“У нас була одна дитина на трьох”

— І для чого ті мужики здалися, — спирається на стос вишитих подушок, щоб підвестися з ліжка, 83-річна Катерина Бойко із села Яшники Лохвицького району Полтавської області. — Не хочу про них чути. В других чоловік горілку п’є, а жінка робе. А ми і за чоловіків, і за себе робили. І дрова рубали, і корову держали, й свиней. Нам ніхто не носив, не косив.

Катерина має двох сестер. Старшій Парасці 86 років, молодшій Софії — 77. Заміж не виходили.

— Найстарша Параска у 23 роки народила сина Василя, — згадує Катерина Іванівна. — Раніше жили вдесятьох в одній хаті на хуторі Парницьке під Яшниками — крім нас і Василя, батьки, брат з дружиною та двома дітьми. Коли Парасчин син виріс, купив нам будинок у Яшниках.

Хата Бойків на околиці села. Дім на три кімнати. У сінях пахне дровами. На кухні піч.

Параска та Катерина сидять у вітальні на низькому ліжку.

Запнута в чорну хустку Параска схлипує.

— У неї син помер. Тепер постійно плаче. Одна надія на нього була, — каже Софія Іванівна.

На стіні портрет брюнета в костюмі.

— То ж мій Василько, — показує на фото Параска Іванівна. — Такий красивий, добрий був. І нема вже. А я все живу. Щодня у Бога прошу смeрті, а він не забирає. Як Василь оженився, у Лохвицю поїхав. Обіцяв забрати до себе нас, та три роки тому помер від язви.

— У нас була одна дитина на трьох. Заміж не повиходили, бо ніколи й гуляти було. І день, і ніч на роботі. Особливо в жнива, — говорить Софія Іванівна. — То війна була, то розруха. Путніх не траплялося, то так уже самі й домучимось. Під час війни у нас на хутір було хлопчиків малих з десяток та шість дідів. Де ж тим женихам братись?

— Та й бідно дуже жили. А воно ж за багатство всі хватаються, — переминає вологу хустину в руці Параска Бойко. — Не мали в що одягтись і вбутись. Школа була в сусідньому селі. Діти в школу йдуть, а я сиджу й плачу. Так мені вчитися хотілося. Покійний дядько у шахті робив, привіз калоші. Я зраділа, пішла до школи. А в грязюці все позлазило з ніг. Додому боса прийшла. Сильно застудила ноги. Тепер рачки лажу, бо ноги зовсім не годяться.

Вона закінчила чотири класи. Катерина з Софією — по три.

— По 10 кілометрів ходила зі свого хутора на роботу до заводу. Було того кирпичу як наносишся, і ноги, й руки отказують. Дві голодовки пережили. Тільки липину, спориш і тирсу їли. У нас на трьох один платок був.

Параска працювала на цегельному заводі. Софія була дояркою, Катерина — листоношею.

— Ану, Катько, дістань з шифанера карточки, — говорить Софія.

Катерина Іванівна має півтора метра зросту. Стає на стілець і навшпиньках з шафи стягує картонний ящик з-під цукерок.

— Оце Катерина на весіллі в подруги, — показує пожовкле фото Софія. На ньому всі гості у вишиванках. Наречена у вінку зі стрічками. Катерина струнка, довгокоса.

— У Катерини була товста коса аж до пояса. Любила її закручувати навколо голови, — усміхається Параска. — Півтора року тому я їй коси обрізала, бо важко було вже розчісувати. Катя у нас одна тепер по хазяйству, бо найкраще на ногах тримається. Ми боїмось, бо слизько.

До хати заходить племінниця 62-річна Ольга — донька покійного брата. Вона живе поруч.

— Часто до них заходжу. Бува, й серед ночі дзвонять, коли погано. Я таблеточку найду, — розказує Ольга. — Ще двічі на тиждень навідує соцпрацівник.

Сестри накривають на стіл.

— Якраз холодчику з курочки і ножки кабанчика зварила, — Параска ставить велику таріль з холодцем. — Десь іще там і винце лишилось. Горілки ми не п’ємо, а винце, бува, пригубимо. У нас розподіл обов’язків по дому. Я готую — в печі варю борщ, картоплю, суп. Катерина по хазяйству. А Софія у нас веде канцелярію — де, кому шо треба заплатити. Вона з усіх найкраще бачить. Навіть газету може почитать. Прокидаємося всі близько шостої години. Снідаємо в дев’ять. Після обіда годинку спимо. Щовечора дзвонимо онуці Оксані — доньці покійного Василя. Вона живе у місті Мерефа на Харківщині, працює вчителькою у школі. Двічі на тиждень чекаємо соцпрацівника, бо вона всі новини села розкаже. Спати лягаємо в десять.

— Тоді не так просто було вийти заміж, — говорить племінниця Ольга. — Хлопців Парасчиного віку всіх на війну або в Германію забрали. Та і не подобався їй замолоду ніхто. А тоді вже й не звали. Понравився один, завагітніла від нього. А він заміж не позвав. Та й, кажуть, гівном був. У нього з десяток таких Парасок водилось. Софію один посватав, а вона відмовила. А той, що їй подобався — не звав. Він на фермі був фуражиром, а вона дояркою. У Катерини наче хтось і був, та вона нікому про те не каже. Пенсія в них мала. Вся йде на дрова і ліки.  Кажуть, зараз жити можна — ні війни, ні голоду, тільки сил уже нема.

Автор: Вікторія ЩЕРБИНА

Читайте також: Паска великодня: кращі рецепти з фото та поради

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram