— А давай ти приготуєш, і я прийду повечеряти? — залицяльник запропонував друге побачення у мене вдома
З Антоном я познайомилась на дні народження подруги. Йому тридцять дев’ять років, менеджер якоїсь там фірми. Виглядає нормально, вдягнений пристойно.
Спілкувались увесь вечір. Сиділи в кав’ярні, теревенили про фільми, про всяку нісенітницю. Він здався нормальним. Розмови адекватні. Обмінялись номерами. Написав наступного дня.
Перше побачення минуло нормально. Зустрілись у кав’ярні біля дому. Він прийшов вчасно, вдягнений акуратно. Проговорили години дві. Він про роботу теревенив, про машину свою, про плани. Я про життя, про роботу. Розійшлись без особливих емоцій. Але не погано начебто. Він написав «дякую за вечір».
Я тоді ще подумала: «Може, варто дати шанс? Не поспішати з висновками». Пригадала, як подруги скаржились, що гарні чоловіки нині рідкість, а тут усе при ньому — і робота, і машина, і вік дорослий. Навіть уявляти себе почала: а раптом це він? Ну, той самий, з ким і на пенсію виходити не соромно.
За три дні прийшло повідомлення. Я відкрила телефон. Прочитала.
— Привіт! Як ти щодо того, щоб зустрітись у п’ятницю? А давай ти приготуєш щось смачненьке, і я прийду до тебе повечеряти? Буде затишно й по-домашньому.
Я перечитала. Ще раз.
Ми бачились один раз. У кав’ярні. Дві години теревенили. А тепер він пропонує прийти до мене додому. Щоб я готувала. На друге побачення. Я подумала, може жартує. Дивно якось. Вирішила уточнити.
— Антоне, ти серйозно? Може, краще знову в кафе?
Він відповів швидко.
— Ну чого в кафе сидіти? Там дорого, гамірно. А вдома затишно. Ти ж, певно, вмієш готувати? Жінки зазвичай уміють. Я люблю домашню їжу. У закладах все несвіже.
Я дивилась на екран. Він серйозно. Незнайомий чоловік хоче прийти до мене додому. Щоб я його годувала. За свій рахунок. На друге побачення.
У голові промайнув голос мами: «Ти ж у нас така гостинна, доню, але ж треба міру знати». І справді, я завжди любила пригощати. Але це коли запрошую сама. Коли довіряю людині. А тут — чужий мужик, з яким ми навіть не гуляли ніде, крім столика біля вікна. І він уже планує, що я стоятиму біля плити, поки він чекатиме на дивані.
— Антоне, вибач, але я не запрошую додому людей, яких знаю три дні. Давай зустрінемось у громадському місці.
Він почав наполягати. Наче взагалі не чув.
— Ксюшо, ну що ти затиснута така? Ми ж дорослі люди. Я не неадекват якийсь. Просто хочу впізнати тебе краще. У кав’ярнях не поговориш нормально. А вдома можна розслабитись. Ти готуй, я квіти принесу.
Мене це обрило. Він мене взагалі не чує. Тисне. Маніпулює фразою про квіти. Букет троянд, який він, звісно ж, купить у переході, має перекрити мої витрати на продукти, газ, електрику, години стояння біля плити і ризик впустити в свою оселю стороннього. Крутий бізнес. Для нього.
— Ні, Антоне. Мені ніяково. Не хочу.
Він змінив тактику. Почав ображатись.
— Зрозуміло. Значить, тобі лінь для чоловіка старатись. Сучасні дівчата зовсім облінились. Раніше жінки з радістю готували. А зараз тільки в ресторани тягають. На гроші чоловічі.
Я витріщилась у телефон. Серйозно? Він мене звинувачує в ліні? Я працюю повний день. Встаю о сьомій ранку, ледь очі продряпую. Приходжу втомлена. А на вихідних прибираю, перу, готую на тиждень. Прасую, мию підлоги. Ані хвилини вільної. У мене все життя — суцільна робота. А цей незнайомець вимагає, щоб я ще й його обслуговувала. На друге побачення.
Все, мене дістало конкретно. Готувати я вмію. Добре готую. Але не для незнайомців. І не на вимогу.
— Антоне, готувати я вмію. Але готую для близьких людей. Ти мені не близький. Ми бачились двічі.
Він не вгамовувався. Писав далі. Прям співбесіду влаштовує.
— А як же мені стати близьким, якщо ти мене не пускаєш? Мені треба зрозуміти, яка ти господиня. Чи вмієш борщ варити. Млинці пекти. Це важливо для стосунків. Я ж серйозні стосунки шукаю. А не просто в кафе час витрачати.
Я зрозуміла. Це тест. Кастинг на роль прислуги. Він перевіряє, чи готова я обслуговувати. Одразу, з порога. Без залицянь, без поваги. Просто «приготуй і нагодуй».
Для нього я не людина. Просто місце, де можна поїсти безкоштовно. Повариха й прибиральниця. Яку треба перевірити на профпридатність. Влаштувати оглядини.
— Антоне, послухай уважно. Я не наймаюсь на посаду домробітниці. Якщо тобі потрібна господиня, яка варитиме борщі — шукай іншу. Я зустрічаюсь із чоловіком як з рівним. А ти хочеш прийти, отримати сервіс. Безкоштовно.
Він обурився. Посипались гнівні повідомлення. Одне за одним. Ціла простирадла тексту.
— Ти взагалі про що? Я ж запропонував квіти! Це не безкоштовно! Думаєш, раз у кафе сходили, так усе? Нормальні жінки раді старатись! А ти якась не така, напевно! Ось тому й сидиш сама!
Потік образ. Від чоловіка, якого знаю менше тижня. Який нічого мені не дав. Написала коротко. Востаннє.
— Антоне, шукай нормальну. Яка буде рада. Мені не по дорозі з тими, хто на другому побаченні вимагає обслуговування.
Заблокувала номер. Видалила переписку. Він розкрив себе одразу. І це добре. За пів року виставити складніше. Звикаєш, шкода часу. А так — тиждень, і все ясно.
Я потім ще довго сиділа з чашкою чаю й аналізувала. Чому мене це так зачепило? Тому що він не запропонував зустрітись на нейтральній території, не спитав про мої плани, навіть не поцікавився, чи люблю я готувати. Він одразу виставив умови. Його логіка проста: жінка існує, щоб годувати. А чоловік — щоб приймати цю їжу й оцінювати. Як на конкурсі.
Моя подруга Ірка, коли почула цю історію, розсміялась: «Ксюхо, а ти впевнена, що він не кладовку шукає? Може, в нього вдома холодильник порожній, от він і вирішив ощасливити тебе своїм візитом». І я зрозуміла: а справді, чому він не запропонував приготувати разом? Чому не сказав: «Давай я щось замовлю, а ти тільки чай зробиш?» Чому взагалі не запропонував прийти з готовим?
Бо він не звик вкладатись. Не звик старатись. Він шукає жінку-функцію. І навіть квіти для нього — це не знак уваги, а інвестиція, яка має окупитись гарячою вечерею.
І якби я погодилась, що далі? На третьому побаченні він би прийшов з речами на прання? На четвертому — привів би друзів, бо «ти ж така гостинна, Ксюшо»? Ні вже. Дякую.
Я налила собі келих напою, замовила піцу з доставкою й увімкнула улюблений серіал. Наодинці. Зате без оцінювальних поглядів і претензій. Без його «нормальні жінки раді старатись».
Отож бо й воно. Нормальні чоловіки теж колись уміли запрошувати в ресторан. Або хоча б у парк. Або просто поважати «ні». Але час показує: навіть таке, здавалося б, елементарне вміння стає рідкістю.
Нехай шукає свою господиню, яка зрадіє на другому побаченні демонструвати кулінарні таланти. А я почекаю того, хто запропонує: «Давай я приготую для тебе». Ось тоді це буде розмова. А поки що — дякую за досвід. І за нагадування, що мої кордони коштують більше, ніж букет квітів із переходу.
