— Чому рахунки такі величезні? Любий, ти впевнений, що в моєму домі більше ніхто не живе? — спитала я, дивлячись на величезний рахунок за електроенергію.
Чашки знову стояли не на своїх місцях. Аліна бубоніла під ніс, перебираючи посуд у шафці.
— Я точно пам’ятаю, що синю чашку ставила на край полиці. А тепер вона в центрі стоїть, — Аліна нахмурилася, переставляючи посуд. — І тарілки вчора перед виходом акуратно склала, а зараз порядок зовсім інший.
Теплі руки обвили її талію. Сергій притиснувся до спини дружини, вткнувшись носом у шию.
— Знову фантазуєш, Алінко? — чоловік розвернув її до себе. — Ти сама їх переставила й забула. Втомлюєшся сильно.
Очі Аліни потемніли.
— Сергію, у мене пам’ять професійна. Я кожен інструмент на операції пам’ятаю, як тримала. А ти кажеш, що я чашки забула, як розставила?
Сергій поцілував дружину в ніс.
— Мозок вибірково запам’ятовує інформацію. На роботі ти зібрана, а вдома розслабляєшся. От і забуваєш дрібниці. Це нормально.
— Але мені здається, що в домі хтось є, крім нас, — Аліна зніяковіла, побачивши, як змінилося обличчя чоловіка.
— Що за маячня? — голос Сергія здригнувся. — Звідки такі думки?
— Інтуїція, — Аліна відвела погляд. — Хірургам без неї не можна.
Пронизливо запищав телефон. Аліна здригнулася.
— Терміновий виклик, — вона глянула на екран. — Треба їхати.
Сергій піджав губи.
— Знову? Ти ж добу відпрацювала.
— А що робити? — Аліна вже накидала пальто. — Зарплату в приватній клініці не просто так платять.
— Гроші, гроші… — Сергій махнув рукою. — Гаразд, іди рятуй.
— Не дуйся, — Аліна поцілувала чоловіка. — Через два дні вихідний. Проведемо його разом.
Аліна вилетіла з дому, ледве встигнувши зачинити двері.
За останній місяць дивацтва в домі тільки посилилися. Зникла улюблена ваза Аліни — кришталева, подарована мамою.
Зникли дві тарілки з сервізу. На запитання про них чоловік тільки знизував плечима: «Може, розбилися? Не пам’ятаю».
Повернувшись із чергової зміни, Аліна застала дім, занурений у темряву. Сергій міцно спав. Вона тихо пройшла на кухню й увімкнула світло. Нахмурилася, дивлячись на плиту. Дивно. Конфорки теплі. Ніби нещодавно готували.
— Сергій спить, отже, це не він, — прошепотіла Аліна, торкаючись пальцями металевої поверхні.
У ванній кімнаті вона помітила мокрий рушник. Чоловік завжди вішав його на сушарку акуратно, а цей лежав на краю ванни. Усі ці дрібниці складалися в картину, від якої в Аліни в грудях наростала тривога.
За тиждень прийшли рахунки. Аліна гортала квитанції й не вірила своїм очам. Електрика. Сума в п’ять разів більша за звичайну.
— Сергію! — покликала вона чоловіка, який дивився телевізор. — Ти бачив рахунок за електрику?
Чоловік неохоче підвівся з дивана й підійшов до неї. Взяв квитанцію, нахмурився.
— Ого, — тільки й сказав він. — П’ятнадцять тисяч?
— Ми ніколи стільки не платили, — очі Аліни звузилися. — Найбільша сума була три тисячі взимку, коли обігрівачі вмикали.
Сергій знизав плечима, повертаючи їй квитанцію.
— Мабуть, наплутали щось у компанії. Або лічильник зламався.
— Сергію, — Аліна підняла на чоловіка уважний погляд. — Це величезна сума! Мені здається…
— Що? — перебив Сергій.
— Мені здається, хтось користується нашим домом, поки мене немає, — випалила Аліна. — Усі ці дивацтва, зміни в домі. А тепер ще й рахунок…
Сергій несподівано розсміявся, притягнув дружину до себе.
— Ти зовсім з глузду з’їхала зі своїми чергуваннями! Який сторонній? У нас сигналізація стоїть. Замки надійні. Ти фізично втомилася й починаєш вигадувати.
