— Вітю, ти не спиш? — я тихенько прочинив двері, засунув голову в знайому темну кухню.
У відповідь почув глухе:
— Та заходь уже, чого ти як чужий, — і клацання вимикача.
Світло вдарило по очах. Вітя сидів за столом у спортивках, футболка перекошена, волосся як завжди скуйовджене. Перед ним недопита кружка чаю.
— О, обличчя з минулого, — він підняв брову. — Ти годинник бачив?
— Бачив, — я втомлено кинув куртку на спинку стільця. — Якраз той час, коли люди або п’ють, або говорять дурниці.
— Або обидва одразу, — хмикнув він. — Сідай. Що сталося?
Я сів, обхопив руками чашку, ніби вона вже була теплою, хоча була порожня.
— Слухай, Віть, а ти мою Оксану добре знаєш?
— Ну, років десять бачу цю святу жінку, — він криво посміхнувся. — А що?
Я втупився в стіл. Дерев’яний, з подряпинами, знайомий з дитинства. Скільки разів ми тут сиділи: я зі шкільними двійками, він — із розбитими колінами та «нічо, прорвемося».
Зараз от знов сидимо. Тільки коліна, здається, розбиті вже десь глибше.
— Як гадаєш… мені з нею розлучатися?
Вітя якийсь час мовчки дивився на мене. Посмішка зникла.
— Налий мені чаю, — спокійно сказав він. — А потім розказуй усе з початку. Не отак уривками, а повністю. Що трапилося?
Я встав, узяв чайник, просто щоб було що робити руками.
— Ти тільки не перебивай, добре?
— Ні, ну я можу одразу сказати: «Розлучайся, бо жінки — зло», — знизав плечима він. — Але, здається, ти прийшов не за цим. Так що давай, говори.
Я зітхнув.
— Вона зрадила, — видавив я.
Вітя не здригнувся, не підскочив, нічого.
— А з ким — потім скажеш. Починай із того, звідки ти взагалі дізнався.
Ми з Оксаною були разом десять років. Здавалось би, термін, за який люди або звикають один до одного, як до своєї подушки, або розбігаються. Ми чомусь обрали перше. Принаймні так я думав.
— Пам’ятаєш, як ми з нею познайомились? — я обережно поставив перед ним чашку.
— Аякже. Ти тоді прийшов додому з очима, як у побитого спанієля, і весь вечір повторював: «Вітю, ти не розумієш, вона особлива, вона не така, як усі».
— Так і було, — криво всміхнувся я. — Вона тоді працювала в аптеці, пам’ятаєш?
Я пам’ятав той день до деталей. Сірий дощовий ранок, черга, моє безглузде кашляння й її голос:
— Вам щось протизастудне чи просто подобається стояти тут і вдихати чужі мікроби?
Я тоді розгубився, почервонів і відповів щось на кшталт:
— Якщо чесно, я взагалі забув, навіщо зайшов.
Вона засміялась, покрутила очима, порадила таблетки й сказала:
— Якщо пам’ять повернеться — заходьте ще.
От з того «заходьте ще» все і почалося. Прогулянки, кави, дурні меми в переписках, перший поцілунок біля під’їзду.
— Коротше, ми ж з тобою не вчорашні, — сказав я, дивлячись у чай. — Не ідеальна в нас сім’я була, але й не пекло. Посваримось — помиримось, класика.
— Так, — кивнув Вітя. — Я ж бачив. Вона завжди біля тебе крутилась, як та бджола. То борщ, то котлети, то «де твої шкарпетки». Де в цій поемі зрада?
Я стиснув кулаки.
— Там, де мій рідний брат.
Вітя завмер. Очі потемнішали.
— З Сергієм?
— Ага.
Тиша стала важкою.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Тоді розказуй повністю. Як воно все вилізло.
Почалося з дрібниць. Завжди з дрібниць.
«Вона стала якимось іншим», — банально ж, правда? Але по факту так і було.
Спершу — телефон. Раніше він валявся де завгодно: на кухні, на дивані, у ванній під рушником. Потім раптом почав жити з нею в одному ліжку. І не просто поруч, а буквально в руці.
Повідомлення — екран догорить, але вона вже не та Оксана, що кричала через хату: «Любий, прочитай, мені лінь розблоковувати».
— Я думав, робота, — продовжував я. — Вона ж перейшла в офіс, нова посада, новий колектив, вся оця корпоративна дичина.
— Ну логічно, — буркнув Вітя. — Коли люди вирішують зради, вони зазвичай не пишуть на лобі: «Я міняю чоловіка на нову модель».
Потім з’явилась дистанція. Я заходжу додому, а вона ніби дома, але водночас десь дуже далеко.
— Як день? — питаю.
— Нормально, — відповідає.
— Щось трапилось?
— Ні. Просто втомилась.
Ти ж знаєш цю «просто втомилась». Від неї до «я тебе більше не кохаю» — менше, ніж здається.
— Я йшов на компроміси, — сказав я, відчуваючи, як всередині закипає злість. — Посуд мив, сміття виносив, гроші носив, з малим грався. Думав: ну період, пройде.
— І що, пройшло? — підняв брову Вітя.
— Ага.
Одного разу, у суботу, ми мали їхати до батьків.
Того ранку вона сказала:
— Слухай, давай ти сам до мами заїдеш. Я неважливо себе почуваю. Голова болить.
— Ти ж знаєш, я не слідчий, — я ковтнув чай. — Я тоді по-дурному повірив.
— Це не по-дурному, — сказав Вітя. — Це просто коли довіряєш людині.
Я поїхав. Посидів у батьків, вислухав мамине «ви так рідко приїжджаєте», татові історії. Повертався додому, думаю: куплю їй щось солодке, щоб хоч трошки порадувати.
Зайшов у під’їзд, автоматично глянув у вікно нашої кухні. Світло не горіло. Дивно, думаю, мала ж бути дома. Піднявся, відімкнув двері. Тиша. Взуття її немає.
— Я подзвонив, — тихо сказав я. — Каже: «Я в аптеці, голова не проходить. Зараз буду». Голос рівний, спокійний. Я сказав: «Добре».
Вітя кивнув.
— Ага, продовжуй.
Я пішов на кухню, відкрив шафку за чашкою — і випадково зачепив пакет документів. Він випав, папери розсипались.
Я нагнувся, почав збирати й раптом побачив чек. З кафе. Дата — сьогоднішня. Час — година тому. Двоє людей: «лате», «американо», «чізкейк», «штрудель». Оплата — її карткою.
— Ну, кафе й кафе, — задумливо сказав Вітя. — З ким завгодно могла сидіти.
— Могла, — кивнув я. — Але там унизу ще було: «бронювання столика на ім’я Оксана». І номер телефону для підтвердження. Її номер. А з іншого боку папірець — ручкою: «12:00, як домовлялися. Не запізнюйся ;)».
— І ти що? — спитав Вітя.
— Нічого. Сів і чекав.
Вона прийшла за двадцять хвилин. Вигляд… не як у людини, в якої «болить голова». Макіяж свіжий, губи злегка підфарбовані, волосся вляглося ідеально, ще й легкий запах кави.
— О, ти вже вдома, — вона здивувалась.
— Ага, — я дивився на неї, тримаючи чек у руці. — І ти, бачу, встигла в аптеку й у салон забігти.
Вона завмерла. Особливо — очі. Вони на секунду стали круглими, як у загнаної тварини. Потім вона вдихнула, підійшла ближче.
— Це не те, що ти думаєш.
Я розсміявся. Не голосно, але гірко.
— Я ще нічого не думав. Але ти вже виправдовуєшся. Хто він?— Та ніхто, — вона знизала плечима. — Колега. Ми говорили про роботу.— Колега, з яким ти «як домовлялися» і «не запізнюйся»? — я простягнув їй папірець. — Оце от ти називаєш робочим питанням?
Вона стиснула губи, потім важко зітхнула.
— Ну добре, — сказала. — Ми просто… час від часу зустрічаємось. Поговорити. Ти ж сам завжди зайнятий. Робота, робота, втомився, полежу.— То тепер у тебе є «колега» для розмов? — підняв я брову. — І як його звати?
Вона відвела погляд.
— Це не важливо.
— Я не влаштував скандалу, — сказав я братові. — Не кричав. Сказав: «Добре. Якщо це просто колега — давай познайомиш мене з ним. Посидимо втрьох. Я, ти, він».
Вона знову завмерла.
— Ти що? — прошепотіла.
— Можливо, — спокійно відповів я. — Але, здається, це не я призначаю побачення «колезі».
Я залишив її стояти посеред кухні й пішов до кімнати. Не те щоб це було якимось героїчним виходом. Просто я відчував: ще одне слово — і я скажу зайве. А тоді вже назад не склеїш.
— І як ти дізнався, що це Сергій? — тихо запитав Вітя.
Я криво всміхнувся.
— Та дуже романтично. По класиці жанру — через телефон.
Наступного дня вона ходила як у воду опущена. Телефон із рук не випускала. Вночі, коли вона заснула, він так і лежав поруч.
Я довго крутився, дивився в темряву, слухав її дихання. Потім узяв той телефон. Просто подивитися, котра година. Принаймні так я собі брехав.
Палець сам натиснув на екран. Без пароля не відкривалося. Раніше там нічого не стояло. Я знав — ми взагалі не парилися з цим.
— І що? — спитав Вітя. — Зламав?
— Ні, — я посміхнувся безрадно. — Наступного дня ідею підкинув один геній.
Сергій сам подзвонив.
Я був на роботі. Телефон завібрував — Оксана. Я взяв слухавку.
— Алло?
— Привіт, — почув я голос брата. — Ксеню, ти можеш зараз говорити?
Мене, здається, реально перекосило.
— Сергію, — сказав я в трубку максимально спокійно. — Ти, мабуть, номером помилився.
На тому кінці зависла тиша.
— Ой… — прошепотів він. — Слухай, це…
— Слухай, давай я потім передзвоню, — забився він. — Ми… це не так, як ти думаєш.
— Ви всі любите цю фразу, правда? — я тихо сказав. — Спочатку вона, тепер ти. Може, хтось уже нарешті скаже, як воно насправді?
— Я приїду ввечері, добре? — швидко випалив він. — Поговоримо.
Я повісив слухавку, не відповівши.
— Ну от тоді я й зрозумів, — повернувся я до Віті. — Я, звісно, можу багато про себе поганого сказати, але голос рідного брата не переплутаю.
Вечір. Я сидів на кухні, як на допиті. Оксана крутилась по квартирі, нервово визирала у вікно.
— Хто дзвонив? — спитав я.
— Та так, по роботі, — відповіла вона. — Ти будеш вечеряти?
Я навіть не встиг відповісти, як у двері подзвонили. Вона здригнулась, я підвівся.
Відчинив — там стояв Сергій. Мій молодший брат. Весь такий вилизаний: сорочка, парфум, зачіска з салону. Очі червоні.
— Привіт, — тихо сказав він.
— Заходь, — так само тихо відповів я.
Оксана вийшла з кімнати, побачила його й поблідла.
— Ти що, зовсім? — прошепотіла вона йому.
— Пізно зовсім, — я сів за стіл. — Проходьте, закохані голубки. Сідайте.
Обоє стояли, як школярі, яких спіймали.
— Ви разом? — прямо спитав я.
Вони переглянулися.
— Це все не так однозначно, — почав Сергій, стерши долонею піт із чола.
— Та добре, — я розсміявся. — Благаю. Не починай оцю філософію. Я задав просте запитання. Ви разом?
Оксана нервово стиснула руки.
— Ми… — вона проковтнула. — Це просто… так вийшло.
— У вас, я дивлюсь, усе «просто вийшло», — я кивнув. — Зустрілися «просто» в кафе, він тобі «просто» дзвонить, ви «просто» ховаєтесь. Слухайте, може, я теж «просто» піду з хати? Так, для симетрії.
— Не перегортай усе в жарт, — раптом зірвався Сергій. — Це складніше, ніж ти думаєш.
— О, нарешті в нього виріс голос, — я повернувся до нього. — Слухаю тебе, миленький брате. Просвіти мене,. Як воно — бути з дружиною рідного брата? Складно? Чи, може, цікаво?
Він почервонів і стиснув кулаки.
— Ми не планували цього, — сказав він. — Спочатку просто спілкувалися. Ти ж сам знаєш, у тебе вічно не було часу. Ви сварились. Вона плакала. Я… я просто хотів підтримати її.
— Розумію, — кивнув я. — Підтримка вийшла дуже конкретна.
Оксана заговорила, нарешті:
— Ти завжди на роботі, — кинула вона. — Я тебе бачу тільки втомленим, злим. Ти приходиш додому і просто падаєш. Ти зі мною взагалі говориш? Ти помітив, що я вже рік як на танці ходжу?
— Я думав, то йога, — машинально вирвалося в мене.
— О! — саркастично кивнула вона. — Ось це й проблема. Ти завжди «думав». Але ніколи не питав. Ніколи не цікавився.
— І це, значить, виправдовує те, що ти пішла до мого брата? — тихо спитав я.
— Ні, — вона опустила очі. — Не виправдовує. Але пояснює.
Я зітхнув.
— Я не кажу, що був ідеальним чоловіком, — подивився я на Вітю. — Але, коли в людей проблеми — вони зазвичай ідуть до сімейного психолога, а не в ліжко до родича.
— Скільки це триває? — спитав я.
Обоє мовчали.
— Я повторюю, — я ледве стримував себе. — Скільки. Це. Триває.
— Пів року, — шепочучи відповіла Оксана.
— Рік, — одночасно сказав Сергій.
Вони переглянулися. Класика.
— Тобто, — я повільно кивнув, — десь між «пів року» і «рік» мій шлюб тихенько йшов у прірву, а ви мені робили вигляд, що все норм. Ви разом вирішили мене робити “рогатим”, чи окремо?
— Ми не хотіли тебе ранити, — промимрив Сергій.
— О, ну так, — саркастично усміхнувся я.
Я встав.
— Гаразд, — сказав я. — Ось що ми зараз зробимо. Ви двоє чесно відповідаєте на одне питання. А потім я вирішую, що далі.
— Яке? — прошепотів Сергій.
— Ви кохаєте одне одного? Чесно. Не треба «це складно». Або так, або ні.
Оксана стиснула губи й мовчала. Сергій подивився на неї, потім на мене.
— Так, — сказав він. — Я кохаю її.
Повітря в кімнаті стало важким. Я повернувся до Оксани.
— А ти?
Вона закрила очі.
— Я… не знаю, — нарешті видихнула вона. — Мені з ним легше. Він мене слухає. Я відчуваю, що комусь потрібна.
— А я — що? — тихо спитав я. — Додатковий дохід у сімейний бюджет?
Вона не відповіла.
Я пішов на балкон. Мені треба був повітря. Холод ударив у обличчя.
Через кілька хвилин до мене вийшов Сергій.
— Слухай, — почав він. — Я знаю, що немає жодного виправдання.
— Правильно знаєш, — перебив я.
— Але, якщо ти хочеш, я зникну, — він говорив швидко, збиваючись. — Я… я переїду. Не буду вам заважати. Забудь про мене.
— Ти, може, й зникнеш, — я сперся на перила. — Але те, що ти зробив, нікуди не зникне. Як я маю далі дивитись тобі в очі?
На сімейних зборах, на днях народження? Як ми взагалі можемо сидіти за одним столом, знаючи, що ти в моєму будинку робив?
Він замовк.
— Я не хотів… — знову почав він.
— Замовкни, — я втомлено махнув рукою. — Ти вже достатньо «не хотів», щоб це тривало рік.
Він затих, потім прошепотів:
— Якщо хочеш — удар мене.
Я подивився на нього. Бачив свого брата, з яким ми в дитинстві будували халабуди, разом ховалися від батьків, разом тікали з уроків.
Я реально хотів дати йому. Але в якийсь момент зрозумів: це нічого не дасть. Мені стане легше на п’ять хвилин, а потім — ще гірше.
— Ні, — сказав я. — Це надто дешево для тебе. Живи з тим, що ти зробив. Це буде гірше за будь-який удар.
Коли я повернувся в кухню, Оксана сиділа за столом, стиснувши руки.
— Що ти будеш робити? — ледь чутно спитала вона.
