— А де справедливість?! — Дмитро нервово розхожував по кухні, заламуючи руки. — Ти тут живеш у центрі, а я там, у глушині, маю викручуватися!
Олена мовчки протирала чашки, намагаючись не дивитися на брата. За останні півроку, з моменту отримання спадщини, Дмитро сильно змінився. Сестра важко впізнавала в цьому сіпаному, дратівливому чоловікові того веселого хлопця, з яким вони виросли.
— Дімо, ти ж сам вибрав будинок, — Олена акуратно склала чашки в шафу. — Казав, що це чудове місце для бізнесу, що там можна і виробництво налагодити, і склад організувати.
— Та хто ж знав, що все так обернеться! — Дмитро плюхнувся на стілець, від чого той жалібно скрипнув. — Ол ено, ну ввійди в становище. Мені потрібні гроші. Багато грошей.
Олена обернулася до брата. Під очима Дмитра залягли темні кола, щетина, зазвичай акуратно підстрижена, тепер неохайно стирчала. Серце занило від жалю, але Олена нагадала собі про те, скільки разів брат уже вплутувався в халепи через свої «геніальні» ідеї.
— Скільки? — коротко запитала вона.
Дмитро зам’явся, почав перебирати пальцями по столу.
— Вісімсот тисяч, — нарешті вичавив він.
Олена ледь не впустила рушник.
— Скільки?! Дімо, звідки такі борги? Ти ж казав, що все під контролем!
— Було під контролем! — Дмитро схопився, знову почав метатися по кухні. — Я взяв кредит на розвиток бізнесу, думав швидко розкручуся. Місце-то гарне, поруч траса. Хотів автосервіс і автомийку самообслуговування відкрити, все прорахував. А потім виявилося, що там якісь комунікації не ті, потрібно все переробляти. Потім дах протік…
— І ти мовчав?
— А що казати? Я думав, впораюся! — Дмитро зупинився, вперся руками в стіл. — Олено, якщо продати твою квартиру…
— Ні.
— Та вислухай ти! — Дмитро стукнув кулаком по столу. — Продамо квартиру, закриємо мої борги. Ти переїдеш до мене в будинок, місця там багато. Разом бізнес піднімемо!
Олена похитала головою:
— Дімо, я не можу. Це все, що в мене є.
— А в мене що є?! Будинок, який ось-ось за борги заберуть? — Дмитро налився багрянцем. — Ти ж сестра! Як ти можеш бути такою безсердечною?
— Безсердечною? — Олена відчула, як тремтять руки. — А ти подумав про мене, коли брав ці кредити? Коли вирішив, що можеш ризикувати всім підряд? Я десять років збирала гроші і нарешті змогла нормальний ремонт зробити в цій квартирі. Десять років! І тепер повинна все кинути через твої авантюри?
— Значить, гроші тобі дорожчі за рідного брата? — Дмитро примружився. — Ну й добре! Тільки потім не приходь до мене, коли тобі допомога знадобиться!
— Дімо…
Але Дмитро вже вилетів із кухні. Грюкнули вхідні двері. Олена повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як підкошуються ноги. В голові не вкладалося — майже мільйон боргу! І це всього за півроку!
Решта дня минула як у тумані. Олена механічно робила домашні справи, намагалася читати, але рядки розпливалися перед очима. Увечері зателефонувала подруга Ірина.
— Оленко, чого в тебе голос такий? Сталося щось?
Олена не витримала, розплакалася. Крізь сльози розповіла про візит брата, про його вимоги.
— Так, — рішуче сказала Ірина. — Я зараз приїду.
За годину подруги сиділи на кухні, Ірина заварила міцний чай і дістала з сумки шоколадку.
— Олено, ти тільки не ображайся, але твій брат… — Ірина зам’ялася. — Загалом, ходять чутки, що він зв’язався з якимись сумнівними особистостями. Мій Сергій його бачив у компанії тих хлопців, які раніше на ринку кришували.
В Олени похололо всередині.
— Думаєш, він… — вона не змогла закінчити фразу.
— Не знаю, — Ірина знизала плечима. — Але вісімсот тисяч за півроку — це ненормально. Тут щось нечисто.
Олена втупилася у вікно. На вулиці темніло, і в шибці відбивалася кухня — така затишна, така рідна. Тут минуло її дитинство, тут мама вчила її готувати, тут вони з батьком розв’язували її перші задачки з математики…
— Що мені робити, Ір?
— Для початку — не пускати його більше на поріг, — твердо сказала подруга. — І документи на квартиру сховай надійніше. Мало що в нього на думці.
Цієї ночі Олена довго не могла заснути. Крутилася, прислухалася до кожного шороху. Чомусь згадалося, як у дитинстві вони з Дімкою будували курені з ковдр, як він захищав її від хуліганів у дворі, як пишався, коли вона вступила до інституту…
Вранці пролунав дзвінок у двері. Олена підійшла, глянула у вічко — на сходовому майданчику стояв Дмитро. Виглядав він ще гірше, ніж учора.