— Я хірург, Сергію, — голос Аліни став жорстким. — Я звикла довіряти своїм спостереженням.
— Гаразд-гаразд, — Сергій поцілував її в лоб. — Не переживай. Я з усім розберуся. Напевно, наплутали в керуючій компанії. Завтра подзвоню їм.
Аліна кивнула, але черв’ячок сумніву гриз її дедалі сильніше. Щось відбувалося в її домі. Щось, про що чоловік не хотів говорити.
Пролетіло два місяці. Весна змінилася літом, а підозри Аліни тільки міцнішали. Квитанції більше не траплялися їй на очі — Сергій перехоплював пошту й оплачував усі рахунки з їхнього спільного банківського рахунку. Коли Аліна намагалася заговорити про це, чоловік майстерно переводив тему.
— Навіщо тобі думати про комуналку? — казав він, погладжуючи її по волоссю. — Ти й так утомлюєшся на роботі. Я все оплачую, не переймайся.
У середу операцію несподівано скасували — пацієнта перевели в іншу клініку. Аліна повернулася додому раніше звичайного, близько третьої години дня. Сергія вдома не було. Натомість у поштовій скриньці вона виявила свіжу квитанцію за електроенергію.
— Двадцять сім тисяч? — прошепотіла Аліна, опускаючись на диван. — Це ж божевілля! Що в нас, підпільний цех працює?
Вона схопила телефон і набрала номер чоловіка. Після третього гудка Сергій відповів, голос звучав напружено.
— Аліно? Ти хіба не на операції?
— Скасували, — відрізала Аліна. — Я вдома. Сергію, у мене в руках квитанція за електрику. Двадцять сім тисяч! Це в дев’ять разів більше за норму!
Пауза на іншому кінці дроту затяглася.
— Любий, ти впевнений, що в моєму домі більше ніхто не живе? — Аліна вклала в це запитання всю накопичену тривогу.
— Що за дурниці? — голос Сергія здригнувся. — Звичайно, ніхто! Слухай, мені ніколи зараз це обговорювати. У мене важлива зустріч.
— Зустріч? Ти ж казав, що сьогодні цілий день у паперах копатимешся?
— Так, зустріч… робоча, — швидко поправився Сергій. — Я передзвоню пізніше.
Зв’язок обірвалася. Аліна нахмурилася, розглядаючи квитанцію. Цієї миті у дворі почувся шум автомобіля, що під’їжджав.
Аліна підійшла до вікна. Біля будинку паркувався чорний електромобіль — точно такий самий, як у Віктора, брата Сергія. З автомобіля вийшов сам Віктор та його мати, Ніна Петрівна. Віктор одразу ж попрямував до гаража, де розташовувалася розетка для заряджання.
— Ось і відповідь на моє запитання, — Аліна стиснула кулаки й попрямувала до вхідних дверей.
Тієї ж миті в замку повернувся ключ. На порозі з’явилася Ніна Петрівна з великими сумками. Побачивши невістку, свекруха завмерла.
— Аліночко? — очі старшої жінки розширилися від здивування. — Ти… ти ж на роботі мала бути!
— Як бачите, я вдома, — Аліна схрестила руки на грудях. — А тепер поясніть, що відбувається? І чому у вас ключі від мого дому?
Ніна Петрівна опустила сумки на підлогу й підвела підборіддя.
— Сергій дав, щоб ми могли в гості заходити, коли вас немає.
— У гості? — Аліна підвела брову. — І як часто ви… гостюєте?
— Ну, пару разів на тиждень, — зам’ялася Ніна Петрівна. — Іноді перемо речі, готуємо. Вітя машину заряджає.
— Машину? — Аліна відчула, як усередині закипає лють. — Тобто ці рахунки за електрику — це ваша машина?
Цієї миті в дім увійшов Віктор з коробкою в руках.
— Мамо, я приніс м’ясо… — він оторопів, побачивши Аліну. — Ого, невістка вдома! А Сергій казав, ти до ночі сьогодні.
— Так, багато хто так думав, — сухо відповіла Аліна. — Вікторе, ви що, мій дім замість заправки використовуєте?
— А що такого? — щиро здивувався Віктор. — Сергій дозволив. Сказав, ви все одно на роботі вічно, а платити за заряджання на станції — гроші на вітер. У вас же спільний бюджет.
— Спільний, — кивнула Аліна. — Тільки дім мій. До весілля куплений. І за рахунки плачу я.
Ніна Петрівна всміхнулася.
— Подумаєш, які дрібниці! Ти ж стільки заробляєш у своїй клініці. А ми сім’я. Повинні допомагати одне одному.
— Сім’я? — Аліна спалахнула. — Тому в мене вдома зникають речі?
— Я випадково розбила пару тарілок, — знизала плечима свекруха. — Сергій сказав не перейматися. Ми ж сім’я.
— Значить, Сергій знав про все, — Аліна стиснула губи. — Знав і прикривав вас.
— Звичайно знав, — Віктор поставив коробку на стіл. — Це його ідея була. Сказав, що ти цілими днями на роботі стирчиш, а ми можемо користуватися домом. Усім вигідно.
Цієї миті двері розчахнулися, і на порозі з’явився захеканий Сергій.
— Як ви тут? — він перевів погляд з брата на матір, потім на дружину. — Аліно, ти все не так зрозуміла!
— Швидко ж ти впорався з роботою, — відрізала Аліна. — Вони розповіли мені все. Про заряджання електромобіля. Про прання. Про готування. Про те, що це була твоя ідея.
Сергій провів рукою по волоссю.
— Аліночко, ти зрозумій…
— Не називай мене так, — очі Аліни палали гнівом. — Ти дозволив своїй сім’ї паразитувати на мені. За моєю спиною. Обманював мене місяцями.
— Та що такого? — втрутилася Ніна Петрівна. — Подумаєш, електрики трохи витратили! Натомість скільки грошей Віті заощадили на заправках. Ти б і не помітила ніколи!
— Не помітила? — Аліна простягнула квитанцію. — Двадцять сім тисяч! Це з вашої машини?
— Ну, не тільки, — зам’явся Віктор. — Ми ще дещицю техніки приносили…
— Техніки? — Аліна повернулася до Сергія. — Вони ще й техніку сюди тягали? Що за техніку?
Сергій відвів погляд.
— Вітя біткоїни добуває. Сказав, удома дорого виходить, а твій тариф дешевший.
— Геть, — тихо промовила Аліна. — Усі геть із мого дому. Негайно.
— Але мої… — почала Ніна Петрівна.
— Забирайте все й ідіть, — Аліна відчинила вхідні двері. — У вас п’ять хвилин.
— Аліно, давай поговоримо, — Сергій спробував узяти її за руку.
— Не чіпай мене, — вона відсмикнула руку. — Ти обманював мене весь цей час. Дозволяв їм обкрадати мене.
— Ніхто тебе не обкрадав! — обурилася Ніна Петрівна. — Як ти смієш?
— П’ять хвилин, — повторила Аліна. — Інакше викличу поліцію.
За годину дім спорожнів. Аліна методично збирала речі Сергія. Стук у двері змусив її здригнутися.
— Аліно, відчини, — голос чоловіка звучав утомлено. — Давай усе обговоримо.
Вона розчахнула двері.
— Обговорювати нічого. Забирай свої речі й іди.
— Ти перебільшуєш! — роздратовано вигукнув Сергій. — Подумаєш, електрика! Вони ж моя сім’я.
— А я хто? — Аліна гірко всміхнулася. — Дійна корова?
— Не кажи так, — Сергій потягнувся до неї. — Ми можемо все виправити.
— Уже ні, — відрізала Аліна. — Завтра подаю на розлучення. А зараз я міняю замки.
— Ти не маєш права! — вибухнув Сергій. — Це наш спільний дім!
— Ні, — спокійно відповіла Аліна. — Я купила його до весілля. Показати документи?
— Мама сказала, що при розлученні все ділиться навпіл!
— Хай твоя мама вивчить Сімейний кодекс, — Аліна простягнула йому сумку з речами. — Майно, придбане до шлюбу, не підлягає поділу.
— Це несправедливо! — Сергій почервонів від злості.
— Несправедливо — це коли чоловік обманює, а його сім’я паразитує на дружині, — відповіла Аліна. — Прощавай, Сергію.
