— Юрочко, ви з Оленою вже визначилися, коли до мене приїдете?
— З Оленою? Не Юлею. Оленою?
Вона відкрила переписку і почала читати: «Мамо, ми з Оленою думаємо на Великдень…». «Юро, передай Олені, що я знайшла той рецепт пирога, який їй сподобався!» «Сину, як у Лєни справи? Ти казав, вона переживала…»
Кілька місяців переписки. І жодного разу імені Маргарита. Ніби її не існує. Ніби останні п’ять років шлюбу — просто міраж.
Юля захлопнула телефон і подивилася у вікно. За склом мрячив дощ, сірий і нудний. Точнісінько як її життя останні… Та ні, не останні місяці. Останній рік, якщо чесно. Може, навіть два. Юра став усе частіше затримуватися на роботі. Перестав дивитися їй у вічі. А коли вони востаннє були разом — місяців два тому, чи що?
Двері хлопнули. Юра повернувся.
— Юлю, ти не бачила мій телефон? — голос із передпокою. Звичайний. Спокійний. Домашній.
Вона взяла телефон у руки. Подивилася на екран.
— Бачила, — видавила вона.
Юра зайшов на кухню. Високий, звичний, рідний. У тій самій синій сорочці, яку вона прасувала вчора ввечері. На обличчі — посмішка. Така… нормальна. Як він міг?
— Щось трапилося? — він схилив голову, вивчаючи її обличчя. — Ти якась бліда.
— А хто така Лєна? — питання вилетіло раніше, ніж Юлю встигла його обдумати.
Тиша. Секунда. Дві. Три. А потім… Юля побачила той самий вираз обличча що на якому читалася провина.
— Про що ти? — але голос уже не той. Фальшивий. Натягнутий, як струна.
Юля поклала телефон на стіл. Повернула екраном догори.
— Твоя мама питає, коли ви з Лєною приїдете на Великдень.
Юра зблід. Схопив телефон, подивився на екран.
— Юлю, це…
— А що це, Юро? — вона встала. Повільно. Ноги ватні, але голос твердий. — Я думаю, що ти вже кілька місяців живеш на дві родини. Я думаю, що твоя мати навіть забула про моє існування. Я думаю, що ти — брехун.
— Юлю, послухай…
— Ні! — вона вдарила долонею по столу. — Ти послухай! П’ять років, Юро. П’ять років я вірила, що ми будуємо щось справжнє. А ти… ти що? Репетирував нову роль?
Він мовчав. Стояв посеред кухні — великий, розгублений, жалюгідний — і мовчав. І тут до Юлі дійшло. Він не збирається виправдовуватися. Не буде благати про прощення. Не стане кленстися, що все скінчено.
Тому що для нього вже все скінчено.
— Давно? — прошепотіла вона.
— Юлю…
— Хто це?!
— Ми познайомилися півроку тому, — видихнув він. — На конференції. Я не хотів… Це просто сталося.
«Просто сталося». Ніби спіткнувся на рівному місці. Ніби упустив чашку. «Просто сталося» — і життя іншої людини пішло під укіс. Юля засміялася. Істерично, зло.
— Знаєш, а я відчувала. Я знала, що щось не так. Але щоразу переконувала себе, що це втома, стрес, криза середнього віку… А ти просто був з іншою.
— Юлю, не треба…
— Що «не треба»? Правду говорити? — вона зробила крок до нього. — Ти водив її в наші місця? В той ресторан на набережній, де ми святкували річницю? В кіно, куди ми ходили колись що неділі?
Мовчанка — це теж відповідь.
— Боже… — Юля подалась назад. — Ти водив. Звичайно, водив. А я, дурна, думала, що ти просто охолов до мене. Що нам треба більше часу проводити разом. І пропонувала… Пам’ятаєш? Минулого місяця пропонувала поїхати на тиждень до моря? А ти сказав, що завал на роботі.
— Там справді був завал…
— Заткнися! — голос зірвався на крик. — Просто заткнися, Юро. Будь ласка.
Вона сіла назад. Обхопила голову руками. Дихати стало важко — наче хтось стискав серце тисками. П’ять років життя, вкладених у людину, яка… дозволила своїй матері спокійно листуватися з ним про іншу жінку. Яка навіть не видаляла повідомлення!
— Ти її кохаєш? — питання прозвучало глухо.
Пауза.
— Не знаю, — чесність у його голосі різала більше за будь-яку брехню. — Мабуть… Так. Кохаю.
Юля підвела очі. Подивилася на чоловіка — тепер уже очевидно колишнього чоловіка — і побачила незнайомця. Людину, яка стільки місяців брехала їй у вічі. Говорила «кохаю» звички заради, тому що так треба, тому що так прийнято… А сама думала про іншу.
— Збирай речі, — голос звучав дивно спокійно. Відсторонено. — Сьогодні. Зараз.
— Юлю…
— Юро, я серйозно. Або ти йдеш сам, або я викликаю поліцію і влаштовую таку сварку, що твоя дорогоцінна Лєна дізнається про тебе все. І повір, картина буде не найприємніша.
