Це була осінь 2006 року. На пероні вокзалу стояли дві сестри — старша, розсудлива Ганна, і молодша, непосидюча Катерина.
В руках — старі валізи, в очах — страх і надія. Попереду була Італія, обіцяні «золоті гори» та важка праця доглядання за чужими літніми людьми.
— Тримайся біля мене, Катю, — повчала Ганна. — Гроші складатимемо в одну капшук, на хату в місті заробимо, на бізнес.
Минуло вісімнадцять років.
Повернення: Два світи в одному купе
На перон того ж вокзалу вийшли дві жінки. Ганна вийшла першою — у сірому практичному пальті, з підтягнутим обличчям і втомленим поглядом. За нею, наче вихор, вилетіла Катерина: у яскравому шарфі, з манікюром кольору стиглої вишні та маленьким песиком породи чихуахуа під пахвою.
Вже в таксі до рідного села почалася перша «перепалка».
— Ну що, Ганю, — Катя грайливо поправила окуляри, — двадцять років як один день. Тільки ти як була буркотухою, так і лишилася. Дивись, яка я засмагла! Це ми з Паоло минулого місяця на Сицилії були.
Ганна стиснула губи так, що вони перетворилися на тонку лінію.
— З Паоло? З тим твоїм альфонсом, що за твій рахунок піцу їв десять років? Я, Катю, в Неаполі не на пляжах валялася. Я кожну копійку в Україну передавала. У мене дві квартири в Тернополі під оренду і будинок батьківський заново перекритий.
А ти що привезла? Оце цуцика і три валізи ганчір’я?
Вдома, за накритим столом, сварка спалахнула з новою силою. Ганна викладала на стіл виписки з банківських рахунків та документи на нерухомість, наче козирі в грі.
— Ось, подивись! — вигукнула вона. — Поки ти по вечірках бігала і «італійську культуру вивчала», я на двох роботах спину гнула. У мене тепер майбутнє є. Я — господиня. А ти хто? Приживалка при італійських кав’ярнях!
Катерина відставила келих і раптом розсміялася, хоча в очах блиснули сльози.
— Господиня? Ганю, ти на себе в дзеркало дивилася? Ти ж життя пропустила! Ти бачила Колізей лише на листівках, хоча жила за три зупинки. Ти їла найдешевшу пасту, аби зайве євро відкласти. Ти приїхала з грошима, але без душі. А я… так, у мене немає квартир. Але я знаю, що таке кохання, я знаю кожен музей Рима, я розмовляю італійською краще за місцевих. Я жила ці двадцять років, а ти — чекала, коли почнеш жити!
— Жила вона! — Ганна сплеснула руками. — Заздриш ти мені, Катько! Бо я тепер пані, а ти — гола-боса. Тобі навіть на старість куска хліба ніхто не подасть, крім твого собаки.
— Заздрю? — Катя підвелася. — Чому? Твоїм зморшкам від вічної економії? Чи тому, що твої діти, яким ти гроші слала, тебе тепер не впізнають і бачать у тобі лише банкомат? Ти ж їхнього дитинства не бачила! Ти купила їм стіни, але втратила серця.
Кімната поринула в тишу. Ганна хотіла щось вигукнути, але слова застрягли в горлі. Вона згадала, як минулого тижня син по телефону холодно запитав: «Мам, а ти ще гроші вишлеш чи вже все?». Ніякого «приїжджай швидше», ніякого «сумуємо».
— Я хотіла як краще… — тихо мовила Ганна, опускаючи плечі. — Я думала, гроші — це захист.
— Захист від чого? Від самого життя? — Катя підійшла і поклала руку сестрі на плече. — Ми обидві помилилися, Ганю. Я — бо не думала про завтра. Ти — бо забула про сьогодні.
Ганна залишилася в Україні керувати своїм майном, але тепер вона щоранку вчить італійську, щоб нарешті поїхати до сестри не «на миття підлоги», а в гості — просто подивитися на Колізей.
А Катерина… Катерина відкрила в центрі міста маленьку кав’ярню «Bella Ciao». Гроші на неї дала Ганна, оформивши все як сувору позику. Катя варить найкраще еспресо в області, а Ганна вечорами приходить туди, сідає біля вікна і вперше за двадцять років нікуди не поспішає.
Вони зрозуміли головне: одна привезла капітал, інша — смак до життя. І тільки разом вони нарешті стали багатими.