— Олено, відчини! Нам треба поговорити!
Олена мовчала, не рухаючись.
— Олено! Я знаю, що ти вдома! — у голосі брата з’явилися істеричні нотки. — Відчиняй, бо я сусідів почну кликати!
Олена, повагавшись, зняла ланцюжок. Дмитро ввірвався в передпокій, як вихор.
— Значить так, — з порога почав він. — Я тут подумав. Раз ти не хочеш продавати квартиру, давай хоч візьмемо під неї кредит. Я домовився вже…
— Ні, Дім, — Олена відступила на крок. — Жодних кредитів. Ти ж знаєш, що не зможеш їх виплачувати.
— Та що ти заладила – ні так ні! — Дмитро в серцях штовхнув взуттєву полицю. — Я до тітки Валі їздив учора. Знаєш, що вона сказала? Що ти зовсім совість загубила!
Олена завмерла. Тітка Валентина Сергіївна була їхньою єдиною близькою родичкою по маминій лінії. Саме вона допомагала їм після смерті батьків з оформленням спадщини.
— І що ж ти розповів тітці Валі? — тихо запитала Олена.
— Правду! Що ти живеш припіваючи у своїй квартирі, а рідний брат може на вулиці опинитися!
Олена втомлено притулилася до стіни:
— А про свої борги ти їй розповів? Про те, як вліз у якісь темні справи?
Дмитро сіпнувся:
— Які ще темні справи? Ти що несеш?
— Люди бачили тебе з тими, хто раніше на ринку кришував. Дім, у що ти вплутався?
— Та ні в що я не вплутався! — Дмитро відвів очі. — Нормальні хлопці, допомагають з бізнесом…
У двері подзвонили. На порозі стояла Валентина Сергіївна, слідом зайшла двоюрідна сестра Наталка.
— Ось вони, голуб’ята! — сплеснула руками тітка. — І чого ви все ділите? Батьки в труні перевертаються, дивлячись на ваші сварки!
— Олено, ну правда, — підхопила Наталка. — Дмитро ж не чужа людина. Треба якось допомогти.
— Ось! — тріумфально вигукнув Діма. — Всі нормальні люди розуміють!
— А ви знаєте, скільки в нього боргів? — Олена повернулася до родичів. — Вісімсот тисяч! За півроку!
Валентина Сергіївна охнула:
— Дімочко, як же так?
— Та що ви слухаєте! — Дмитро розпашів. — Нормально все буде! Ось продамо квартиру…
— Ні! — Олена підвищила голос. — Я не буду продавати квартиру! І в кредит її не закладу!
— Лєночко, — почала було тітка.
— Ні, ви послухайте! — Олена відчула, як тремтить голос. — Я десять років працювала, відкладала кожну копійку. Батьки залишили мені цю квартиру, тому що знали — я її збережу. Ремонт нормальний зробила. А тепер що? Все втратити через його безвідповідальність?
— Та як ти смієш! — зірвався Дмитро. — Думаєш, найрозумніша? А може, батьки помилилися? Може, квартира взагалі не повинна була тобі дістатися?
У кімнаті повисла важка тиша.
— Що ти маєш на увазі? — повільно запитала Олена.
— А те! Заповіт можна і оскаржити! — Дмитро стиснув кулаки. — Ти ж знаєш, що батько останнього року хворів. Може, він не зовсім розумів, що підписує!
— Дімо! — ахнула Валентина Сергіївна. — Як тобі не соромно!
Але Дмитро вже не слухав. Розвернувшись, брат вискочив із квартири, грюкнувши дверима.
Наступний тиждень перетворився для Олени на кошмар. Телефон розривався від дзвінків родичів. Кожен вважав своїм обов’язком висловитися, порадити, спробувати примирити брата і сестру.
— Олено, може, справді варто продати? — обережно запропонувала Наталка при черговій зустрічі. — Купиш собі квартиру меншу…
— А якщо Дмитро й ці гроші спустить? Що тоді?
Наталка промовчала.
Олена намагалася поговорити з братом, пропонувала допомогти продати будинок, знайти роботу. Але Дмитро тільки відмахувався:
— Не потрібні мені твої подачки! Або допомагай по-нормальному, або не лізь!
А потім прийшла повістка до суду. Олена кілька разів перечитала папір, не вірячи своїм очам. Дмитро подав позов про визнання заповіту недійсним.
— Він з глузду з’їхав, — прошепотіла Олена, кидаючи повістку.
Ірина, яка примчала за першим дзвінком, рішуче взяла справу в свої руки:
— Так, потрібен хороший юрист. У мене є знайомий, Микола Степанович, він спеціалізується якраз на спадкових справах.
Микола Степанович, солідний чоловік з уважним поглядом, вселив Олені надію:
— Заповіт складено правильно, всі формальності дотримано. Але нам потрібно підготувати документи, що підтверджують, що ваш батько був у здоровому глузді. Медичні довідки, свідчення свідків.
