Дванадцять років Максим та його батько, Віктор, жили за неписаним кодексом «холостяцького затишку». Сніданок — це кава й тости над розгорнутою газетою або ноутбуком.
Вечеря — піца прямо з коробки під футбол. У їхній квартирі панував той особливий вид хаосу, де кожна річ лежить «не на місці», але саме там, де її найлегше знайти.
А потім з’явилася Олена.
Спочатку це були лише квіти у вазі, які Максим хотів викинути, прийнявши за віник. Потім — запах запеченої риби замість звичного м’яса. А сьогодні сталося дещо.
— Тату, де мої навушники? — крикнув Максим з коридору, розкидаючи кросівки. — Вони лежали на журнальному столику!
З кухні вийшла Олена. Вона тримала в руках кухонний рушник і виглядала надто спокійно для того хаосу, який збирався навколо.
— Доброго ранку, Максиме. Твої речі тепер у шухляді під телевізором. На столі має бути порядок, ми ж там п’ємо чай.
Максим завмер. Батько з’явився за спиною Олени, тримаючи в руках горнятко, яке Максим ніколи раніше не бачив. Рожеве. З квіточками.
— Сину, не кричи, — м’яко сказав Віктор. — Олена просто намагається зробити наш дім затишнішим.
— Затишнішим? — Максим відчув, як всередині закипає протест. — Тату, ми дванадцять років жили без «шухляд для порядку». Тобі не здається, що затишок — це коли ти знаєш, де твої речі, а не коли вони заховані в музейні експонати?
— Це не музей, Максиме, — втрутилася Олена. — Це елементарна гігієна простору. Твоя брудна куртка на дивані — це не «стиль життя», це просто безлад.
— Мій безлад! — вигукнув хлопець. — Мій і татів! Нас усе влаштовувало, поки ви не вирішили, що наші подушки мають лежати під лінійку!
Битва за територію
Минув тиждень, але напруга лише зростала. Кожен вечір перетворювався на поле битви за пульт, меню вечері та навіть за освітлення в кімнаті.
— Чому в холодильнику немає ковбаси? — запитав Максим, грюкнувши дверцятами. — Я хотів зробити бутерброд.
— Олена каже, що це шкідливо для підшлункової, — відповів батько, не підводячи очей від тарілки з броколі. — Ми тепер переходимо на здорове харчування. Спробуй салат, він дуже смачний.
— Я не хочу салат! Я хочу свою ковбасу і своє право не слухати лекції про підшлункову в шістнадцять років! — Максим різко відсунув стілець. — Ви її боїтеся, тату? Чому вона вирішує, що ми їмо?
— Досить! — Віктор нарешті підвищив голос. — Олена піклується про нас. Тобі варто виявити хоч краплю поваги до людини, яка прибирає за тобою і готує гарячу їжу!
— Я не просив її про це! — Максим розвернувся до Олени, яка саме заходила в кухню. — Ви думаєте, що якщо переставили мої книги за алфавітом, то стали частиною цієї родини? Ви тут гостя. Довготривала, але гостя!
В кухні запала тиша. Олена зблідла, але не відвернулася.
— Гостя? — тихо перепитала вона. — Максиме, я люблю твого батька. І я щиро намагалася подружитися з тобою. Але ти поводишся так, ніби я загарбник. Я не викинула жодної твоєї речі. Я лише випрала твої старі светри, які вже вкрилися пилом!
— Мої светри пахли моїм життям! — відрізав Максим. — А тепер вони пахнуть «альпійською свіжістю» і чужим втручанням! Тату, скажи їй! Скажи, що ми справлялися самі дванадцять років!
— Справлялися, — зітхнув Віктор, закриваючи обличчя руками. — Але ми не жили, Максиме. Ми просто виживали в берлозі. Я був самотнім, навіть коли ти був поруч. Невже ти не бачиш, що я нарешті посміхаюся вранці?
— Твоя посмішка коштує мені мого дому, — кинув хлопець і вибіг з кухні, гучно зачинивши двері своєї кімнати.
Шлях до перемир’я
Вечір пройшов у важкій мовчанці. Максим сидів у темряві, відчуваючи себе зрадженим. Але згодом він почув шкрябання у двері. Це була не Олена. Це був батько.
— Можна? — Віктор сів на край ліжка. — Знаєш, коли твоя мама пішла, я пообіцяв собі, що ти будеш моїм центром всесвіту. І я старався. Але світ великий, Максиме. В ньому є місце для кохання, яке не забирає любов до сина.
— Вона все міняє, тату. Я не впізнаю нашу квартиру.
— Можливо, квартира просто стала схожою на дім? Дай їй шанс. Не як «новій мамі», а як людині, яка робить мене щасливим. Вона сьогодні приготувала твій улюблений шоколадний торт. Без броколі. Просто щоб вибачитися за ті навушники.
Максим мовчав довго. Потім зітхнув.
— Вона справді поклала туди багато какао?
— Весь запас, — усміхнувся батько.
Максим вийшов у коридор. Олена сиділа на дивані з книжкою. Він зупинився навпроти.
— Вибачте. За «гостю». Це було занадто.
Олена підняла очі й ледь помітно всміхнулася:
— Твої навушники знову на журнальному столику, Максиме. Я зрозуміла: деякі речі мають лежати там, де їх знайдуть. Навіть якщо це порушує мою «гігієну простору».
— Дякую. І… — Максим замислився на секунду. — Чи можу я розраховувати на шматок того торта, чи він теж за розкладом?