Він подивився на неї. Кивнув. І пішов у спальню. Юля залишилася сидіти на кухні. Слухала, як він ходить по кімнатах, відкриває шафи, складає речі в сумку. Ніби він просто збирається у відрядження. Тільки це не відрядження. Це кінець.
Через двадцять хвилин Юра вийшов із двома сумками. Зупинився біля дверей кухні.
— Пробач, — сказав він тихо.
Юля не відповіла. Навіть не подивилася на нього.
А коли двері захлопнулися, вона нарешті розплакалася…
Минуло три дні. Квартира раптом стала завеликою. Надто порожньою. Юля майже не їла. Не спала як слід. Просто лежала на дивані, впіпившись у стелю, і прокручувала в голові кожен момент останніх місяців. Шукала зачіпки. Підказки. Те, що мало її попередити. І знаходила. Боже, як же багато вона знаходила!
Те відрядження до Львова три місяці тому — Юра повернувся з новими дузами. Сказав, колеги порадили. А вона повірила. Просто взяла і повірила, хоча за п’ять років він жодного разу сам собі його не купував! Або той вечір, коли вона зайшла до нього в кабінет, а він так різко захлопнув ноутбук, що вона навіть здригнулася. «Сюрприз готую», — збрехав він тоді. А вона знову повірила. Дурна.
У п’ятницю задзвонив телефон. Мама.
— Ритуль, як справи? Давно не дзвонила…
І тут Юля зрозуміла, що не може. Не може чути цей бадьорий, турботливий голос і робити вигляд, що все добре. Не може брехати, що в неї просто аврал на роботі, і тому вона не виходить на зв’язок.
— Мамо, ми з Юрою розійшлися, — випалила вона.
Тиша на тому кінці дроту.
— Як… Що значить розійшлися?
— Він мені зраджував. У нього інша жінка.
— Донечко, я зараз приїду!
— Не треба, мамо. Правда. Мені потрібен час… Просто час.
Але мати не послухала. Через годину вона вже стояла на порозі — з величезним пакетом їжі, червоними від сліз очима і рішучим виразом обличчя.
— Все, — оголосила вона, заходячи в квартиру. — Тиждень реабілітації. Я залишаюся.
І залишилася.
Наступні дні минули у дивному тумані. Мама готувала, прибирала, говорила якісь правильні речі про те, що «він не гідний твоїх сліз» і «ти ще зустрінеш нормальну людину». Юля кивала, їла через силу і відчувала себе… порожньою. Ніби всередині неї вискребли все дочиста. А потім, у неділю ввечері, прийшло повідомлення. Від Юриної матері.
«Юлю, мені дуже соромно. Я не знала, що ви ще разом. Юра сказав, що ви розійшлися півроку тому. Пробач мені, будь ласка».
Юля читала й перечитувала ці рядки. Разів десять. Двадцять. «Сказав, що розійшлися півроку тому». Він стер її зі свого життя. Просто взяв і стер. Для його матері, для Лєни, для всіх інших — її не існувало. Мабуть, і ця Лєна теж думає, що він розлучений.
— Це підло, — прошепотіла вона.
І раптом… раптом замість сліз прийшла образа й обурення. Юля схопила телефон, відкрила і почала друкувати:
«Юро. Ми зустрічаємося завтра. О першій годині дня. В нашій кав’ярні. Нам треба поговорити. І якщо ти не прийдеш — твоя Лєна дізнається про наш шлюб з моїх вуст. Причому особисто».
Відповідь прийшла через хвилину: «Добре. Прийду».
Юля відкинулася на спинку дивана. Серце калатало. Але всередині… Всередині щось змінилося. Вистава ще не закінчена. Просто почалася нова сцена…
Наступного дня кав’ярня зустріла її запахом свіжої випічки й тихим джазом із динаміків. Юля прийшла на десять хвилин раніше — спеціально. Хотіла освоїтися. Налаштуватися. Вибрала столик біля вікна. Той самий, де вони з Юрою сиділи колись уперше. Шість років тому, коли все тільки починалося. Коли він дивився на неї так, наче вона — єдина жінка на планеті.
Вона замовила каву. Не стала пити — просто дивилася, як над чашкою в’ється пара. За вікном снували люди. Поспішали кудись. Посміхалися. Розмовляли по телефонах. Жили звичайним життям. А в неї цього життя більше не було.
Юра з’явився точно о першій. Він сів навпроти. Мовчки. Офіціант метнувся до столика, але Юля відмахнулася. Не зараз.
— Ну? — почала вона. — Розкажи.
— Що розказати? — голос глухий. Втомлений.
— Все. З самого початку. Як познайомилися. Коли вирішив, що я більше не потрібна. Коли саме збрехав своїй матері про розлучення. Хочу знати деталі, Юро. Кожну дрібницю.
— Навіщо тобі це? Навіщо завдавати собі болю?
— А ти про мій біль дбав, ці місяці?!
Декілька відвідувачів обернулися. Юля не знизила голос. Їй було все одно.
— Юлю, я не хотів, щоб так вийшло…
— Не хотів?! — вона нахилилася через стіл. — Ти не хотів? А хто півроку будував паралельне життя, поки я як дурна вірила кожному твоєму слову?
