Жінка випадково дізналася, що чоловік їй зраджує. Вона не стала бити посуд, виганяти його чи сваритися, а повернула ситуацію на свою користь. Чоловік залишився без роботи, без квартири, без дружини і без коханки.

Жінка випадково дізналася, що чоловік їй зраджує. Вона не стала бити посуд, виганяти його чи сваритися, а повернула ситуацію на свою користь. Чоловік залишився без роботи, без квартири, без дружини і без коханки.

— Так, люба, звісно, нарада затягнеться. Сам не радий, але ти ж знаєш цього Петровича. Він з нас не злізе, поки цифри не зійдуться. Не чекай, лягай, я тихенько прийду. Цілую.

Андрій натиснув відбій, дивлячись на своє відбиття у дзеркалі ліфта, підморгнув сам собі. 47 років, а вигляд цілком товарний. Сивина на скронях навіть шарму додає. Який там Петрович? Петрович зараз на дачі розсаду поливає, а Андрія чекала Лєночка. 25 років, ноги від вух, а що у неї в голові, то вже неважливе. Саме те, що потрібно чоловікові, втомленому від побуту.

Він вийшов з офісного центру на свіже повітря. Совість? Ні, не чув. Совість — це для тих, у кого немає можливостей. А в Андрія можливості були. І дружина була — Інга. Зручна, як старе домашнє крісло, звична. Начебто й є, а начебто й не помічаєш, поки не сядеш. Вона, звісно, старша, зморшки тут, втомленість в очах, не те, що Лєночка.

Інга в цей момент стояла посеред спальні й дивилася на жікет чоловіка, кинутий учора на стілець. З кишені стирчав краєчек чеку. Її серце закаменіло, здавалося, навіть повітря перестало надходити в легені. Вона повільно потягнула папірець. Ювелірний салон «Алмаз». Сережки. Біле золото. Топази.

Вона підійшла до дзеркала, подивилася на себе. Не красуня з обкладинки, так, але й не старуха. Очі сірі, уважні, фігура, ну, яка є. Вона не плакала. Дивно, але сліз не було. Було неприємне відчуття, ніби наступила в бруд у нових туфлях. Хотілося відмитися.

«Нарада, значить?» — тихо запитала вона порожнечу. Її першим поривом було влаштувати сварку із биттям посуду, з криками, з тиканням цим чеком у його лощену фізіономію.

А потім… потім вона уявила його обличчя. Спочатку переляк, потім нудьгуючий вираз: «Ну, пробач, біс, попутав, криза середнього віку». Або гірше — почне брехати, викручуватися, робити з неї дурну. Ні, це надто просто. Надто дешево для нього.

Андрій повернувся додому за північ. У квартирі було темно. Він звично роззувся, намагаючись не шуміти, пройшов на кухню води попити. Клацнув вимикачем і завмер. На кухонному столі стояли дві келихи. В одному, його улюбленому, на дні червоніла крапля напою, другий був чистий, але стояв поряд, ніби з нього щойно пили. А посередині столу у вазочці в’яла одинока, але дуже дорога темно-бордова троянда.

Андрій насупився. «Інго?» Тиша. Він пройшов у спальню. Дружина спала, відвернувшись до стіни, або удавала. На тумбочці лежав її телефон екраном униз.

«Спить», — пробурмотів Андрій, відчуваючи незрозумілу тривогу. Він ліг поруч, звичайно займаючи 2/3 ліжка, потягнув носом повітря. Від подушки Інги пахло не її звичайним кремом із ромашкою. Пахло чимось різким, чоловічим. Сандал. Ялівець. Запах був ледве вловимий, але чужий. «Здалося», — вирішив він, заплющуючи очі. Але сон не йшов. У голові вертілася ця троянда на кухні. Звідки? Сама купила? Навіщо?

Вранці він спробував прощупати ґрунт.

— Інго, а що за квіти на кухні? Свято якесь? Я забув дату.

Інга стояла біля плити, варила каву. Вона обернулася, і Андрій поперхнувся тостом. На ній був новий шовковий халат. Не той махровий, затишний, а струмливий, темно-синій, який підкреслював те, що, виявлялося, ще варто було підкреслювати.