Минув рік з дня відкриття кав’ярні «Bella Ciao». Вечірнє сонце м’яко лягало на дерев’яні столики, а в повітрі змішувалися аромати свіжої випічки та гіркуватого робусти.
Катерина, як завжди, була в центрі уваги: вона сміялася з постійними клієнтами, жестикулювала і сипала італійськими слівцями.
Ганна сиділа в кутку з ноутбуком. Вона вела бухгалтерію — прискіпливо, до останньої копійки.
— Катерино! — гукнула старша сестра, коли останній відвідувач вийшов за двері. — Йди-но сюди. Подивися на ці звіти. Ти знову пригощала «своїх італійців» безкоштовним круасанами? У нас дефіцит по вершковому маслу!
Катя легким рухом зняла фартух і всілася навпроти сестри, відкинувши пасмо волосся.
— Ой, Ганю, не починай. То були волонтери, вони допомагають шпиталю. Хіба я могла взяти з них гроші? Світ не розвалиться від трьох круасанів.
— Світ не розвалиться, а бізнес — може, — Ганна суворо подивилася поверх окулярів. — Ти так і не навчилася рахувати. Ти живеш емоціями, а на емоціях дах не перекриєш. Знаєш, скільки зараз коштує утримання квартир?
Катерина раптом затихла і пильно подивилася на сестру.
— Знаєш, що я помітила? Ти досі носиш те саме сіре пальто, яке купила ще в П’яченці на розпродажі. У тебе на рахунках тисячі, а ти боїшся купити собі нові туфлі. Тобі не здається, що ти перевезла Італію в собі, але тільки ту частину, де треба економити на воді й світлі?
— Бо я знаю ціну кожній євроценті! — спалахнула Ганна. — Поки ти там на площі з голубами фотографувалася, я синьйори Марти терпіла капризи. Я кожен раз, коли бачу рахунок, бачу її незадоволене обличчя. Ці гроші — це моє здоров’я, мої безсонні ночі!
— То навіщо вони тоді, якщо вони приносять тільки спогади про погане? — Катя подалася вперед і накрила руку сестри своєю.
— Ганю, ти виграла фінансову війну, але програла мир. Подивися на сина. Він приходить сюди, п’є каву, але він боїться з тобою говорити. Він боїться, що ти знову почнеш розмову про «борг перед матір’ю».
Ганна відвела погляд. Вона згадала вчорашню вечерю з сином, яка пройшла в мовчанні. Вона хотіла розповісти йому, як важко їй було, а він лише сухо сказав: «Дякую за квартиру, мамо, я все зрозумів».
— А що мені робити? — голос Ганни здригнувся. — Я не вмію інакше. Я розумію цифри, я розумію власність. Я не вмію так, як ти — «чао-какао» і посмішка до вух.
— А ти спробуй, — Катя підморгнула. — Давай так: завтра ми зачиняємо кав’ярню на один день. Не рахуй збитки! Просто зачиняємо. І їдемо в Карпати. На один день. Без ноутбука, без розрахунків за оренду. Я куплю квитки, а ти… ти просто одягнеш щось кольорове. У тебе ж лежить у валізі та шовкова хустка, яку я тобі подарувала в Римі? Ти її ні разу не вдягла!
Ганна мовчала довго. В її голові звичний калькулятор вираховував вартість бензину, втрачений виторг за день і ціну готелю. Але потім вона подивилася на сестру — таку легку, таку щиру, попри всі ці роки важкої еміграції.
— Добре, — нарешті видихнула Ганна. — Але за бензин плачу я. У мене там знижка на картці накопичена.
Катерина розсміялася і міцно обійняла сестру.
— Невиправна! Але я тебе навчу жити, Ганю. Навіть якщо мені доведеться витратити на це ще двадцять років.
— Тільки спробуй мені каву недолити в Карпатах, — буркнула Ганна, але вперше за довгий час на її обличчі з’явилася слабка, ледь помітна, але справжня посмішка.
У ту ніч Ганна вперше не перевіряла курс валют перед сном. Вона дістала з шафи шовкову хустку, яскраву, як італійське сонце, і поклала її зверху на сумку. Життя, яке вона так довго відкладала «на потім», нарешті почалося.
