Галина повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. Було лише п’ятнадцять хвилин на п’яту, а вона вже стояла біля під’їзду з важкою сумкою продуктів і портфелем, в якому забула підписаний договір на тендер.
«От забудькувата, знову бігати доведеться», — подумала вона, натискаючи код на домофоні.
У квартирі пахло кавою і чужими духами. Солодкими, дешевими, з ноткою ванілі. Галина насупилася. Вона таких не купувала ніколи.
«Миколо?» — покликала тихо, бо не була певна, чи вдома чоловік.
Тиша.
Вона пройшла на кухню, поставила сумки, і тут побачила на столі роздрукований договір купівлі-продажу. Її прізвище стояло поруч з прізвищем чоловіка. Квартира на Оболоні, 87 квадратів, три кімнати, балкон на Дніпро. Ціна — 115 тисяч доларів. Дата підписання — післязавтра. Підпис Миколи вже стояв. Її — ні.
Галина відчула, як ноги стають ватяними.
Вона взяла аркуш руками, що тремтіли. Нижче — телефон ріелторки: «Олена, терміново передзвоніть, клієнт готовий».
На дивані лежав Миколаїв телефон. Екран світився: повідомлення від «Оленька ♥»
«Любчик, усе готово. Авіаквитки на 18-е, Бангкок, два. Я вже пакую валізу. Цілую»
Галина сіла на табуретку. Повітря закінчилося. Вона знала, що останні пів року щось не так: Микола пізно приходив, пахнув іншим шампунем, на питання відповідав «втомився», «не чіпай».
Але щоб отак… Продати спільну квартиру, зібрану по копійці, і втекти з коханкою, залишивши її з двома дітьми й кредитом за машину?
Вона набрала його номер.
«Галю, ти чого дзвониш? Я на об’єкті», — голос спокійний, трохи роздратований.
«Миколо, ти де зараз?» — запитала вона тихо, щоб не зірватися.
«Кажуть же, на об’єкті. Скоро буду».
«Приїдь, будь ласка. Діти чекають. І я чекаю».
Вона поклала слухавку й почала діяти швидко. Відкрила ноутбук, спільний рахунок майже порожній. Залишилось 400 гривень. Ще вчора було 68 тисяч — на комуналку й продукти до зарплати.
Галина зателефонувала своїй подрузі Олі, адвокатці.
«Олю, привіт. У мене біда. Микола хоче продати квартиру без моєї згоди. Що робити?»
«Галю, ти що! Зараз же біжи до нотаріуса, став заборону на відчуження! Я знаю одного, зараз подзвоню, щоб прийняв без черги. І ще — сфотографуй усе, що є: договір, повідомлення, виписку з банку. І не пускай його додому, поки не оформимо».
Галина зробила фото договору, квитків, повідомлень. Потім набрала свекруху.
«Тетяно Іванівно, добрий день. Микола вдома був?»
«Ні, Галю, не бачила його сьогодні. А що трапилось?»
«Поки нічого. Просто шукаю».
Вона не хотіла поки що розповідати. Не тому що соромно — тому що не знала, як свекруха відреагує.
О шостій вечора Микола зайшов додому, як завжди — з посмішкою, з пакетом з супермаркету.
«Привіт, сонечко. Чого рано сьогодні?» — поцілував у щоку.
Галина стояла посеред кухні, тримаючи в руках той самий договір.
«Це що, Миколо?» — голос був рівний, майже спокійний.
Він глянув — і посмішка сповзла з обличчя.
«Галю… це не те, що ти думаєш…»
«А що я думаю? Що ти зібрався продати нашу квартиру, вивести гроші й полетіти з якоюсь Оленькою до Таїланду? Так я думаю?»
Микола зблід.
«Ти… звідки ти знаєш про Олену?»
«Ти її Оленькою називаєш? Сердечко ставиш? А мене останні пів року — «втомився, голова болить, не чіпай»?»
Він сів на стілець, закрив обличчя руками.
«Галю, я… я заплутався. Вона молодша, весела, без дітей, без проблем. Я думав… ну, почати все заново…»
«З моєю квартирою? Ти ж знаєш, що я її купувала до шлюбу! Мамина спадщина, я внесла 70 %, ти тільки добудовував! І ти хочеш мене з дітьми на вулицю?»
«Я планував тобі залишити 30 тисяч… на перші місяці…»
«30 тисяч? За квартиру, в якій ми 12 років жили, яку я ремонтувала, де я привела в світ обох дітей? Ти що, з глузду з’їхав?»
Микола підвів очі, в них були сльози — чи то від сорому, чи то від страху.
«Галю, пробач. Я дурень. Я все скасую. Зараз подзвоню Олені, скажу, що нічого не буде».
«Ні, Миколо. Пізно. Я вже поставила заборону в реєстрі. Квартиру ти не продаси. І гроші, які ти вивів, повернеш по суду».
Він встав, хотів обійняти.
«Не чіпай мене!» — вона відступила. «Зараз ти збереш речі й підеш до мами. Або до своєї Оленьки — мені вже байдуже.
Завтра прийде адвокат».
Він мовчки пішов у кімнату, зібрав сумку. Перед дверима зупинився.
«Галю… я справді кохаю тебе. Просто… життя стало сірим. Діти, кредити, робота…»
«А в тебе, виходить, право на щастя є, а в мене — ні? Я теж втомлююсь, Миколо. Я теж хочу на море, а не на три зміни в школі. Але я не тікаю».
Він опустив голову й вийшов.
Галина сіла на підлогу й вперше за багато років заплакала. Голосно, не стримуючись.
Наступного дня прийшла Оля-адвокатка.
«Галю, все зробимо цивілізовано. Подамо на розлучення, на поділ майна, на аліменти. Квартира залишиться тобі — ти доведеш, що це твоє дошлюбне майно. А його частка — мінімальна».
«А якщо він скаже, що я зла, що не відпускала його?»
«Нехай каже. Суд дивиться документи, а не сльози».
Микола дзвонив щовечора.
«Галю, я все зрозумів. Олена поїхала сама. Я в мами. Дозволь повернутись».
«Ні, Миколо. Повертайся — коли віддаси всі гроші, які вивів, і коли діти самі захочуть тебе бачити».
Він приходив до школи, чекав біля під’їзду.
«Я продав машину. Ось 15 тисяч доларів. Решту віддам частинами».
Галина брала гроші мовчки.
Старший син, десятирічний Артем, одного разу запитав:
«Мамо, а тато до нас повернеться?»
«Не знаю, синку. Він дуже нас образив».
«А ми з Софією будемо з ним бачитись?»
«Коли захочете — так. Але жити з нами він поки не буде».
Минуло пів року. Розлучення відбулося швидко — Микола не заперечував. Квартира залишилась Галини, він виплатив ще 20 тисяч компенсації.
Одного вечора він прийшов з величезним букетом троянд.
«Галю… я знайшов роботу в Польщі. Зароблятиму, надсилатиму дітям. Мені соромно дивитись тобі в очі».
Вона взяла квіти, поставила у вазу.
«Миколо, ти був моїм чоловіком дванадцять років. Я не тримаю зла. Але довіри більше немає. Їдь. Дітям передавай привіт».
Він поцілував дітей, обійняв її — вона не відсторонилася, але й не відповіла.
Коли двері зачинилися, Галина видихнула.
«Мамо, а ми тепер самі?» — запитала шестирічна Софія.
«Ні, доню. Ми тепер — команда. І ми впораємось».
Вона відкрила ноутбук, зайшла на сайт пошуку квартир у новобудові — менша, але своя, без чужих запахів і чужих планів на втечу.
«Ось тут буде твоя кімната, Артемчику. А тут — Софійчина. І велика кухня, щоб я пекла вам млинці щонеділі».
Діти обійняли її.
А Галина зрозуміла: іноді найстрашніше «прощавай» відкриває двері до нового «привіт» — до себе самої, до дітей, до життя, де ніхто не планує тебе залишити без даху над головою.
Віра Лісова