— А, троянда, — вона загадково усміхнулася, дивлячись крізь чоловіка. — Та так, колега подарував на знак подяки за допомогу зі звітом.

— Колега? — Андрій напружився. — Який ще колега? У вас там самі баби.

— Ну чому ж самі баби? — Інга знизала плечима. — До нас новий співробітник прийшов. Станіслав. Молодий, перспективний, дуже уважний.

Вона поставила перед ним чашку, і Андрій помітив, що в неї новий манікюр, яскраво-червоний.

— Пий, охолоне, мені бігти треба.

— Куди? У тебе ж вихідний, — здивувався Андрій.

— Справи, милий. Справи.

Вона чмокнула його в щоку, легко, як цілують набридлого родича, і вистрибнула з кухні. Андрій залишився сидіти з надкушеним тостом. Всередині почало ворушитися щось важке й липке. Ревнощі? Ні, які ревнощі? Він же мужик, він самець. Це в нього коханка, а не в неї. Це просто уражене самолюбство власника. «Станіслав, значить», — подумав він зло. «Уважний».

Весь наступний тиждень Інга поводилася підозріло. Вона перестала дзвонити йому вдень з дурними запитаннями: «Що купити на вечерю?». Раніше це дратувало, тепер тиша давила на вуха. Андрій сидів на роботі, тупо втупившись у монітор.

Лєночка надіслала п’яте фото в новому нижньому одязі з підписом: «Котику, я сумую. Коли ми побачимося?». Андрій змахнув сповіщення, не читаючи. Який до біса котик? Тут дружина з-під контролю виходить. Він сам написав Інзі: «Ти де?» Відповідь прийшла через годину: «Зайнята. Буду пізно. Вечеря у холодильнику».

«Зайнята ким?» — думав він. — «Станіславом цим?»

Вечором влаштував обшук. Поки Інга була в душі, він схопив її телефон. Раніше пароля не було. Ховати ж нема чого. Він провів пальцем по екрану. «Введіть пароль». Андрій похолодів. Руки зрадницьки дрижали. Він спробував дату їхнього весілля. Помилка. День народження сина. Помилка. Її день народження. Помилка.

— Ти щось шукаєш? — голос Інги прозвучав прямо над вухом. Він підстрибнув, ледь не випустивши смартфон. Інга стояла в дверях ванної кімнати, витираючи волосся рушником. У її погляді не було страху, лише легка насмішка.

— Час хотів подивитися, — буркнув Андрій, почуваючись школярем, спійманим на шпаргалці. — Мій розрядився.

— На стіні висять, — кивнула вона. — Великі цифри спеціально для тих, у кого зір сідає.

Вона забрала телефон, спокійно розблокувала його. Андрій витягнув шию, намагаючись підглянути код, але вона спритно відвернулася і почала комусь друкувати, усміхаючись.

— Кому пишеш? — не витримав він.

— Подрузі?

— Якій?

— Ти її не знаєш. Шкільна знайшлася от.

Він відчував брехню, бо сам був професіоналом у цій справі. Подругам так не усміхаються. Так усміхаються, коли фліртують. «Вона мені зраджує». Думка ударила молотом. «Мені! Своєму чоловікові! Та як вона сміє, на мої гроші, в моїй квартирі?» Про свою Лєночку він якось одразу забув. Лєночка була законним чоловічим правом, а зрада дружини — це зрада, удар у спину, руйнування основ світу.

На третій день параної Андрій почав робити помилки. У звіті для керівництва переплутав дебет з кредитом. Начальник репетував так, що шибки дрижали, але Андрій слухав його в піввуха. Він думав про те, що Інга сьогодні наділа ті самі панчохи, які берегла для особливих випадків. Для нього вона надівала їх востаннє три роки тому.

В обід подзвонила Лєночка.

— Ти зовсім охрінів? Ми домовлялися на ланч! Я вже півгодини сиджу як дурна!

— Слухай, відчепись. Мені не до тебе зараз, роботи — валом.

— Ах, так. Ну й іди до біса, козле старий!

Андрій вимкнув телефон. «Старий» — різнуло, але зараз було важливіше інше. В соцмережах він завів фейковий акаунт, щоб стежити за сторінкою дружини. З’явилося фото: два квитки в театр і підпис: «Культурний вечір у приємній компанії». Хто? Хто ця погань? Станіслав чи хтось інший? Він мав дізнатися. Це стало нав’язливою ідеєю. Він почав принюхуватися до її речей, шукати чеки, волоски на пальто. Він став тим самим ревнивим психопатом, над якими раніше сміявся. Але він виправдовував себе: «Я маю знати правду».

День Х настав у четвер. Вранці Інга, вертячись перед дзеркалом, кинула:

— Я сьогодні затримаюся. Не чекай.

Андрій напружився. Сьогодні на роботі була здача проекту. Найважливіший день у році. Шеф, той самий Петрович, попередив: «Не дай бог, Андрюшо, косяк — звільню без вихідної допомоги й вовчий квиток випишу».

— Куди ти зібралася? — запитав він, зав’язуючи краватку. Руки дрижали.

— На виставку. Сучасне мистецтво.

— Сама?

— Ні. Чому сама? З компанією.

Вона підморгнула йому і вийшла.

Андрій протримався на роботі рівно годину. Він сидів як на голках. Перед очима пливли цифри, графіки, але бачив він лише Інгу, яка сміється в якомусь напівтемному залі, а якийсь чужий чоловік кладе їй руку на талію.

— Не можу, — вирішив він. «Начхати на проєкт. Якщо я зараз не з’яскую, я здохну».

Він збрехав секретарці, що в нього прихопило серце. «Швидку не треба, я до свого лікаря», — і рванув на парковку. У машині ввімкнув додаток. Так. Він підкинув у її машину старий телефон з програмою батьківського контролю. Підло. Начхати. Треба було з’ясувати правду. Точка на карті рухалася до виїзду з міста.

«Заміський клуб». Андрій ударив по керму. «Ну, постривайте, обидва». Він вчепився в кермо й погнав слідом. Телефон почав розриватися. Дзвонив Петрович.

— Андрій, ти де? Клієнти через 15 хвилин будуть! Ти презентацію забрав!

— Я… Мені погано, Петре Іллічу. Дуже погано. Помираю, буквально.

— Який помираю? Вертайся, гаде, або звільню!

Андрій скинув виклик. Кар’єра летіла у смітник, але азарт мисливця затьмарив розсудок. Він мав спіймати їх на гарячому, прямо в номері, ввірватися, зняти на камеру, шпурнути їй у лице: «Ось ти яка, зробила з себе святеньку!»

Машина Інги звернула до елітного спа-отелю «Лісові Дачі». Андрій припаркувався в кущах за сто метрів, надів кепку, темні окуляри. Джеймс Бонд недороблений.

Інга вийшла з машини. Легка хода, сукня розвівається. Вона увійшла у хол. Андрій чекав. Зараз під’їде він, коханець. На чому? На мерседесі? На байку?

Минула година. Телефон Андрія розкалився від дзвінків. Дзвонив шеф, дзвонив заступник, дзвонила секретарка. Потім прийшло повідомлення: «Можеш не повертатися. Трудову забереш поштою. Ти нас підставив на велику суму грошей». Ідіот. Андрій прочитав і порожньо втупився в екран. Звільнений. Реально звільнений. 20 років стажу, перспективи, бонуси. Усе коту під хвіст. «Та нічого, — зло подумав він. — Зате я тебе спіймаю».

Минула ще година. Почав накрапувати дощ. Андрію хотілося в туалет, їсти, але він сидів, втупившись очима у вхід готелю. Ніхто до Інги не підходив, ніхто не заїжджав. Можливо, він уже там чекає в номері? Андрій наважився. Він вийшов із машини, підкрався до вікон ресторану, заглянув крізь скло, ховаючись за колоною. У залі було мало людей. За кутовим столиком сиділа Інга. Сама. Перед нею стояла чашка чаю й тарілка з тістечком. Вона не дивилася на двері, не нервувала. Вона читала книгу, звичайну паперову книгу.

