Тамара Андріївна сиділа на низенькому табуреті біля батареї, тримаючи в руках одну-єдину темно-бордову рукавичку з вишитим сніжинками манжетом. Другої ніде не було.
Вона перевернула коробку з-під взуття, в якій зберігала «свої» дрібнички, витрусила стару шапку, навіть зазирнула в кишені пальта. Порожньо.
Вона підвелася, поправила хустку і рішуче пішла на кухню, де Олена саме мила посуд після вечері.
Олена, висока, рудоволоса, з вічно втомленими очима, повернулася на звук кроків.
Тамара Андріївна простягнула руку з самотньою рукавичкою, ніби доказ у суді.
А де моя подарункова рукавичка? Тут тільки одна. Я ж щодня зранку до вечора сиджу з Матвійчиком, то хіба не заслужила на маленький подаруночок? Голос у неї був не гучний, але щиро розчарований, майже дитячий.
Олена витерла руки об рушник і зітхнула.
Тамаро Андріївно… Я ж обидві поклала в коробку. І ще записочку: «Дякуємо, бабусю Томі, за любов і турботу». Ви ж самі казали, що холодно в хаті, руки мерзнуть, коли Матвійка на вулиці гуляєте.
То де ж друга? Тамара Андріївна нахилила голову. Я ж пам’ятаю, що ви дві було. Такі м’якенькі, ангорка з кашеміром, колір мій улюблений… Я навіть сусідці Ліді хвалилася, що невістка подарувала.
Олена прикусила губу. Вона точно пам’ятала, як купувала ці рукавички за останні гроші перед зарплатою. Дві. Абсолютно однакові.
Може, десь загубили? спитала обережно.
Та де ж я її загублю, коли я з хати майже не виходжу! Я ж тільки до вас і до магазину за хлібом. Тамара Андріївна раптом примружилася. А може… може, хтось узяв?
Олена відчула, як у грудях щось стискається. Вона знала цей тон. За три роки спільного проживання вона навчилася розрізняти, коли свекруха просто бурчить, а коли починає «велике слідство».
Тамаро Андріївно, ніхто не брав. Я сама перевірю всі кишені, всі полиці…
Ні-ні, Олено, ти не зрозуміла, перебила Тамара Андріївна, вже з ноткою образи. Я не звинувачую. Я просто питаю. Бо мені прикро. Я ж для вас усіх стараюся.
Вранці о шостій встаю, щоб Матвійчику кашу зварити, поки ти на зміну збираєшся. Вдень з ним гуляю, ввечері казки читаю. А тут подарунок… і половина зникла. Як це розуміти?
Олена мовчки пішла до кімнати, де спав шестирічний Матвій. Хлопчик лежав, обіймаючи плюшевого зайця, і тихо посапував.
На підлозі валялася його куртка. Олена присідала, зазирнула в кишені. Порожньо. Потім під ліжко. І тут… під матрацом стирчав бордовий манжет.
Вона витягла рукавичку. Трохи пом’яту, з прилиплим шматочком печива «Ювілейне».
Олена повернулася на кухню і мовчки поклала другу рукавичку на стіл.
Тамара Андріївна подивилася на неї, потім на Олену, потім знову на рукавичку.
То це Матвійчик? тихо спитала.
Так. Видно, сподобалася, взяв погратися. Я ж казала, що ніхто чужий не брав.
Свекруха взяла рукавичку, обережно розправила пальцями, струснула крихти.
Ну… добре. Дитина є дитина. Але ж можна було спитати! Я б дала. Я ж не скупа.
Олена ледве стримала посмішку.
Тамаро Андріївно, він же не думав, що ви засмутитеся. Просто рукавички гарні, м’які, він, мабуть, зайчику «вдягав».
Тамара Андріївна зітхнула так важко, ніби весь світ на плечі ліг.
