Особлива – Тільки для жінок

Спам’ятайся, тата лиш відспівали. Так, він не лишив заповіту, був старенький, а міг говорити що завгодно. Я така сама його донька, як і ти, а ти тоді лиш дивилася, як баран на нові ворота

Черговий ранок почався не з кави, а з гуркоту шухляд. Галина почала перебирати старі

— «Мамо, тільки не хвилюйся. Я приїду на вихідні не сам. Зі мною буде Хлоя. Вона з Франції. Вона не розмовляє українською, не їсть майонезних салатів і… вона веганка. Будь ласка, сховай сало!» — голос сина в слухавці звучав так, ніби він оголошував про початок експедиції на Марс.

— «Мамо, тільки не хвилюйся. Я приїду на вихідні не сам. Зі мною буде

— «Мамо, ми вивезли старі меблі з дачі. Там у шухляді твоє шкільне приладдя було і якийсь запечатаний конверт. “Відкрити у 2026-му”, написано твоїм почерком. Нащо воно тобі тепер? Давай викинемо?» — донька крутила в руках пожовклий папір.

— «Мамо, ми вивезли старі меблі з дачі. Там у шухляді твоє шкільне приладдя

— Він не товстий, у нього просто кістка широка! І взагалі, це зимовий підшерсток! — захищав кота Маркіза господар Петро Іванович. — Петре, цей “підшерсток” уже не влазить у дверцята для котів і займає половину дивана! Ветеринар сказав чітко: або дієта, або ми купуємо вантажний ліфт для його пересування. Від сьогодні — жодних сосисок! — відрізала дружина Олена.

— Він не товстий, у нього просто кістка широка! І взагалі, це зимовий підшерсток!

У кишені чоловіка Ольга випадково виявила предмет жіночого гардеробу й пішла в наступ.

У кишені чоловіка Ольга випадково виявила предмет жіночого гардеробу й пішла в наступ. —

— Мамо, ось тобі ноутбук. Тут усе просто: ця кнопочка вмикає, ця вимикає. Ми встановили тобі Zoom, щоб ти нам не дзвонила кожні п’ять хвилин на мобільний. Спробуй розібратися, тільки нічого не видаляй, добре? — донька Наталя поклала сріблястий девайс перед Маргаритою Степанівною.

— Мамо, ось тобі ноутбук. Тут усе просто: ця кнопочка вмикає, ця вимикає. Ми

— Мамо, сюрприз! Ми вирішили, що тобі треба відпочити від городу. Ніякої картоплі цього літа! Ми веземо тобі… італійські канікули! — вигукнув син Максим, вивантажуючи з машини три валізи та трьох онуків. — Ой, синку, а квитки де? В Рим чи в Мілан? — сплеснула руками Марія Степанівна. — Квитки — це дорого, ма. Тому Італія приїхала до тебе. Ось діти: Марко, Лука і маленька Софія. Вони вчать італійську, їдять тільки пасту і не знають, що таке сапати кабачки. Влаштуй їм “белла віта” на свіжому повітрі!

— Мамо, сюрприз! Ми вирішили, що тобі треба відпочити від городу. Ніякої картоплі цього

— Мамо, ну навіщо тобі цей мотлох? Вона ж пахне нафталіном і 1985 роком! Зараз ніхто таке не носить, і, давай будемо чесними, ти в неї не влізеш навіть у найсміливіших мріях, — донька Ірина енергійно закидала речі в пакет для переробки.

— Мамо, ну навіщо тобі цей мотлох? Вона ж пахне нафталіном і 1985 роком!

— Воно не працювало, мамо. Воно просто накопичувалося. Ти не вибивала клини, ти будувала з них паркан навколо свого серця. — І що тепер? — Ганна Іванівна підвела очі, в яких блищали непрохані сльози

Життєва філософія Мирослави трималася на трьох словах її матері, Ганни Іванівни: «Вибивай клин клином».

— Все чужому, дочці нічого. Олена Петрівна, мама Вероніки, скільки донька її пам’ятала, завжди любила робити добрі справи й, отримавши зарплату, відразу ж бралася акуратно її ділити.

— Все чужому, дочці нічого. Олена Петрівна, мама Вероніки, скільки донька її пам’ятала, завжди