Андрій завмер. Де мужик? Де палкі обійми? Він простояв так хвилин двадцять, ноги заніміли. Інга доїла тістечко, акуратно витерла губи серветкою, розплатилася й встала. Вона вийшла з готелю, сіла в свою машину й поїхала назад у місто. Ніякого Станіслава. Просто чай і книжка.

Андрій стояв під дощем, мокрий, жалюгідний, звільнений. До нього почало повільно доходити. А чи був у неї взагалі коханець? Додому чоловік повернувся розбитий. Інга сиділа у кріслі, дивилася телевізор. На ній був той самий халат.

— О, з’явився, — спокійно сказала вона, не повертаючи голови. — А я думала, ти на роботі переночуєш. Проєкт же.

— Немає більше роботи, — хрипло сказав Андрій. — Звільнили мене.

— Та ти що? — у її голосі не було співчуття, лише легке здивування. — Як же так? Ти ж незамінний.

— Я стежив за тобою, — випалив він. Сил брехати не було. — Я поїхав за тобою в цей бісовий готель. Думав, ти там з цим… зі Станіславом».

Інга повільно повернулася. У її очах танцювали бісята.

— І як? Знайшов Станіслава?

— Ні… там нікого. Сиділа сама, тістечко їла. Навіщо? Навіщо ти брехала про квіти? Про театр?

— Я не брехала. — Інга знизала плечима. — Квітку я купила собі сама. Квитки в театр теж. Ходила з сусідкою, тітонькою Машею. Вона давно просила.

— А Станіслав?

— А він справді існує. Йому 22 роки, працює у нас адміністратором. Дуже уважний хлопчина, допоміг мені антивірус оновити.

У кімнаті повисла тиша. Андрій почувався повним ідіотом. Його розвели. Його, досвідченого гравця, розвели як хлопчиська.

— Ти спеціально, — прошепотів він. — Ти знала, що я стежитиму. Ти все підставила, щоб мене звільнили.

— Я нічого не підставляла з твоєю роботою, — жорстко сказала Інга, а потім встала й підійшла до комода. — Ти сам усе зробив своїми руками. Своєю параноєю. Ти так звик брехати сам, що всюди бачиш брехню. Ти так звик зраджувати, що впевнений — усі навколо такі самі.

Вона відкрила шухляду й дістала маленьку коробочку.

— А щодо зради… Знаєш, я ж просто хотіла, щоб ти відчув те саме, що й я. Коли ти брешеш мені в обличчя про нараду, коли від тебе смердить чужими бабами, коли я знаходжу ось це.

Вона кинула йому на коліна чек на сережки з топазами. Андрій машинально взяв папірець.

— Інго, я…

— Мовчи. Не принижай себе ще більше.

Вона викотила зі спальні валізу, уже зібрану.

—Ти куди? — злякався він. — До мами?

— Ні. Навіщо до мами? Квартира мамина, забув? Це ти йдеш. Речі я твої зібрала. Не всі, звісно, лише на перший час. Решту забереш потім.

Андрій дивився на неї й не пізнавав. Де та тиха миша, що терпіла його витівки раніше? Перед ним стояла чужа холодна жінка, яка щойно зламала йому життя.

— Інго, постривай. Ну помилився. Ну з ким не буває. Давай поговоримо. Я кину її. Чесно слово. Я нову роботу знайду.

— Не треба, Андрію.

Вона відкрила вхідні двері.

— Я не хочу більше жити в очікуванні твоїх подачок уваги. І знаєш, що найсмішніше? Того коханця, якого ти собі нафантазував… його насправді немає. Але він виявився кращим за тебе. Він хоча б змусив мене купити нову сукню й відчути себе жінкою. А ти просто пусте місце. Іди.

Андрій повільно підвівся, узяв валізу. У кишені жакета дзенькнув телефон. Прийшло повідомлення від банку про заборгованість по кредитці. Роботи немає, Лєночки немає, дружини немає, квартири немає.

Чоловік вийшов на сходи. Андрій постояв хвилину, дивлячись на номер квартири, яку вважав своєю. Потім штовхнув валізу й поплівся до ліфта, розуміючи, що в цій грі він програв самому небезпечному супернику — своєму відбиттю у дзеркалі.