Життя зламала зустріч із колишньою дружиною чоловіка

Запухлі від перепою очі, набрякле тіло, рясно вкрите синцями, скуйовджене волосся, давно невипраний одяг, свіжий запах перегару… Ледве тримаючись на ногах, Манька хиталася додому. Світало. Цілу ніч пропила на лавочці в парку. Хто цього разу став її товаришем по чарці – й сама не знала. Виплакувала їм своє горе. Ледве повертаючи язиком, виправдовувалася, що пустилася берега, аби заглушити біль, який вогнем випікає груди. Підтакували у відповідь, хитали головами, співчували. Але ж чи зрозуміли? Байдуже. Втерла засмальцьованим рукавом вицвілі очі й подалася геть.

Марія була красунею, розумницею, працювала на престижній посаді в солідній фірмі. Чоловіки так і крутилися біля неї, вимолюючи побачення. Однак вона мало зважала на їхні залицяння. І хоча була вже не молодою (тридцять минуло), під вінець не поспішала.

– Сім’єю обзавестися можна в будь-якому віці, – казала, – а от починати будувати кар’єру в сорок – надто пізно.

З ранку до ночі кипіла за роботою. В той час, коли подруги бігали по нічних клубах з надією познайомитися з респектабельним кавалером, вона складала звіти, проводила розрахунки.

– Ой, Маню, дивися, бо розберуть усіх кавалерів, так і доживатимеш віку старою дівкою, – поспівчувала якось колега Віра. – Тобі ж бо вже не двадцять. Однолітки майже всі оженилися. Якщо й холостякує хтось, то навряд чи путящий. Ти б придивилася до Вітька з відділу маркетингу. Непоганий він мужик, роботящий.

– Та що ви таке говорите? Він же розлучений, – широко розкривши очі від обурення, протестувала Марія.

– Ну, знаєш, ти також товар не першої свіжості, – образилася колега. – Ще рік-другий, і єдине, на що зможеш розраховувати, бути коханкою якогось «жонатика», сподіваючись «залетіти» від нього, аби було кому в старості чашку води подати.

– Спокійно, дівоньки, не треба сваритися! Все у нашої Маньки буде добре. От побачите. Зареєструємо її на сайті знайомств, знайдемо там заморського жениха і видамо Маню заміж, – втрутилася в суперечку секретарка Катя. – Хочу сказати, там трапляються доволі непогані екземпляри. Сама час від часу «зависаю».

Маня й сама не помітила, як стала постійно пропадати на сайті знайомств, розглядаючи фотографії потенційних кавалерів. А Катька таки мала рацію, тут є з чого вибрати. Щоправда, придивлятися треба пильно, аби не натрапити на шахрая чи альфонса, але загалом нарікати немає на що – трапляються й цілком достойні екземпляри. Кілька невинних повідомлень, легкий флірт по скайпу, й вона вже не знала, з ким провести вечір наступного дня. Респектабельні женихи не скупилися на дорогі ресторани та подарунки. Однак далі ні до чого не зобов’язуючої ночі справи не просувалися.

– Ну, не тьохнуло нічого. Вибач, – казали щоразу на прощання. – Сподіваюся, ще побачимося. Сумуватимеш – дзвони.

У відповідь віджартовувалася. Мовляв, двічі в одну воду не входить. Зверхньо позираючи на того, з чиїх обіймів щойно вибралася, бажала щастя в особистому житті. Заливалася голосним сміхом, коли у відповідь чула ті ж самі побажання. Крізь нещиру посмішку повторювала, що її щастя залежить тільки від неї. Нікому ж бо не було діла, що за маскою цинізму і самовпевненості вона ховала зболену душу. Серце стискалося щоразу, коли за черговим кавалером зачинялися двері, однак Марія не полишала пошуків. Віртуальне життя настільки закрутило її, що до реального поступово втрачався інтерес.

Серед віртуальних кавалерів Василь не вирізнявся чимось особливим. Не красень, не багач, та й розумом не вразив. Проте після кількох днів переписки Маня перестала помічати все довкола. Відійшовши ненадовго від комп’ютера, стрімголов мчала назад, чи не написав, бува. Звітувала йому про кожен свій крок, ділилася планами, радилася, як зробити краще. А коли хтось зі знайомих намагався посватати її своєму неодруженому другу, впевнено заявляла, що в неї вже є жених. Сама не відала, звідки взялася та впевненість, що в них із Василем неодмінно все вийде.

Після кількох місяців віртуального роману Марія та Василь врешті зустрілися. Чоловік розказав, що був одруженим. Прожили майже десять років, побралися ще студентами. Незадовго до знайомства з Марією розлучилися. Застукав благовірну з коханцем, не зміг пробачити зради. Дітей у них не було, тож рятувати родину не стали.

– Як би розбитого глечика не клеїли, він ніколи не стане цілим, – підсумував свою біографію.

Як не дивно, стосунки між Василем і Марією й справді склалися. Вони покохали один одного до безтями. Він оберемками носив їй на побачення квіти, завжди зустрічав після роботи, виконував чи не усі її бажання. Вона ж була на сьомому небі від щастя.

Після кількох місяців зустрічей вирішили поєднати долі. Пришвидшила визначну подію Маріїна вагітність. Одразу ж після одруження Василь почав зводити добротний двоповерховий будинок. Гарував на заробітках за кордоном. Манька ж залишила роботу задовго до декретної відпустки. Вагітність протікала з ускладненнями, тож чоловік наполіг, аби вона сиділа вдома.

– Головне, щоб ви з маленьким були здоровими! А грошей все одно всіх не заробити, – казав, ніжно погладжуючи її випуклого животика. – До того ж, я здатний сам забезпечити вас усім необхідним. Ви в мене нічого не потребуватимете.

Біда прийшла, звідки не чекали. Манька вже була на восьмому місяці вагітності. Василь приїхав з-за кордону на кілька днів, аби допомогти дружині вселитися у нову хату. Перший поверх був уже готовий, тож не стали затягувати з новосіллям.

– Марусю, та облиш ті коробки у спокої, я сам все розпакую, – гукнув дружині, коли та заходилася розбирати посуд.

– Та добре, тільки вази віднесу на другий поверх, щоб не валялися під ногами. Все одно зараз немає де їх ставити, – відказала.

Щойно Манька піднялася по сходах, як до будинку вихором влетіла Василева колишня. Нервово роззираючись по сторонах, кліпаючи скаженими очима, кинулася чоловіку під ноги, міцно вчепившись за його коліна.

– Я й досі тебе люблю, і не збираюся з нею ділити, – повторювала. – У нас все буде добре! Чуєш, ми обов’язково будемо разом.

– Геть розум втратила? Схаменися! Що ти говориш? – відштовхнув від себе колишню. – Невже не втямиш, що між нами вже нічого не може бути? Я люблю її! Чуєш? Її! Ми чекаємо дитину.

Очі Василевої колишньої налилися кров’ю. Задихалася від люті. Кинулася до Марії. Схопила її за груди, трусила, в чомусь звинувачувала. Спробувавши вирватися з її лап, Манька не втрималася, полетіла сходами донизу. Василь підхопити не встиг.

Лікарняна палата, нестерпний біль внизу живота, дитинку не врятували. У біді Василь звинувачував себе. Кілька днів не міг прийти до тями. Коли ж Маню виписали додому, вимолював у неї пробачення на колінах. Мовчки відвела очі. Не сила було щось казати. Скільки простояла, дивлячись у стіну, не знала. На дворі вже вечоріло.

– Маню, Василь пoвiсuвся, – повернув до реальності переляканий голос. – За гаражем на груші тільки ноги видніються.

Похорон пережила як в тумані. Щільно закривши за собою двері недобудованого будинку, забилася у куток. Усередині все розривалося, а плакати не могла. Сльози скінчилися. Налила чарку, другу… Потім знову і знову…

Марія МАРТИНЮК

Читайте також:Врятувала чоловікову коханку

За матеріалами видання: visnyk

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram