— Ще раз полізеш у наше життя — не побачиш онука, — сказала я свекрусі після того, як вона спробувала зруйнувати мій шлюб.
Світлана поклала телефон на диван. Руки тремтіли. Перед очима все ще стояла та фотографія — її чоловік Ігор, її Ігор, обіймає якусь дівчину на корпоративі. Не просто обіймає. Цілує в щоку, притискає до себе, сміється. А дівчина — молода, дивиться в камеру з усмішкою.
Фотографія прийшла з незнайомого номера. Без коментарів. Просто картинка і коротке: «Думаю, тобі варто знати». Світлана була розумною.. Вона одразу зрозуміла, звідки вітер дме. Свекруха. Тільки Лариса Петрівна могла організувати таку підставу. Тільки вона знала всі корпоративні заходи сина і мала доступ до фотографій через його колег.
Світлана повільно підняла телефон. Вона знову відкрила повідомлення й уважно вивчила знімок. Люди. Освітлення. Це була не випадкова фотографія. Це була постановка. Ігор завжди тримав дистанцію з колегами-жінками — вона знала це точно, бо сама колись працювала в його компанії. Але на цьому знімку він виглядав розслабленим, стояв надто близьким до цієї дівчини.
Двері грюкнули. Ігор повернувся з роботи. Світлана зустріла його в передпокої, тримаючи телефон екраном догори.
— Поясни, — її голос був тихим, але в ньому звучав холод.
Ігор подивився на фотографію. Обличчя його зблідло.
— Світлано, це не те, що ти думаєш. Це було на корпоративі, всі фотографувалися, просто…
— Просто твоя матуся вирішила мені це показати? — перебила Світлана. — Через підставну особу?
Ігор замовк. Він знав, що мати недолюблює його дружину. Знав, що Лариса Петрівна вважає Світлану недостатньо хорошою для свого сина. Але щоб отак, відкрито…
— Ти говорив з нею про це? — спитала Світлана. — Про той корпоратив? Згадував цю дівчину?
Ігор відвів погляд. Відповідь була написана на його обличчі.
— Зрозуміло, — Світлана кивнула. — Отже, вона знала. Знала і спеціально підливала масла у вогонь.
Вона пройшла повз нього на кухню. Налила собі води і залпом випила. Усередині все кипіло, але вона не збиралася влаштовувати сварку. Не для того вона сім років будувала цей шлюб, виховувала дитину, терпіла їдкі зауваження свекрухи про «неправильне» виховання онука.
— Світлано, ну вибач. Я справді був напідпитку, це була просто фотографія на пам’ять…
— Мені не потрібні твої пояснення. Я знаю, що там нічого не було. Але твоя мати цього не знає. Або вдає, що не знає. І їй байдуже, що цією фотографією вона руйнує нашу сім’ю. — Світлана подивилася на чоловіка впритул. — Ти поїдеш до неї прямо зараз. І поясниш, що якщо вона ще раз полізе в наше життя, я піду. І заберу Льошку. І вона більше ніколи не побачить онука. Зрозумів?
Ігор кивнув, але Світлана бачила по його очах — він не зробить цього. Не зможе. Сорок два роки, а досі боїться маму більше, ніж втратити дружину.
Наступного ранку Світлана прокинулася з чітким планом. Якщо свекруха хоче сварки, вона її отримає. Але сваритися Світлана буде не там, де чекають, і не так, як звикли. Вона спустилася вниз, до сусідки Віри Іванівни. Жіночка була місцевою радіостанцією — знала всіх і про всіх. І, що найважливіше, була затятою пліткаркою.
— Віро Іванівно, — Світлана присіла на краєчок дивана в старомодній квартирі сусідки. — Мені потрібна ваша допомога.
Жінка пожвавішала. Її оченята заблищали від цікавості.
— Слухаю вас, голубонько.
— Ви ж знаєте Ларису Петрівну, мою свекруху?
— Ще б пак! — Віра Іванівна закивала. — Гордовита така. Завжди носа дере.
— Отож бо, — Світлана дістала телефон і відкрила ту саму фотографію. — Вона надіслала мені це. Хоче посварити мене з чоловіком.
Віра Іванівна присунулася ближче, роздивляючись знімок.
— Ох, ото вона підступна! — щиро обурилася жінка.
— Віро Іванівно, я знаю, що ви дружите з Тамарою Сергіївною з сусіднього під’їзду. А вона — подруга дитинства Лариси Петрівни.
— Ну дружимо, і що?
— А ось що, — Світлана нахилилася ближче і знизила голос до змовницького шепоту. — Мені потрібно, щоб ця фотографія випадково потрапила до Тамари Сергіївни. Але не від мене. Від вас. І щоб ви сказали, що Лариса Петрівна сама вам її показувала. Хвалилася, що підставила невістку.
Віра Іванівна завмерла, осмислюючи почуте.
— Але ж це неправда…
— Хіба? — Світлана посміхнулася. — Вона справді надіслала мені цю фотографію. Справді хотіла нас посварити. То нехай тепер усі знають, яка вона насправді.
Жінка задумалася. Потім повільно закивала.