— От якби я був мудрим героєм із книжок, — відповів я, — то зараз сказав би щось типу: «У мене є час, я подумаю». Але я не герой. Я втомлений мужик, який щойно дізнався, що його дружина була з його братом.
— Ми не… — почала вона.
— Мовчи, — різко обірвав я. — Не треба цих «ми не хотіли», «ми не планували». Ви вже все зробили.
Я сів навпроти неї.
— Я подам на розлучення, — сказав я спокійно. — Не тому, що хочу тебе покарати. А тому, що я не зможу з тобою жити. Я кожного дня бачитиму тебе й уявлятиму вас двох. Я не хочу так жити.
Вона затремтіла.
— А наш син?
Це було єдине, що реально врізалось мені.
— Про нього я подумаю окремо, — відповів я. — Але я не буду прикидатися, що все окей, тільки щоб не ранити дитину. Дитина все одно потім виросте й потім дізнається. Я не хочу бути таким батьком.
Оксана розридалась. Не тихо, не красиво. Саме так, як плачуть люди, які розуміють, що все, от реально все.
Я сидів і дивився на свою чашку. Чай давно вистиг. Мені було холодно й гаряче одночасно.
— І що далі? — нарешті запитав Вітя, коли я закінчив.
Я знизав плечима.
— Та що. Зібрав речі — і поїхав. Сьогодні до тебе. Документи підготую — подам. Вона в істериці, Сергій не дзвонить. Мати буде ридати, коли дізнається. Ти, напевно, скажеш, що я різко рубаю.
Вітя довго мовчав. Потім подивився.
— Слухай сюди, — нарешті сказав він. — От ти зараз хочеш від мене що? Щоб я сказав: «Та ні, пробач її, це все емоції»? Чи навпаки: «Викинь усіх із життя, влаштуй феєрверк помсти»?
— Я хочу, — втомлено відповів я, — щоб хтось, крім мене, сказав уголос, що я не збожеволів. Що я маю право не бути святим.
Вітя подивився на мене довго, пильно. Потім кивнув.
— Ти не збожеволів, — сказав він. — І так, ти маєш право не бути святим. Ти маєш право не жити з людиною, яка зробила з твоїм шлюбом кінець. Тим більше — з братом. Це, подвійний удар.
— Але? — я скривився.
— Але, — погодився він, — давай відрізнимо емоції від рішення. Ти зараз на дні. Тебе зрадили двоє найближчих людей. У цей момент хочеться спати, щоб три дні не прокидатись.
— Не без цього, — пробурмотів я.
— Але розлучення. Це не те, що робиться на емоціях. Якщо вже вирішити — то усвідомлено. І ти, як не крути, уже все для себе вирішив. Просто хочеш, щоб хтось сказав: «Так, ти робиш правильно».
Я мовчав. Він мав рацію.
— То ти як? — спитав я. — Ти скажеш це?
Він подивився мені прямо в очі.
— Скажу так, — нарешті вимовив він. — Якби моя жінка зрадила мені з чужим мужиком — я б ще подумав. Я б мучив себе питаннями, шукав би, де моя вина. Може, теж десь «забув», десь недолюбив.
— А тут? — прошепотів я.
— А тут, брате, — він нахилився до мене, — зрада з твоїм братом. Не зі знайомим, не з колегою, не з колишнім однокласником. З тією людиною, яку ти пустив би до себе в дім без стуку. Це інший рівень.
Я стиснув пальці.
— То ти вважаєш, що я правильно роблю?
— Я вважаю, — повільно сказав він, — що ти маєш право не жити далі в цьому цирку. І якщо твоє рішення — розлучення, я не буду стояти й розмахувати прапором «збережімо сім’ю будь-якою ціною». Бо це вже не сім’я.
— А як щодо Сергія? — гірко усміхнувся я. — Він же теж твій брат.
— Був, — коротко відрізав Вітя. — Те, що він зробив зараз — це не «ой, помилка молодості». Це свідоме рішення. Він рік із цим жив. Рік. Міг зупинитись тисячу разів — не зупинився. Тож нехай тепер живе з наслідками.
Вітя задумливо почесав підборіддя.
— Я тобі пораджу кілька речей, — сказав він. — Перше: не приймай фінальне рішення сьогодні вночі. Ти вже вирішив розлучатися — окей. Але дай собі пару днів просто… пожити з цією думкою. Не поспішай бігти до РАЦСу завтра ж.