— А якщо Дмитро підкупить лікарів? — тихо запитала Олена.
Юрист нахмурився:
— Будемо сподіватися, що до цього не дійде. Але про всяк випадок зберемо максимум доказів.
Увечері зателефонувала Валентина Сергіївна, голос звучав засмучено:
— Лєночко, що ж ви робите? До суду дійшло! Може, сядете, поговорите?
— Тітко Валю, — втомлено відповіла Олена. — Це не я подала до суду.
— Але ти ж можеш все зупинити! Просто погодься допомогти братові!
— Ціною власного житла? — Олена відчула, як підступають сльози. — А де я буду жити?
— У Дмитра в будинку! Він же пропонував!
— У будинку, який ось-ось заберуть за борги?
— Лєночко, ну що ти таке кажеш! — у голосі Валентини Сергіївни зазвучали сльози.
Олена не стала продовжувати розмову. До суду залишався тиждень, і кожен день перетворювався на випробування. Микола Степанович зібрав чималу теку документів: медичні довідки батька, показання сусідів, навіть старі записи з щоденника, де батько чітким почерком розписував, кому і що залишиться у спадок.
У день засідання Олена прийшла заздалегідь. Біля входу в будівлю суду вже товпилися родичі. Наталка спробувала обійняти сестру, але Олена відсторонилася. Дмитро стояв трохи осторонь, нервово тіпаючи краватку. Поруч із братом маячили якісь незнайомі люди — певно, ті самі «помічники» в бізнесі.
— Прошу всіх до зали засідань, — пролунав голос секретаря.
Суддя, немолода жінка з втомленим обличчям, уважно вивчала документи.
— Отже, позивач стверджує, що заповіт було складено, коли спадкодавець перебував у хворобливому стані і не міг адекватно оцінювати свої дії, — суддя подивилася на Дмитра. — Чим ви можете це підтвердити?
Дмитро схопився:
— У мене є свідок! Медсестра, яка доглядала за батьком.
Олена здригнулася. Про цю медсестру вона чула вперше.
Жінка в білому халаті почала розповідати, як батько в останні дні життя був слабкий, плутався в словах, не впізнавав близьких. Олена стиснула кулаки — все це було брехнею. Батько до останнього лишався при ясному розумі.
— Ваша честь, — Микола Степанович підвівся зі свого місця. — У нас є виписка з лікарні за той період. Назвіть, будь ласка, прізвище лікаря та номер медичної картки пацієнта, а також точний діагноз, пацієнта якого ви нібито обслуговували.
Жінка зам’ялася, зблідла:
— Я… я не пам’ятаю точно…
— А от я знаю, — жорстко сказав юрист. — У той період батько моєї підзахисної перебував під наглядом зовсім інших спеціалістів. Ось їхні свідчення, завірені головним лікарем лікарні.
Дмитро схопився:
— Та яка різниця! Ви що, не розумієте? Це несправедливо — одній квартира, іншому будинок у глушині!
— Справедливо те, що було зазначено в заповіті, — спокійно відповіла суддя. — У суду є всі підстави вважати, що спадкодавець перебував у здоровому глузді та ухвалив усвідомлене рішення.
Коли пролунало рішення суду, Олена відчула не радість, а спустошення. У коридорі Дмитро пролетів повз, навіть не глянувши на сестру. Його нові «друзі» щось грізно вичитували йому, розмахуючи руками.
— Олено, — Валентина Сергіївна підійшла, намагаючись обійняти племінницю. — Ну от, добилася свого…
— Ні, тітко Валю, — Олена м’яко відсторонилася. — Це Діма добився. Добився того, що я більше не хочу мати з ним нічого спільного.
Вдома Олена першим ділом змінила замки. Прибрала всі фотографії, де вони з братом були разом. Викинула стару часшку — подарунок Дмитра на новосілля.
Час минав. Олена дізналася від Ірини, що Дмитро все-таки втратив будинок — не зміг розплатитися з боргами. Казали, що поїхав кудись на заробітки, влаштувався на будівництво.
Іноді телефонувала Валентина Сергіївна, намагалася помирити племінників:
— Олено, може, пробачиш його? Все-таки брат…
— Тітко, я його не пробачити не можу. Я йому вірити не можу.
Минуло півроку. Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояв Дмитро, вигляд у нього був кепський.
— Лєн… можна зайти?
Олена мовчки дивилася на брата. Колись рідна людина стала чужою, і справа була не в грошах, не в квартирі. Справа була у зраді довіри.
— Ні, Дім. Не можна.
— Я тільки поговорити…
— Немає про що нам говорити, — Олена почала зачиняти двері. — Всі слова вже сказані. У суді.
Олена не жалкувала про своє рішення. Вона навчилася цінувати спокій і незалежність, навчилася говорити «ні» навіть тим, кого любила. А головне — зрозуміла, що іноді найбільша любов до близьких виявляється в тому, щоб відпустити їх і дозволити відповідати за свої вчинки.