— Розумію. Хочете, щоб її засудили подруги.
— Саме так. Лариса Петрівна дуже дорожить своєю репутацією. Вона завжди зображує з себе ідеальну матір і свекруху. Нехай тепер усі дізнаються правду.
Віра Іванівна взяла телефон і ще раз подивилася на фотографію.
— Зроблю, — рішуче сказала вона. — Тамара якраз прийде сьогодні ввечері в гості. Усе їй розкажу.
Світлана вийшла від сусідки з почуттям задоволення. Це був тільки перший ступінь. Далі плітка піде ланцюжком. Тамара Сергіївна розкаже іншим подругам Лариси Петрівни. Ті — своїм знайомим. І за тиждень увесь їхній мікрорайон знатиме, що «культурна» і «пристойна» Лариса Петрівна підставляє власну невістку.
Але цього Світлані було мало. Вона повернулася додому і відкрила сімейний архів фотографій на комп’ютері. Там було все — всі роки спільного життя з Ігорем, починаючи з університету. Вона методично переглядала папки, відбираючи потрібні знімки.
Ось Лариса Петрівна на ювілеї з невдачного ракурсу і розмазаною помадою. Ось вона сварить маленького Льошку за розбиту чашку. Ось різка фотографія, де свекруха риється в сумці Світлани — це було три роки тому, коли Лариса «шукала ліки» і випадково прочитала особисті повідомлення невістки.
Світлана створила окрему папку і скопіювала туди всі компрометуючі знімки. Потім відкрила соцмережі. У неї був акаунт із п’ятьма тисячами підписників — вона вела блог про материнство і сімейне життя. Світлана ніколи не писала нічого особистого, тільки загальні поради та веселі історії. Але зараз був час змінити правила.
Вона почала друкувати. Довгий допис про токсичних свекрух. Про те, як вони втручаються в життя молодих сімей. Про докори, про спроби посварити чоловіка й дружину. Вона писала узагальнено, не називаючи імен, але кожна деталь була взята з реального життя — з її життя з Ларисою Петрівною. Наприкінці допису вона прикріпила колаж із фотографій. Обличчя були розмиті, але ті, хто знав їхню сім’ю, легко впізнали б героїв.
Перед публікацією Світлана на секунду завмерла, палець завис над кнопкою «Опублікувати». Це було оголошення сварки. Після цього шляху назад не буде. Свекруха дізнається. Ігор дізнається. Буде непередбачуване. Але фотографія з корпоративу спливла перед очима. Лариса Петрівна перша почала першою. Нехай тепер розбирає наслідки.
Світлана натиснула кнопку. Допис набрав сто лайків за першу годину. Двісті за другу. Надвечір було більше тисячі. Люди ділилися ним, коментували, розповідали свої історії. Кілька знайомих Світлани написали в особисті: «Це про твою свекруху, так?» Вона не відповідала. Просто мовчки спостерігала, як допис розходиться соцмережами.
Дзвінок пролунав о десятій вечора. Звісно, це була Лариса Петрівна.
— Ти що собі дозволяєш?! — голос свекрухи зривався на вереск. — Ти виставила мене на посміховисько! Тамара телефонувала, питала, чи правда я тобі фотографії підсовую! А тепер ще й в інтернеті про мене пишеш!
Світлана поклала телефон на стіл і ввімкнула гучний зв’язок. Спокійно налила собі чаю.
— Ларисо Петрівно, я в дописі не назвала вашого імені.
— Не прикидайся! Усі зрозуміли, про кого мова!
— Якщо всі зрозуміли, значить, ви справді все це робили.
Тиша.
— Я… Я хотіла як краще! — свекруха різко змінила тон на жалібний. — Ігор мій син, я за нього хвилююся! Ця дівиця до нього липне, я хотіла тебе попередити…
— Попередити? — Світлана посміхнулася. — Ви хотіли нас посварити. Щоб я пішла, і Ігор повернувся до вас. Щоб ви знову могли контролювати його життя.
— Це неправда!
— Правда, — холодно відрізала Світлана. — І ви чудово це знаєте. Ви не можете змиритися з тим, що ваш син виріс і обрав мене, а не вас.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти?!
— Смію, — Світлана відпила чай. — Тому що я втомилася. Сім років я терплю ваші колкості, ваші поради про те, як правильно готувати борщ і виховувати дитину. Сім років ви шукаєте в мені вади і намагаєтеся довести Ігорю, що він помилився у виборі. Досить.
— Ігорю! — заверещала Лариса Петрівна. — Ігорю, ти чуєш, як вона з матір’ю розмовляє?!
Чоловік стояв у дверях кухні. Він чув усю розмову.
— Мамо, поклади слухавку, — втомлено сказав він.
— Що?! Ти на її боці?!
— Мамо, я на боці своєї сім’ї. Світлана — моя дружина. Льошка — наш син. Це наше життя. Перестань лізти в нього.
— Та як ви…
— До побачення, мамо.
Ігор узяв телефон і вимкнув звук. Світлана дивилася на нього мовчки. Нарешті. Нарешті він сказав ці слова.