Дорога в Карпати вилася серпантином, і Ганна, стискаючи кермо свого новенького позашляховика, почувалася неспокійно.
Шовкова хустка, пов’язана на шиї, здавалася їй чужорідним елементом, наче вона привласнила чиєсь чуже життя.
Вони зупинилися біля старого готелю в Яремче, щоб випити чаю. І саме там, біля галасливого водоспаду, Ганна завмерла.
Назустріч їм ішов чоловік — сивий, з глибокими зморшками біля очей, але з тією самою поставою, яку вона пам’ятала вісімнадцять років.
Це був Михайло. Її перше і єдине кохання, той, заради кого вона колись хотіла залишитися, але поїхала, щоб «заробити на весілля і будинок».
Зустріч, що пахне полином
— Ганно? — чоловік зупинився, наче наткнувся на невидиму стіну. — Це справді ти?
Ганна зблідла. Весь її фінансовий успіх, її дві квартири та банківські рахунки в одну мить здалися купою непотребу.
— Я, Михайле, — ледь чутно відповіла вона.
Катерина, відчувши момент, тихо відійшла вбік, до сувенірних лавок, даючи сестрі простір.
— Ти дуже змінилася, — Михайло дивився не на дорогий автомобіль, а в її очі. — Стала… монументальною. Я чув, ти велика людина тепер, бізнес маєш.
— Маю, — з якоюсь гіркотою сказала Ганна. — А ти як? Я чула, ти одружився тоді, через три роки…
— Одружився. Двоє дітей уже дорослі. Дружини не стало п’ять років тому, — він зітхнув, дивлячись на воду. — Знаєш, Ганю, я ж чекав. Писав тобі. А ти відповідала тільки: «Ще трохи, ще треба на ремонт, ще на техніку». Ти купувала цеглу, а я хотів будувати життя. Врешті-решт, я зрозумів, що ти кохаєш не мене, а той дім, якого ще не існувало.
Ганна відчула, як підступає клубок до горла.
— Я для нас старалася! Щоб ми не бідували, як наші батьки!
— Ми й так не бідували б, — сумно посміхнувся Михайло. — Ми були б щасливі в старій хаті. А тепер у тебе є все, крім тих років, які ми могли прожити разом. Прощавай, Ганно. Радий, що в тебе все склалося… фінансово.
Останній урок
Михайло пішов, не озирнувшись. Ганна стояла, вчепившись пальцями в перила містка. Її «золота клітка», яку вона будувала два десятиліття, нарешті зачинилася, але зсередини.
Підійшла Катерина. Вона не стала жартувати чи повчати. Вона просто простягнула сестрі паперовий стаканчик з гарячою кавою.
— Він правий, Катю? — прошепотіла Ганна. — Я все життя збирала на «завтра», яке так і не настало?
— Він правий у своєму, а ти — у своєму, — тихо відповіла молодша сестра. — Ти не повернула минуле, Ганю. Але ти маєш теперішнє. Дивись, сонце сідає за гори. Це безкоштовно. І це твоє.
Минуло ще пів року. Кав’ярня «Bella Ciao» змінилася. Ганна більше не сиділа в кутку з ноутбуком. Вона замовила собі кілька яскравих суконь і… записалася на курси живопису.
Виявилося, що жінка, яка двадцять років рахувала чужі ліки й копійки, має дивовижний хист до малювання гірських пейзажів.
Квартири в Тернополі вона переписала на дітей — не як «подачку», а як старт, сказавши їм: «Живіть там зараз, а не колись».
Одного вечора сестри сиділи на терасі кав’ярні.
— Знаєш, Катю, — мовила Ганна, пригубивши вино. — Я вчора бачила звіт. У нас невеликий мінус через те, що ми купили нові меблі на терасу.
— І що? — напружилася Катерина, очікуючи чергової лекції.
Ганна розсміялася — вперше щиро, як колись у дитинстві.
— І нічого! Гроші — це просто папір, поки ти не обміняєш їх на радість. Давай наступного місяця поїдемо в Рим? Тільки цього разу я не буду шукати роботу. Я хочу побачити той Колізей, про який ти стільки торочила.
Катерина обняла сестру, і над вечірнім містом поплив теплий аромат кави та спокою.
Дві сестри, дві різні долі, нарешті знайшли спільний знаменник — не в сумі на рахунку, а в можливості просто бути собою на своїй землі.
Валентина Довга