Ех, Олено… Я ж не через рукавичку. Я через увагу. Розумієш? Мені ж ніхто нічого не дарує. Син раз на рік на восьме березня квіти пришле через кур’єра, і все. А я тут з онуком, як няня безплатна. То хоч маленький подаруночок від вас… А тут зникла. Думала, може, ви передумали, що я не заслуговую…
Олена відчула, як у горлі клубок.
Та що ви, Тамаро Андріївно… Ми дуже вдячні. Правда. Без вас я б не знала, як працювати на двох роботах. Ви жіночка обняла свекруху за плечі. Давайте я завтра ж нові куплю. Такі самі, тільки сині. Вам сині пасують.
Тамара Андріївна похитала головою.
Не треба нових. Ці хороші. Я їх випраю, випрасу… І Матвійчику скажу, що це бабусині, але можна іноді позичити зайчику.
Вона раптом усміхнулася крізь сльози, що вже блищали в очах.
А знаєш що, Олено? Давай завтра разом підемо в торговий центр. Я пенсію отримала. Я вам усім тістечок куплю. І Матвійчику іграшку. І тобі… тобі щось гарне виберу. Бо ти ж теж стараєшся. Я бачу.
Олена кивнула, не в змозі сказати ні слова.
Наступного дня о десятій ранку вони втрьох вийшли з під’їзду. Тамара Андріївна в бордових рукавичках (обидвох!), Олена в новій шапці, яку свекруха подарувала ще восени, і Матвійчик, тримаючи бабусю за руку й розповідаючи, який він хоче конструктор.
У кафе Тамара Андріївна замовила найбільший торт «Київський», п’ять еклерів і ще морозиво для онука. Коли офіціантка принесла рахунок, свекруха дістала з сумочки гаманець і гордо поклала купюри.
Це я плачу, заявила вона. Бо я заслужила.
Матвійчик підвів голову:
Бабусю, а можна я тобі намалюю картинку? Таку велику-велику, щоб ти повісила над ліжком?
Можна, мій золотий. І ще напиши великими літерами: «Найкращій бабусі Томі від онука Матвійчика».
А я теж розмалюю! додала Олена. Я намалюю тебе в цих рукавичках, як ти сніжки ліпиш з Матвієм.
Тамара Андріївна розпливлася в усмішці.
Ой, дівчатка мої, хлопчики мої… Як же я вас люблю.
Матвійчик потягнувся через стіл і обійняв бабусю.
І я тебе люблю, бабусю Томо! І рукавички твої люблю! Але зайчику можна іноді?
Можна, сонечко. Тільки питаючи.
Олена дивилася на них і тихо сказала:
Тамаро Андріївно… Вибачте, що вчора так вийшло. Я навіть не подумала, як вам прикро було.
Та що ти, доню, свекруха поклала руку їй на плече. Я ж не через рукавичку. Я через те, що іноді думаю: може, я вам тільки заважаю? Може, ви б без мене легше жили?
Олена рішуче похитала головою.
Ні. Без вас ми б не впоралися. Ви в нас найголовніша. І рукавички ваші найгарніші. І ви сама найтепліша.
Тамара Андріївна витерла сльозу кутиком хустки.
То давайте домовимося: більше ніяких загублених подарунків. Якщо Матвійчик щось захоче, хай просить. А я… я вам обіцяю: більше ніколи не сумніватимуся, що я тут потрібна.
Домовились, хором сказали Олена й Матвійчик.
Коли вони поверталися додому, Тамара Андріївна тихо, щоб Матвій не чув, шепнула невістці:
Знаєш, Олено… Я ж хотіла тільки одного: почути, що я не просто «сиджу з дитиною. Що я сім’я.
– Ви сім’я, Тамаро Андріївно. Найрідніша. І завжди будеш.
І більше жодна рукавичка в їхній хаті не губилася. Бо тепер усі знали: якщо щось зникло, значить, хтось просто хотів трохи тепла.
А тепла в них стало стільки, що вистачало на всіх. І навіть на плюшевого зайця, який тепер гордо носив бордові рукавички на свята.
Валентина Довга