— Вибач, — Ігор сів навпроти. — Я мав це зробити раніше. Набагато раніше.
— Так, мав.
— Ти справді опублікувала допис про неї?
— Прочитай сам.
Ігор дістав телефон і знайшов її сторінку. Читав довго, уважно. Потім повільно поклав телефон на стіл.
— Вона справді все це робила, — це було не питання, а констатація факту.
— Так.
— І я вдавав, що не помічаю.
— Так.
Ігор провів рукою по обличчю.
— Що тепер буде?
— Тепер, — Світлана подивилася йому в очі, — ти поїдеш до неї завтра. І поясниш раз і назавжди: або вона припиняє втручатися в наше життя, або спілкування з онуком буде строго за розкладом, у нашій присутності. І жодних раптових візитів, жодних подарунків з підтекстом, жодних пліток за нашою спиною.
— Вона не погодиться.
— Тоді вона не побачить Льошку. Крапка.
Ігор дивився на дружину, і вперше за довгий час бачив її не домогосподаркою, не матір’ю, а тією сильною, впертою дівчиною, в яку закохався в університеті. Тією, що не боялася постояти за себе.
— Добре, — він кивнув. — Я зроблю це.
Уранці наступного дня Ігор справді поїхав до матері. Світлана залишилася вдома з сином. Льошка грався з машинками, і вона дивилася на нього, думаючи про майбутнє. Її телефон розривався від повідомлень. Подруги писали підтримку. Незнайомі жінки дякували за те, що вона підняла важку тему. Хтось засуджував — мовляв, не можна публічно обговорювати сімейні проблеми. Але Світлану це вже не хвилювало. Вона зробила те, що мала зробити. Захистила свою сім’ю. Своїми методами.
Ігор повернувся через три години. Обличчя бліде, очі червоні.
— Як пройшло? — спитала Світлана.
— Важко, — він опустився на диван. — Вона плакала. Казала, що я зрадив її. Що обрав дружину замість матері.
— І що ти відповів?
— Що саме так і є. Що я обрав свою сім’ю. І буду її захищати.
Світлана сіла поруч.
— Вона погодилася?
— Довелося. Я сказав, що інакше не побачить онука до його повноліття.
— І вона повірила?
— Зрозуміла, що я не жартую.
Вони сиділи мовчки, плече до плеча. Попереду була довга дорога. Лариса Петрівна не здасться так просто — Світлана це знала. Будуть нові спроби докорів, нові образи. Але тепер усе змінилося. Тепер вони — єдиний фронт.
Минуло два місяці. Лариса Петрівна приїжджала до онука раз на тиждень, суворо по неділях. Сиділа у вітальні, не заходячи на кухню, не даючи порад. Була натягнуто ввічливою. Світлана бачила, як їй важко мовчати, як хочеться влізти, покритикувати, повчити. Але свекруха стримувалася.
Ігор змінився. Став уважнішим, м’якшим. Перестав бігати до мами за першим покликом. Навчився говорити «ні». Коли Лариса Петрівна спробувала влаштувати сварку через те, що Льошку віддали не в ту секцію, Ігор спокійно, але твердо сказав: «Мамо, це рішення ухвалили ми з дружиною. Обговоренню не підлягає».
Допис у соцмережах Світлана так і не видалила. Він висів там, набравши більше десяти тисяч лайків. Іноді приходили нові коментарі від жінок, які переживали схожі історії. Світлана відповідала їм, давала поради, підтримувала.
Одного вечора, коли Льошка вже спав, Ігор обійняв Світлану на кухні.
— Знаєш, я довго думав про все це, — сказав він. — І зрозумів одну річ. Ти врятувала нашу сім’ю. Якби ти тоді промовчала, ми б розлучилися.
— Я не збиралася мовчати.
— Я знаю, — він поцілував її в скроню. — І це я в тобі люблю найбільше. Ти не боїшся битися за своє.
Світлана притулилася до його плеча. Попереду було звичайне життя — з рахунками, роботою, дитячим садком, вихідними на дачі. І рідкісними візитами свекрухи, яка нарешті зрозуміла, де проходять кордони.
За рік на сімейному святі в Лариси Петрівни зібралася вся рідня. Тітки, дядьки, двоюрідні брати. За столом зайшла розмова про свекрух і невісток. Одна з тіток поскаржилася, що її невістка «зовсім розпустилася». Лариса Петрівна, відпиваючи компот, раптом несподівано сказала:
— А я навчилася не втручатися. Молоді самі знають, як жити.
Усі за столом замовкли, витріщившись на неї. Лариса Петрівна була відома своєю любов’ю давати поради і контролювати.
— Серйозно? — не повірила тітка.
— Серйозно, — кивнула свекруха і подивилася на Світлану. — Тому що коли починаєш лізти не в свою справу, можеш втратити сім’ю. А я свою сім’ю втрачати не хочу.
Світлана зустрілася з нею поглядом. Уперше за стільки років між ними виникло щось схоже на порозуміння. Не дружба. Не любов. Але повага. Визнання сили одна одної. Ігор під столом узяв Світлану за руку і стиснув. Вона стиснула у відповідь. Вони перемогли. Разом.
