Особлива – Тільки для жінок

— Світлано, моя мама нас чекає! Що значить, ти більше до неї не поїдеш?! А що я скажу?

— Світлано, моя мама нас чекає! Що значить, ти більше до неї не поїдеш?!

— Не вплутуй сюди маму! Мама хотіла б, щоб ми були щасливі, а не вгризалися одне одному в горлянки через цю руїну! Ти сама все це почала. Ти вирішила, що ти свята мучениця! А насправді ти просто невдаха, яка нічого в житті не досягла, просрала свій шлюб, і тепер прикриваєшся будинком, щоб хоч щось мати

Запах валер’янки, воску і старого дерева ще висів у повітрі. Минуло сорок днів відтоді,

– Моя Христиночка заміж виходить! Давай твою трикімнатну їм відпишемо! – запропонувала мачуха. Батько кивнув, не знаючи, що документи давно переоформлені.

– Моя Христиночка заміж виходить! Давай твою трикімнатну їм відпишемо! – запропонувала мачуха. Батько

— Я ж сказав — іди! — раптом підвищив голос Денис. — Якось впораюсь! Викличу швидку, якщо що. Головне, щоб Катя не образилась! Вона ж тебе постійно накручує проти мене, я це бачу. Ти після зустрічей з нею завжди якась холодна

Весілля було схоже на фінал голлівудського фільму. Денис стояв біля вівтаря, дивився на Марту

— Бабуся сказала, що я її об’їдаю, — зізнався хлопчик батькам. Але виявилося, що свекруха не винна.

— Бабуся сказала, що я її об’їдаю, — зізнався хлопчик батькам. Але виявилося, що

— А хто такі ці «ми», Андрію? Коли ми востаннє розмовляли? Не про рахунки за комуналку, не про те, що треба купити в супермаркеті, а просто розмовляли? Ми живемо як сусіди по кімнаті, яким просто не по кишені роз’їхатися

До їхньої тринадцятої річниці шлюбу в домі оселилася тиша. Це не була та затишна

— Навіщо воно стоїть? — іноді питала донька Оксана, забігаючи на каву. — Хай стоїть. На весілля твоє берегла — ти не захотіла, на хрестини онуків… Тепер уже хай на мої поминки стоїть, — віджартовувалася Віра Петрівна, але в серці щоразу кололо.

— Навіщо воно стоїть? — іноді питала донька Оксана, забігаючи на каву. — Хай

— Донька? Бач ти, об’явилася! — жінка втупила руки в боки. — Де ж ти була, “донько”, коли мати минулої зими ледь з голоду не вмерла, бо запалення легень мала і з хати не могла вийти? Де ти була, коли вона під церквою на колінах стояла і свічки за твоє здоров’я ставила, поки з неї люди сміялися? Багачка міська заявилася

Гроза того вечора розривала карпатське небо на шматки. Стара дерев’яна хата на краю Яблуниці

— Ви на мене дивитеся так, наче я з глузду з’їхала! Бо я губи нафарбувала? Бо я на побачення пішла? Я вам тридцять років життя віддала, жодного дня для себе не прожила, все “мамо те”, “бабусю се”. А тепер, як я нарешті дихати почала, то я для вас “смішна” і “соромна”? Не дай вам Боже, діти, дожити до моїх літ і відчути, що вас уже живцем у землю закопали, залишивши тільки право кашу варити!

— Ви на мене дивитеся так, наче я з глузду з’їхала! Бо я губи

Максим повертається в покинуте село свого дитинства, до старого батьківського саду, який він колись мріяв вирубати й продати. Це історія про повільне відродження душі через фізичну працю, про діалог із привидами минулого та про те, як запах антонівки може вилікувати те, що не під силу найдорожчим психотерапевтам.

Максим повертається в покинуте село свого дитинства, до старого батьківського саду, який він колись