Надія сиділа за кухонним столом у своїй маленькій квартирі на околиці Києва. За вікном сіріло осіннє небо, а в кімнаті пахло вареною картоплею та дешевою ліверною ковбасою, яку вона щойно нарізала на тарілку.
Двері відчинилися, і ввійшла її дочка Оксана з чоловіком Андрієм. Вони приїхали в гості, як завжди по неділях, з пакетом свіжих овочів з ринку. Оксана одразу помітила, що щось не так – Павла, який зазвичай сидів поруч з матір’ю, не було.
– А де Павло? – спитала Оксана, знімаючи пальто і вішаючи його на вішак біля дверей.
Надія зітхнула, не піднімаючи очей від тарілки. Вона помішувала виделкою шматки ковбаси, ніби намагаючись знайти в них відповідь.
– Пішов, – тихо сказала вона.
Оксана завмерла, дивлячись на матір. Андрій, який саме ставив пакет на стіл, теж повернувся.
– Ви що посварилися? – стурбовано запитала Оксана, сідаючи навпроти.
Надія похитала головою, все ще дивлячись униз.
– Ні, доню, ми розійшлись.
– Чому? – Оксана нахилилася ближче, намагаючись заглянути матері в очі.
Надія нарешті підняла погляд. Її очі були втомленими, але в них блиснув якийсь дивний вогник – суміш смутку й іронії. Вона подивилася на тарілку з дешевою ліверною ковбасою, яка лежала там, блискуча від жиру, і сказала:
– Через ковбасу.
Андрій, який досі мовчав, не витримав і втрутився.
– Як через ковбасу? – здивовано спитався вже зять, сідаючи поруч з дружиною. Його обличчя виражало повну нерозуміння. – Ви що, серйозно? Через ковбасу розійшлися? Це ж не причина!
Надія посміхнулася кутиком губ, але посмішка була гіркою. Вона відсунула тарілку вбік і налила собі чаю з термоса.
– Ой, Андрію, ти молодий, ти не розумієш. Це не просто ковбаса. Це… символ. Символ усього нашого життя з Павлом. Сідайте, я розповім вам усе з самого початку. Це довга історія, але ви ж приїхали в гості, то послухайте.
Оксана кивнула, а Андрій, все ще здивований, налив собі теж чаю. Кухня наповнилася ароматом м’яти – Надія завжди заварювала чай з травами, щоб заощадити на дорогому.
– Все почалося п’ять років тому, – почала Надія. – Я тоді працювала на фабриці, шила одяг, а Павло був водієм на маршрутці. Ми познайомилися на зупинці. Я чекала автобус, а він під’їхав і каже:
“Сідайте, пані, я вас підвезу безкоштовно, бо ви така втомлена виглядаєте”.
Я посміялася, але сіла. З того й почалося.
Оксана усміхнулася, згадуючи, як мати вперше розповіла про Павла.
– Він був таким галантним, – продовжила Надія. – Запрошував на прогулянки в парк, приносив квіти з базару. А одного разу каже: “Надю, давай жити разом. У мене квартира маленька, але затишна. Я тебе годуватиму, як королеву”. Я погодилася.
Після розлучення з твоїм батьком, Оксано, я була сама, і Павло здавався рятівником.
Андрій кивнув.
– А ковбаса тут при чому? – запитав він.
– Терпіння, зятю, – відповіла Надія. – Спочатку все було добре. Павло готував сніданки – яєчню з ковбасою, бо любив її. Каже: “Надю, ковбаса – це основа життя. Дешева, ситна, і завжди є в магазині”.
Я сміялася, бо я ж не фанатка ковбаси, але їла. Ми жили скромно, зарплати маленькі, але щасливо. Він мене називав “моя ковбасочка”, жартома.
Оксана розсміялася.
– Мамо, ти ніколи не розповідала про це!
– Бо соромно було, – зізналася Надія. – Але потім почалися проблеми. Павло втратив роботу – маршрутку закрили через пандемію. Він сидів удома, шукав нову, але нічого не знаходив. Гроші закінчувалися. Я працювала за двох, а він… почав економити на всьому. І ось тоді ковбаса стала нашою “основою”.
Надія зробила паузу, попиваючи чай.
– Спочатку він купував нормальну, салямі чи докторську. Каже: “Надю, давай посмажимо з картоплею, як у дитинстві”. Але потім перейшов на дешевшу – ліверну. Ту, що по 50 гривень за кілограм.
“Це ж те саме, тільки без м’яса”, – казав він. Я терпіла, бо що робити?
Але одного разу я сказала: “Павле, може, купимо щось інше? Курку чи рибу?” А він: “Навіщо? Ковбаса – універсальна. І дешева!”
Андрій нахилився вперед.
– То ви посварилися через їжу?
– Не відразу, – відповіла Надія. – Це накопичувалося. Пам’ятаєш, Оксано, як я тобі дзвонила і скаржилася? Павло став одержимим цією ковбасою. Кожного дня на обід – ковбаса з хлібом, на вечерю – ковбаса з макаронами.
Він навіть рецепти вигадував. Каже: “Дивись, Надю, ковбаса по-французьки – з майонезом і часником!” Я пробувала, але мене нудило.
А він: “Ти просто не розумієш смаку простого життя”.
Оксана кивнула.
– Так, мамо, ти казала, що втомилася від одноманітності. Але я думала, це про роботу.
– Ні, про ковбасу, – зітхнула Надія. – Потім стало гірше. Павло знайшов роботу на складі, але зарплата мала.
Він почав купувати ковбасу оптом. “Уявляєш, Надю, 10 кілограм за ціною 5! Це ж економія!” Кухня була заставлена пакетами з ковбасою. Я відкриваю холодильник – ковбаса, шафу – ковбаса. Навіть у спальні він ховав, щоб “не зіпсувалася”.
Андрій розсміявся.
– Як у фільмі жахів!
– Саме так, – погодилася Надія. – Одного вечора я прийшла з роботи, втомлена, а він каже: “Сідай, я приготував сюрприз – ковбасний пиріг!” Я спробувала – це була ліверна ковбаса, запечена в тісті.
Смак жахливий. Я сказала: “Павле, вистачить. Я не можу більше їсти цю ковбасу. Давай купимо м’яса чи овочів”.
А він образився: “Ти що, Надю, я для тебе стараюся! Ковбаса – це наша опора в скрутні часи. Мої батьки вижили на ній у 90-ті!”
Оксана співчутливо подивилася на матір.
– І що ти відповіла?
– Я сказала: “Павле, 90-ті минули, щоб їсти одну ковбасу. Я хочу нормального життя”. Він мовчав цілий вечір. А наступного дня приніс ще ковбаси – “щоб помиритися”.
Каже: “Ось, свіжа, з печінки. Спробуй, це делікатес!” Я відмовилася. Ми посварилися. Він кричав: “Ти невдячна! Я для родини стараюся!” А я: “Яка родина? Ми ж не одружені навіть. І ця ковбаса – не життя, а мука!”
Надія зробила паузу, дивлячись у вікно. Дощ почав стукати по шибці.
– Так і пішло. Кожна сварка – через ковбасу. Він вважав її символом стабільності, а для мене вона стала символом бідності й нудьги.
Одного разу я пішла до подруги, а повернулася – він приготував “ковбасний салат” на день народження. Гості сміялися, але мені було не до сміху.
Я сказала: “Павле, або ми змінюємося, або розходимося”. Він: “Змінюйся ти, я люблю ковбасу!”
Андрій не витримав.
– Тьотю Надю, це ж смішно! Невже не можна було компроміс знайти?
– Ми намагалися, – відповіла Надія. – Я запропонувала: “Давай чергувати – день ковбаса, день щось інше”. Він погодився, але на свій лад. Його “щось інше” – ковбаса з добавками. “Ось, ковбаса з сиром!” – казав.
Я терпіла місяць, два. Але потім стала хворіти – шлунок болів від цієї дешевої гидоти. Лікар сказав: “Уникайте жирного й обробленого”. Я розповіла Павлу, а він: “То це не ковбаса винна, а ти слабка. Мої предки їли й жили до 90!”
Оксана обійняла матір.
– Мамо, чому ти не розповіла раніше?
– Не хотіла вас турбувати. Ви ж з Андрієм тільки одружилися, свої проблеми. Але історія тривала. Павло почав колекціонувати ковбаси. Приносив з ринку різні – кров’янку, ліверну, мисливську.
Каже: “Надю, давай дегустацію влаштуємо, як у ресторані!” Я погодилася раз, але це було тортурою. Він коментував: “Ця – з присмаком печінки, а ця – з салом. Смак дитинства!” А я думала: “Яке дитинство? В мене в дитинстві були яблука й сир!”
Надія розсміялася, згадуючи.
– Потім стався інцидент з сусідами. Павло вирішив поділитися. Каже: “Сусіди, спробуйте мою ковбасу!” Вони спробували, а один алергік – і в лікарню.
Павло: “То не моя ковбаса, то він слабкий!” Я сказала: “Павле, це знак. Припини “. Він: “Ні, ковбаса – це життя!”
Андрій хитав головою.
– Тьотю, а як ви розійшлися остаточно?
– Останньою краплею став мій день народження, – сказала Надія. – Я натякнула: “Павле, хочу романтичну вечерю – стейк, вино”.
Він кивнув. Приходжу ввечері – стіл накритий. Але на тарілках – ковбаса, нарізана сердечками. “Романтична ковбаса!” – каже. Я заплакала: “Павле, я не можу більше. Це не життя, а ковбасний кошмар!”
Він: “Ти мене не любиш?” Я: “Люблю, але без ковбаси!” Ми посварилися сильно. Він зібрав речі й пішов. Сказав: “Йду туди, де ковбасу цінують”.
Оксана зітхнула.
– Бідний Павло. А де він тепер?
– Живе в брата. Дзвонив учора: “Надю, повернися, я купив нову ковбасу – органічну!” Я: “Ні, Павле. Без ковбаси – може. З нею – ні”. Він: “То розходимося через ковбасу?” Я: “Так”.
Андрій посміхнувся.
– Історія епічна. А ця ковбаса на столі?
– Остання, – сказала Надія. – З’їм і забуду. Життя продовжується.
Вони посміялися, і кухня наповнилася теплом. Але в серці Надії все ще був смуток – за Павлом, за ковбасою, за втраченим часом.
Наталія Веселка
