Зламала сама собі життя: і чоловіка не кохаю, і сина ненавиджу

Заміж вийшла в 20 років за свого першого чоловіка. Народилася донька. Чоловік любив погуляти з друзями, випити і через це ми часто сварилися. А в цілому, жили як всі, не гірше не краще. Згодом охололи один до одного, перестали цікавитися справами. Віддалялися все сильніше.

Були й приємні моменти в нашому житті, але на той час, коли у мене зав’язалися стосунки на стороні, здавалося що все гірше нікуди і шлюб вже не врятувати. Я розповіла чоловікові, що покохала іншого, і подала на розлучення. Ось тільки дочка не захотіла переїжджати, залишилася жити з татом.

Тоді була впевнена у правильності свого рішення, і що з часом дочка буде жити зі мною, але по факту вона віддалилася від мене, приїжджає на вихідні, серце рoзрuвається від того, що не бачу її щодня, не можу про неї піклуватися.

З другим чоловіком живемо 1,5 року. Спочатку почуття були дуже трепетні, що немогли надихатися один на одного, я була впевнена, це воно – Кохання. Він був і залишається уважним, турботливим, ніжним. А я зараз за собою помічаю, що моя пристрасть і ніжність згасає, а мені й не хочеться її підтримувати, а це так сумно.

Читайте також: Маю трьох коханців і не каюсь: чоловік б’є, донька прикриває

У чоловіка є син, 10 років. Він живе з нами, тому що мама його загuнула рік тому від нещaсного випaдку. В останні півроку, а може й раніше, стала помічати за собою негатив по відношенню до хлопчика, помічаю, наприклад, що він поїв і накришив, або забруднився, або лінується робити уроки, або намалював малюнок – криво і некрасиво.

Мені не хочеться його обіймати, цілувати, розмовляти з ним, дізнаватися як його справи і як настрій, доглядати, причісувати, годувати, лікувати, коли захворіє, в загальному, все те, що зазвичай робить мама для своєї дитини – турбота і увага. Свою дочку я люблю, мені приємно купувати для неї одяг, гостинці, обіймати, цілувати, і інше, а до хлопчика не відчуваю нічого такого. Звичайно, я цього не кажу вголос і не показую своєю поведінкою, намагаюся не показувати.

Хлопчик дуже схожий на свою матір, і я іноді ловлю себе на думці, що мені неприємний його вигляд. Хоча дитина мені не грубить, не хамить, слухається. Від цього так противно на душі, але не можу змусити себе любити його. Якби хтось раніше мені сказав що відчуває такі почуття до нерідних дітей, засудила б. Як можна, це ж діти!

Але тепер, все частіше і частіше думаю про те, що діти потрібні тільки своїм рідним батькам, а інші люди їх любити не зобов’язані в принципі, і яку страшну помилку зробила, що зруйнувала перший шлюб і вступила в другuй. Відчуваю себе в душі справжньої злою мачухою. Напевно, в мені ще говорять ревнощі до чоловіка, адже він живе зі своїм сином, а я не можу жити зі своєю донькою, хоча він не винен в цьому звичайно.

А може, я взагалі не здатна любити? Як бути? Продовжувати терпіти нелюбу дитину поруч, зціпивши зуби, і сходити з розуму по рідній доньці? Або звільнити вже від себе цих людей, чоловіка і його сина, від жінки не здатної до співчуття і любові? Або є якийсь спосіб прийняти нерідної дитини, хоча б не відчувати до нього відрази? Ненавиджу себе, перебуваю у глибокій депресії, навіть думки про сyїцuд виникають.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram