Відразу ж нахлинули спогади, і пронеслися в свідомості Світлани в кілька хвилин. Багато років тому її мама проводила вітчима в армію і присяглася, що дочекається, тому що дуже його любила. Але через рік чекала дитину від іншого. І не тому, що розлюбила Павла, а тому що зробила по молодості років дурість.
Коли Павло повернувся додому, у Валентини вже була дочка Світлана. Але чоловіка не було. Чотири роки Павло шукав собі пару, але так і не одружився. А потім минула образа на Валю і вони зійшлися. Крім Свєти, в родині народилося ще двоє дітей. Валентина настільки була вдячна Павлу за те, що пробачив її невірність, що у всьому покірно слухалася.
Павло любив Валентину. А ось дочку її – Світлану – не міг прийняти. Пасербиця завжди була на другому плані після його рідних дітей. У сімнадцять років вітчим відправив дівчинку в місто, наказавши влаштуватися на взуттєву фабрику і заробляти собі на життя самостійно.
Через рік Світлана була при надії, але її хлопець відмовився з нею одружитися. Вітчим вказав на поріг, сказавши, щоб грошей на утримання дитини просила у того, з ким нагуляла. Мати винувато опустила голову, показавши на молодших дітей, яких треба було годувати і взувати.
Три роки Світлана жила впроголодь. І як тільки життя трохи налагодилося, вирішила залишити фабрику і піти вчитися в будівельний технікум. Перший рік було дуже важко, і вона вирішила ще раз попросити грошей у батьків. Їй треба було на перших порах трохи грошей хоча б на продукти. Але вітчим не дав і цієї суми, сказавши, що треба своїх дітей вчити – її молодшу сестру і брата. Мати знову підтримала чоловіка.
Світлана витягнула своє навчання, отримала диплом, влаштувалася в будівельну організацію. Вона виявилася толковим працівником і незабаром її призначили начальником відділу. Тут же на підприємстві зустріла майбутнього чоловіка. Народила сина і в достатку прожила двадцять щасливих років. Нещодавно її чоловіка не стало, і Свєта залишилася в трикімнатній квартирі одна. Дочка отримала вищу освіту і живе окремо. Син поїхав вчитися до столиці.
Востаннє вона бачила вітчима десять років тому, коли їздила на прощання з мамою. Він був згорьований і навіть не помічав Світлану. З маминих речей вона нічого не взяла. Так їй би і не дали. Молодші брат і сестра ходили слідом, розподіляючи, кому який посуд дістанеться. Світлана взяла з сімейного альбому кілька фотографій, з тим і поїхала.
Побачити вітчима, який проситиме в магазина милостиню, Світлана ніяк не очікувала. Вона думала, що він так і живе в селі в своєму будинку або у когось з дітей.
– Здрастуйте, Павле Івановичу, – звернулася до нього Світлана. Старий став уважно вдивлятися в її обличчя, потім губи його затремтіли, очі затуманились: – Світлано?! – запитав він. Світлана кивнула головою. – Рідненька ти моя, – тихо видихнув старий, – Світланко, як же я давно тебе не бачив! Як ти на маму стала схожа!
Світлана дізналася, що будинок давно проданий і що вітчим жив спочатку у сина, а коли він привів другу дружину, то батькові місця в квартирі не знайшлося. Дочка вдало вийшла заміж і живе в іншому регіоні. І хоч будинок у неї повна чаша, постійно говорить, що грошей немає. Павло Іванович раніше хоч іноді навідувався до сина, а тепер і не заглядає туди, – не потрібен він ні дітям, ні внукам.
Світла привела вітчима додому, і коли він умився, запросила до столу. Від достатку продуктів старий розгубився і навіть засоромився. Він невпевнено почав їсти, а потім раптом відклав вилку і запитав винувато: – Світланко, а пам’ятаєш, я тобі грошей не дав?
– Не пам’ятаю, Павло Івановичу, – спокійно сказала Світлана, – ви їжте, ми ще з вами чай будемо пити.
– Ну як же? – здивувався старий, – ти тоді з донькою приїжджала, говорила, що на навчання гроші потрібні. Світлана знову заперечливо похитала головою: – Не пам’ятаю. Вітчим опустив очі. І тут Світлана підскочила і пішла в іншу кімнату.
– Ось, – сказала вона, повернувшись, і поклавши на стіл альбом з фотографіями, – дивіться Павло Івановичу. На фотографії був молодий вітчим з п’ятирічною Світланою на руках. А Свєта тримала в руках коробку печива.
– Це ж тобі тут п’ять років! – посміхнувся вітчим, – у тебе саме День народження був.
– Точно! А це печиво ви мені тоді подарували: воно було зроблено у вигляді різних букв алфавіту.
– Невже пам’ятаєш? – здивувався вітчим.
– Пам’ятаю, – сказала, посміхаючись Світлана.
Старий закліпав очима, намагаючись не показувати сліз. Вперше за довгий час він відчув себе в будинку, де йому раді. А Світлана знову відчула те почуття радості від добрих спогадів, коли вітчим подарував їй в дитинстві величезну коробку печива і, піднявши на руки, поцілував її.
Фото ілюстративне спеціально для Особлива