— Думаєш, я передумаю?
— Ні, — він усміхнувся. — Думаю, ти ще раз переконаєшся, що це не емоційний спалах. Друге: не перетворюй це на серіал.
Без постів у соцмережах, без загальних чатів. Ти хочеш закрити цю історію, а не жити в ній вічно, гріючись ненавистю.
— Хоч якось хочеться їх покарати, — сказав я.
— Покарає їх життя, — махнув він рукою. — Повір, відносини, побудовані на зраді, — то те покарання уповільненої дії.
Одного разу вона подивиться на нього й подумає: «Якщо він зміг таке зробити з братом, що йому заважає зробити щось подібне зі мною?» І навпаки. Їм із цим жити. Це не твій хрест.
Я замовк. Десь глибоко стало трохи легше. Не значно, але ніби хтось відкрив вікно в задушливій кімнаті.
— А третє? — запитав я.
Вітя всміхнувся.
— А третє — не закривайся. Не треба після цього робити висновки в стилі «всі жінки однакові», «любов — це брехня» . Але не руйнуй себе разом із цим. Час пройде — ти ще зустрінеш когось. Іншу, не її. Але це буде потім. Зараз твоя задача — не наробити самому помилок.
— Амбіційний план, — гірко посміхнувся я.
— Ну, — він хмикнув, — як бачиш, є в кого порадитись. Старший брат, всі справи.
Ми ще довго сиділи на кухні. Говорили вже не тільки про неї, про Сергія, а й про дитинство, про те, як ми колись разом тягнули з мами пиріжки, як ти, пам’ятаєш, колись із даху мало не гепнувся. Сміялися — криво, надламано, але сміялися.
Десь ближче до ранку я відкинувся на стільці й сказав:
— Знаєш, що найсмішніше?
— Що?
— Якби мені хтось рік тому сказав, що моя жінка зрадить мені з моїм братом, я б не просто не повірив — я б його ще й висміяв. Типу: «Ти що, із серіалу сценарій приніс?»
— Життя, брате, — знизав плечима Вітя, — кращий сценарист. Але й ми не повні статисти. Пам’ятай це.
Я подивився у вікно. Небо вже світлішало. Новий день підкрадався з впевненістю, що світ не розвалиться, навіть якщо в когось там тільки-но згорів шлюб.
— Значить, розлучатися — не божевілля? — перепитав я.
— Не божевілля, — підтвердив Вітя. — Божевілля — це змусити себе жити, ніби нічого не сталося. От це реально зводить із розуму.
Я видихнув.
— Добре, — сказав я. — Я подам на розлучення. Спокійно, без шоу. Синові поясню, що ми з мамою більше не можемо бути разом, але він тут ні до чого. Зі своїм «колегою» вона вже якось сама розбереться. Сергій… ну, Сергій тепер просто людина, з якою я колись був знайомий.
— Оце вже схоже на план, — кивнув Вітя. — Буде важко, буде боляче. Ти ще тисячу разів пошкодуєш своє рішення й одночасно будеш вдячний собі за нього. Але то вже шлях.
Я підвівся.
— Дякую, — сказав я. — Реально. Якби не ти — я б зараз, напевно, сидів у маршрутці з пляшкою й писав їм голосові, які потім би сам слухати соромився.
— Завжди будь ласка, — усміхнувся він.
— Ну, тоді готуйся, — відповів я. — Бо, схоже, ця була не останньою.
Він розсміявся.
— Гаразд, іди хропи. А завтра… точніше вже сьогодні… почнеш збирати нове життя. Без них. Але — з собою нормальним.
Я пішов у кімнату, ліг на диван. Подушка була чужою, але вперше за довгий час всередині було не тільки боляче, а й трохи… вільно.
Я знав одне: назад уже не буде. Але, можливо, попереду ще щось є. Не зраджене, не перекошене брехнею. Щось моє.
І цього разу я постараюся не прогледіти момент, коли «просто втомилась» перетворюється на «я йду до твого брата».
Бо другого такого сюжету я собі точно не дозволю.
Віра Лісова
