Настя сиділа за кухонним столом у їхній маленькій квартирі на Троєщині, тримаючи в руках чашку з чаєм, що вже охолонув. За вікном Київ гудів вечірнім трафіком, а в хаті пахло смаженою картоплею й цибулею.
Батько, Петро Іванович, високий чоловік із сивою бородою, різав хліб. Мати, Ольга Василівна, поралася біля плити, хоча вечеря вже була готова.
Настя щойно прийшла з університету – другий курс економічного, – а перед тим підробляла в кав’ярні на Подолі, мила посуд і розносила каву. Ноги гули, в кишені – 250 гривень за зміну.
— Тату, — сказала Настя, не піднімаючи очей, — а чому мама не працює?
Петро Іванович завмер із ножем у руці. Ольга Василівна повернулася різко, ложка в її руці блиснула.
— Що ти сказала? — голос матері був гострим.
— Я питаю серйозно. Усі мої подруги – їхні мами працюють. Учителя, продавчині, навіть прибиральниці. А ти… ти вдома весь час. Чому?
Батько поклав, витер руки об рушник.
— Настуню, — сказав він спокійно, але твердо, — у сім’ї жінка не повинна працювати. Її справа – дім, діти, чоловік. Так заведено. Так правильно.
Настя підняла очі. Вони були сірі, як у її рідної мами, про яку вона знала лише з фотографій.
— А я тоді хто? — голос її затремтів. — Я і вчуся, і підробляю. Встаю о шостій, щоб на першу пару, потім у кав’ярню до десятої вечора. А ти, мамо, сидиш удома. Чому я повинна, а ти ні?
Ольга Василівна поставила ложку з грюком.
— Ти невдячна! — вигукнула вона. — Скільки років ми тебе годували, утримували! Одягали, взували! А ти тепер дорікаєш? Так повинно бути! Ти молода – працюй. Ми старі – відпочиваємо.
Настя відсунула чашку.
— Старі? Тобі п’ятдесят два, мамо. Ти здорова. Могла б хоч прибиральницею в школі. Або в магазині. Я не прошу багато – просто справедливості.
Петро Іванович сів за стіл.
— Настуню, не сперечайся. Мама права. Ми тебе виростили. Тепер твоя черга.
Настя встала. Сльози котилися по щоках, але вона не витирала.
— Ви мене виростили? — прошепотіла. — А хто мене годував перші п’ять років?
Тиша. Ольга Василівна відвернулася до вікна. Петро Іванович зітхнув.
— Настуню, не починай. Ти знаєш…
— Знаю, — перебила Настя. — Знаю, що моя мама, твоя сестра, тітко Олю, померла. Коли мені було п’ять. І ви мене взяли. Вимушено. Бо рідні. Але чому це означає, що я повинна бути рабинею?
Вона пішла до своєї кімнати, зачинила двері. Лягла на ліжко, дивлячись у стелю. У голові крутилися спогади. Фотографія: молода жінка з русявим волоссям, тримає її на руках. «Мама». Потім – нещасний випадок. Потім – ця квартира. Тітка Оля, яка спочатку обіймала, а потім… потім стала «мамою», але холодною.
Наступного дня Настя пішла на лекцію. Професор говорив про гендерну рівність в економіці.
— Жінки в Україні заробляють на 20 % менше за ту саму роботу, — казав він. — І часто беруть на себе подвійне навантаження: дім і кар’єра.
Настя записувала. Думала: «У мене потрійне: університет, робота, дім».
Після лекції – кав’ярня. Начальниця, пані Іра, молода жінка з татуюванням.
— Настю, сьогодні закриття. Залишишся до одинадцятої?
— Залишуся. Гроші потрібні.
— Ти героїня, — сказала пані Іра. — У твоєму віці я тільки вечірки.
Настя всміхнулася болісно.
— У мене немає вибору.
Додому прийшла о дванадцятій. Батьки спали. На столі – записка: «Їж борщ. Мама».
Вона не їла. Сіла за ноутбук – курсова з економетрики. О третій – спати.
Так минув тиждень. Настя уникала розмов. Батько пробував:
— Настуню, вибач. Ми не хотіли образити.
— Тату, ви не образили. Ви просто показали правду.
Ольга Василівна мовчала. Але одного вечора, коли Настя мила посуд після зміни, мати зайшла на кухню.
— Настя, — сказала тихо, — сядь. Поговоримо.
Настя витерла руки.
— Говори.
Ольга Василівна сіла. Очі червоні – плакала?
— Ти права, — сказала. — Я не працюю. І не працювала ніколи. З 25 років. Коли вийшла за Петра. Він сказав: «Жінка вдома».
Я погодилася. Бо любила. Бо так усі.
Настя мовчала.
— А ти… ти інша. Ти – донька моєї сестри. Світлани. Вона працювала. У школі вчила математику. І щаслива була. А я… я заздрила. Коли вона померла, я взяла тебе. Не з любові спочатку. З обов’язку. Але потім… потім ти стала мені як донька. Але я не вміла. Не вміла бути як Світлана.
Настя відчула, як серце стиснулося.
— Чому ти не сказала раніше?
— Боялася. Боялася, що ти підеш. Що скажеш: «Ви не моя мама».
— Я не піду, — сказала Настя. — Але я не хочу бути як ти. Я хочу бути як моя мама. Працювати. І щасливою.
Ольга Василівна кивнула.
— Я розумію. І… я піду на роботу. Прибиральницею в школу. Там вакансія.
Настя обняла її. Вперше за роки.
— Мамо…
З того дня все змінилося. Повільно. Ольга Василівна пішла в школу – 8000 грн. Спочатку скаржилася:
— Настя, ноги болять. Підлогу мити…
— Мамо, я мию посуд у кав’ярні. І каву розношу. І вчуся.
— Ти сильніша.
Настя знайшла стипендію – 2000 грн. Плюс робота – 10 000. Разом – 12 000. Іпотека на квартиру – ні, але на кімнату в гуртожитку вистачило.
Батько зітхав:
— Настуню, ти нас кидаєш?
— Ні. Я росту.
Вона закінчила університет. З червоним дипломом. Пішла в банк – аналітик. 25 000 грн.
Ольгу Василівну підвищили – завгосп. 12 000.
— Настя, — сказала мати одного вечора, — я купила собі пальто. Нове. За свої.
— Молодець, мамо.
Настя вийшла заміж. За однокурсника. Привела в світ доньку.
— Мамо, — сказала Ользі, тримаючи онуку, — ти бабуся. І ти – приклад. Працюй, живи.
Ольга обняла, сльози радості.
— Доню… ти вилікувала мене. Правдою. Болючою, але правдою.
Несправедливість розчинилася в сльозах. Любові. Зростанні. Настя зрозуміла: рідність – в серці, що б’ється разом.
Роки минали, ніби сторінки в старій книзі, яку Настя перегортає щоночі перед сном. Їй виповнилося двадцять п’ять. Квартира на Троєщині давно стала минулим – тепер вона мешкала в новій двокімнатній на Лівому березі, купленій у кредит, але за свої гроші.
Банк, де вона працювала старшим аналітиком, платив 45 тисяч – достатньо, щоб дихати вільно. Чоловік, Дмитро, програміст із тихим голосом і теплими руками, допомагав із іпотекою. А маленька Світланка, їхня донечка, уже бігала квартирою, малюючи сонечка на стінах олівцями.
Ольга Василівна, тепер бабуся Оля, приходила щосуботи. Не з порожніми руками – з пирогами, зшитими власноруч іграшками, з грошима на памперси.
Школа, де вона починала прибиральницею, зробила її завгоспом. 18 тисяч на місяць – не мільйони, але свої. Вона змінилася: волосся пофарбоване в русявий, як у сестри Світлани, очі блищать, коли розповідає про дітей у школі.
— Настуню, — казала вона, обіймаючи онуку, — я вчора премію отримала. П’ятсот гривень. Куплю Світланці сукню. Таку, як ти мріяла в дитинстві.
Настя всміхалася крізь сльози.
— Мамо, ти героїня. Пам’ятаєш, як плакала після першої зміни?
— Пам’ятаю, — Ольга зітхала, але з теплом. — Думала, не витримаю. Ноги боліли, сором палив. Але ти сказала: «Мамо, ти сильна». І я повірила. Тобі.
Петро Іванович пішов на пенсію, але не сидів удома. Підробляв охоронцем у супермаркеті – 10 тисяч. Ночами читав газети, вечорами гойдав онуку.
— Діду, розкажи про бабусю Світлану, — просила Світланка.
— Вона була як сонце, — казав дід, голос тремтів. — Співала тобі колискові. А ти сміялася уві сні.
Настя слухала, серце стискалося від ніжності. Та давня сварка – як рубець. Болить, коли торкаєшся, але нагадує: ти вижив.
Одного вечора, коли Світланка спала, Настя сіла з матір’ю на балконі. Київ блищав вогнями, повітря пахло осінню.
— Мамо, — сказала Настя тихо, — дякую. За те, що змінилася. За те, що стала мамою. Справжньою.
Ольга взяла її руку – тепла, мозолиста від роботи.
— Доню, це ти мене змінила. Твоя правда – як ніж. Боляче, але вилікувало. Я жила в страху. Страху втратити тебе. Страху світу. А ти показала: працювати – це свобода. Любити – це сила.
Вони обнялися. Сльози – не болю, а радості.
Життя тривало. Настя підвищили – 60 тисяч. Ольга вийшла на пенсію, але волонтерила в школі. Петро купив дачу – маленьку, але свою.
— Настуню, — сказав він одного літа, сидячи під вишнею, — пробач старого дурня. Я думав, традиції – це захист. А це були кайдани.
— Тату, ти звільнився. І ми всі.
Світланка виросла. Пішла в університет. Економічний, як мама.
— Бабо, а чому ти працюєш? — запитала вона Ольгу.
— Бо жінка повинна, — усміхнулася бабуся. — Працювати й любити. Так навчила мене твоя мама.
Настя стояла поруч, тримаючи руку Дмитра. Сльози блищали в очах.
Несправедливість стала уроком. Біль – силою. А сім’я – серцями, що б’ються в унісон. Настя зрозуміла: закінчення – це не кінець. Це початок. Нового кола. Де кожна жінка – вільна. Працювати. Любити. Жити.
Віра Лісова
