні стосунки, як у вирі. І відпустити Машу він уже не міг.
— Сашуню! Машуню! Дітки мої, дай вам, Боже! — проводжала їх мати. — А ми вас чекатимемо завжди.
Маша поїхала з ним. Розписалися вони у тому місті, де Сашко працював, а від заводу їм дали квартиру. А додому, у рідне село, відтоді приїжджали тільки разом — уже як сім’я.
Неважливо, скільки нам років і чого ми досягли — мамина любов потрібна нам завжди.