Олена засміялася, і цей звук вперше не здався Максиму чужим. Можливо, дванадцять років самотності — це занадто довгий термін для того, щоб не впустити в дім трохи світла. Навіть якщо воно пахне альпійськими луками.
Минуло кілька місяців. Гострі кути в домі почали поступово згладжуватися, але справжнє випробування чекало на них попереду. Віктор, щиро вірячи, що спільна пригода вилікує всі залишки недовіри, забронював будиночок у Карпатах на вихідні.
— Тільки ми втрьох, гори й чисте повітря! — бадьоро оголосив батько, завантажуючи багажник.
Максим подивився на три величезні валізи Олени й свій напівпорожній рюкзак.
— Тату, ми їдемо на три дні, а не емігруємо в іншу країну. Навіщо нам стільки речей?
— Там може бути холодно, Максиме, — спокійно відповіла Олена, намагаючись втиснути сумку з аптечкою. — Краще мати запасний светр, ніж застуду.
— У нас є імунітет, вихований піцою і холодним чаєм, — буркнув хлопець, сідаючи в машину.
Гірська гостинність
Коли вони приїхали, з’ясувалося, що «затишний котедж» — це стара дерев’яна хатина на схилі, де замість центрального опалення була піч, а замість Wi-Fi — розкішний вид на смереки.
— Ой, — тільки й сказала Олена, дивлячись на купу дров біля порога.
— Що таке? — примружився Максим. — Тут занадто багато пилу для вашого «ідеального порядку»? Чи ковдри лежать не під тим кутом?
— Тут просто… специфічно, — вона підібгала губи. — Вікторе, ти впевнений, що ми зможемо тут приготувати вечерю?
— Звісно! — Віктор намагався зберігати оптимізм. — Максиме, допоможеш мені з дровами? Олено, ти поки розбирай продукти.
Конфлікт спалахнув через годину, коли виявилося, що Олена взяла з собою лише органічні крупи та овочі, забувши, що в горах апетит росте пропорційно висоті.
— Де м’ясо, тату? — Максим стояв посеред кухні, тримаючи в руках пакунок кіноа. — Ви знущаєтесь? Я рубав дрова сорок хвилин! Я хочу нормальної їжі, а не насіння для папуг!
— Максиме, це корисні вуглеводи, вони дають енергію, — почала Олена, але хлопець її перебив.
— Ви знову це робите! Ви приїхали в наш простір і диктуєте, як нам жити! Гори — це не спа-салон. Тут потрібні калорії, а не ваші поради з журналів про здоров’я!
— Я просто хотіла як краще! — вигукнула Олена, і в її голосі вперше почулися сльози. — Ви обоє поводитеся так, ніби я ворог. Я стараюся, готую, планую, а отримую лише критику за кожен свій крок!
— Бо ви не чуєте нас! — крикнув Максим у відповідь. — Ви чуєте тільки свій внутрішній голос, який каже, що все має бути «правильно». А нам не треба правильно, нам треба по-людськи!
Віктор кинув оберемок дров на підлогу. Гуркіт змусив усіх замовкнути.
— Досить! Олено, Максиме — в обидві сторони! Олено, сину правий: ми в лісі, тут кіноа не врятує. Максиме, Олена піклується про твій шлунок, бо твій батько дванадцять років годував тебе напівфабрикатами, і це не предмет для гордості!
Нічне перемир’я
Ніч виявилася набагато холоднішою, ніж вони очікували. Вітер свистів у щілинах, а піч швидко остигала. Максим прокинувся від того, що зуби почали цокотіти. Вийшовши у вітальню, він побачив Олену. Вона сиділа біля печі, загорнута у три пледи, і намагалася розпалити вогонь, який вперто не хотів розгорятися.
— Дрова занадто вологі, — тихо сказав Максим, підходячи ближче.
Олена здригнулася.
— Я не хотіла вас будити. Просто… дуже холодно. Я справді взяла забагато речей, але забула про найголовніше — як користуватися цією піччю.
Максим зітхнув, забрав у неї сірники й почав майструвати «курінь» з тонких трісок, як колись вчив його дід.
— Дивіться, треба спочатку дати повітря. Не забивайте все відразу.
Через десять хвилин у печі весело затріщав вогонь. Тепло почало повільно заповнювати кімнату. Олена мовчки простягнула Максиму один зі своїх пледів.
— Знаєш, — почала вона, дивлячись на полум’я. — У мене ніколи не було сім’ї, де панував би такий хаос, як у вас. Мої батьки були вчителями.
Все мало бути на своїх місцях: і книжки, і почуття. Я просто не знаю, як по-іншому висловлювати любов, окрім як через порядок.
Максим подивився на неї. Вперше він побачив не «загарбницю», а розгублену жінку, яка просто боялася бути непотрібною.
— Тато вас любить не за порядок, — нарешті вимовив він. — Він любить вас, бо ви смієтеся з його бородатих анекдотів. А я… я звикну до ваших шухляд. Тільки поверніть ковбасу в холодильник. Хоча б по вихідних.
Олена засміялася і вперше поклала руку йому на плече.
— Домовилися. По вихідних — повний ковбасний анархізм.
Вранці Віктор застав їх на кухні. Максим вчив Олену смажити яєчню на старій чавунній пательні, а вона прискіпливо витирала краплі жиру зі столу.
Вони все ще були різними, але тепер цей дім, навіть тимчасовий, пахнув не конфліктом, а димом і спільним сніданком.
Галина Червона