Юра мовчав. Дивився на стіл.
— Відповідь мені хоча б на одне питання, — голос Юлі став тихішим. Небезпечнішим. — Ти хоч раз за ці півроку подумав про мене? Хоч раз відчув докори сумління?
Пауза затягнулася.
— Я думав про тебе щодня, — нарешті видавив він. — Але я… Я був щасливий з нею. Розумієш? По-справжньому щасливий.
— Тобто зі мною ти був нещасливий, — констатувала вона.
— Ні! Не так… Ми просто… Ми стали… Рутиною.
— І замість того, щоб спробувати це виправити, ти знайшов заміну.
— Я не шукав! — уперше в голосі з’явилися емоції. — Клянуся, я не шукав. Це саме… Ми познайомилися на конференції. Розговорилися. У нас виявилося стільки спільного… Вона розуміла мене з півслова. Сміялася з моїх жартів. Дивилася на мене так…
— Як я колись дивилася, — закінчила за нього жінка.
Він кивнув. З провиною. І в цю мить до неї дійшло. Він не шкодує про те, що сталося. Він шкодує, що його спіймали.
— Ти вкрав у мене півроку життя, Юро. Шість місяців, коли я могла почати все спочатку. Могла піти з гордо піднятою головою. Але замість цього я жила в ілюзії. Будувала плани. Думала, що в нас попереду все життя!
Голос зірвався.
— Ти обнулив п’ять років нашого шлюбу. Просто взяв і стер мене. Ніби мене ніколи й не було.
— Я не хотів робити тобі боляче…
— Тоді навіщо клястися в коханні? Навіщо казав, що я — та сама? Навіщо п’ять років зображав щасливого чоловіка?!
Увесь зал завмер. Офіціанти застигли. Відвідувачі впіпилися в їхній столик. Юра зблід.
— Я кохав тебе, — тихо сказав він. — Правда кохав. Просто… Люди змінюються. Почуття вщухають. Таке життя.
— Почуття вщухають, — повторила вона механічно. — Зрозуміло.
Вона встала. Взяла сумку.
— Куди ти? — розгублено спитав Юра. — Ми ж не закінчили розмову…
— Закінчили, — відрізала жінка. — Більш ніж.
— Але… Квартира. Документи. Розлучення…
— Документи… Квартира моя — на мої гроші купувалася, пам’ятаєш? Ти можеш забрати свої речі в середу. Я буду на роботі.
Вона вже попрямувала до виходу, але зупинилася. Повернулася.
— Знаєш, Юро, я бажаю тобі щастя з Лєною. Щиро бажаю. Але років через п’ять, коли ваша пристрасть вигорить і залишиться та сама рутина, ти знайдеш ще одну. І ще. І будеш тікати від самого себе все життя.
— Це не так…
— Це саме так. А знаєш чому? Тому що проблема не в жінках. Проблема в тобі. Ти боягуз, Юро. Звичайний боягуз, який не здатний працювати над стосунками. Котрому простіше почати все з нуля, ніж докласти зусиль.
Вона бачила, як він зіщулився. Як щось здригнулося в його очах. Вона вийшла з кав’ярні.
Через два дні Юля сиділа на кухні своєї квартири. Сама. У тиші. За вікном стемніло. Місто запалилося тисячами вогнів. Десь там, в одній з цих квартир, Юра зараз, мабуть, обіймає свою Лєну. Розказує, яка Юля виявилася істеричкою. Як добре, що він вчасно пішов.
Жінка подивилася на обручку на своїй руці. Покрутила її. Зняла. Поклала на стіл. І раптом зрозуміла — це початок життя, в якому їй доведеться наново вчитися бути собою. Життя, де немає звичного «ми». Де немає планів на спільну відпустку, сімейних вечерь і тихих вечорів на дивані. Життя, яке вона не обирала.
Минуло ще два місяці. Розлучення оформили… Юра так і не приїхав за своїми речами. Його речі забрала його мати — приїхала з вибаченнями, зі сльозами, з причитаннями. Юля вислухала мовчки. Кивнула. Закрила двері.
Подруги намагалися витягнути її «в люди». Запрошували в клуби, на виставки, в кіно. Юля ходила. Посміхалася. Робила вигляд, що все добре. Але вночі вона лежала у ліжку — і не могла заснути. Прокручувала в голові кожну мить, кожну розмову, кожний погляд. Шукала момент, коли все зламалося. І не знаходила. Тому що не було такого моменту. Був процес. Повільний, непомітний, підлий. Коли кохання витікає крапля за краплею, а ти навіть не помічаєш, поки не прокинешся в калюжі власної самотності.
Але життя тривало. Без Юри. Без ілюзій. Без тієї Юлі, що вірила в казки. Нова Юля знала — принців не існує. Є просто чоловіки. І вона вірила, що свою любов ще зустріне. Жінка розуміла, що життя — не вистава, де все розписано по ролях. Життя сповнене несподіванок… Страшно? Так. Але чесно. Уперше за довгий час — чесно. І цього було достатньо. Щоб зробити перший крок в нікуди, або в нове життя. Час покаже.
