— А до людей ставитися треба по-людськи, — заявив Андрію сусід, — тоді й до тебе ніяких претензій не буде. Дозволив би мені й далі городом користуватися і жив би спокійно. А тепер я змушу вас цю альтанку знести! У мене план ділянки є, ти незаконно на мою територію вліз, цілий метр відтяг. Втім, можу піти тобі на поступки… Якщо грошей мені заплатиш за незручності.
Кілька місяців між Андрієм і його дружиною йшла суперечка — вони ніяк не могли домовитися, що робити з дачею, яка Софії дісталася в спадок. З квартирою таких проблем не було, Соня відразу пояснила чоловікові, що продавати двокімнатну неподалік від центру не збирається.
— По-перше, це — живі гроші, квартиру можна здати! По-друге, це — окреме житло для нашого сина. Нам не доведеться багато працювати, щоб до його повноліття брати іпотеку чи довгі роки відкладати половину зарплати йому на квартиру. Чіпати двокімнатну не будемо!
А Андрій і не заперечував. Він взагалі не збирався лізти у справи дружини. Як Соня вирішила, нехай так і буде. У Андрія стосунки з тещею завжди були напружені, Поліна Сергіївна зятя не сприймала, і Андрій їй платив тією ж монетою. Лише рік тому в родині Кирилових встановився мир — Поліни Сергіївни не стало, Андрій перестав сваритися з дружиною через вічні нападки її матері.
Окрім двокімнатної квартири, у спадок Соні дісталася й дача — невеликий трикімнатний будинок з садом і городом. Ось уже три місяці подружжя вирішувало, що з ним робити. Соню кидало з крайності в крайність: то вона хотіла негайно позбутися «нікому не потрібної халупи», то будувала щодо дачі грандіозні плани.
— З одного боку, вигідно продати цей дім не вийде, — міркувала Соня, — кому він потрібен? З іншого — дім можна відремонтувати і перетворити його на повноцінну, комфортну, придатну для проживання цілий рік дачу! Так, вкласти доведеться немалі гроші, але це ж того варте. Скажи, Андрюшу, я хіба не так?
Андрій не знав, як вчинити. З одного боку, витрачати всі накопичення на дачний будинок ненависної тещі йому було шкода, а з другого боку… Природа у селищі була просто шикарна, був ставок. Андрій, завзятий рибалка, пару разів витягував із нього величезних щук, він не проти був проводити там відпустку.
Соня чоловіка все ж дожала, Андрій погодився відремонтувати дачу. Тоді ще чоловік не знав, з якими труднощами йому доведеться зіткнутися.
Сільський будиночок кілька років був закинутий, Поліна Сергіївна через вік туди вже не їздила, а Андрій там не з’являвся з принципу — не хотів, щоб у тещі з’явився ще один привід для докорів. Коли план будівельних робіт був складений, Андрій все ж навідався на цю дачу, щоб оцінити, так би мовити, розмах майбутніх витрат.
Коли Андрій оглядав свої володіння, до нього несподівано підійшов незнайомий чоловік, який представився Василем Михайловичем, найближчим сусідом.
— А ви, мабуть, дім хочете цей придбати? — звернувся до Андрія Василь Михайлович, — ви знаєте, я б вам не радив! Господарка — дуже сварлива жінка, з нею важко буде домовитися! Я сам сюди переїхав сім років тому і вже намучився. Поки ви угоду оформлятимете, вона всі нерви вам вимотає: буде ціну по сто разів міняти, доплати якісь вимагати. Через вулицю гарний будиночок продають, повністю відремонтований, новим парканом обгороджений. Коштує, мабуть, трохи дорожче, ніж цей, але там і роботи мінімум!
Андрій усміхнувся: виходить, Поліна Сергіївна за життя встигла зіпсувати стосунки не лише з ним, але й із сусідами. Василю Михайловичу Андрій поспішив пояснити:
— Цей дім у спадок моїй дружині дістався. Поліна Сергіївна, моя теща — нехай земля їй буде пухом — немає її майже рік. Ми довго думали, що з цим будинком робити, вирішили ось до ладу його привести і в дачу перетворити. Будемо сім’єю тут відпочивати.
— Значить, ви наші нові сусіди? — якось одразу засумував Василь Михайлович, — теж вирішили городництвом занятися?
— Та ні, це нам нецікаво, — усміхнувся Андрій, — город обробляти ми точно не плануємо. Будемо просто приїжджати на вихідні, шашлики смажити та рибалити.
— Чудово! — пожвавів Василь Михайлович, — це дуже добре! Ну, радий знайомству. Піду. Справи, самі розумієте, не чекають.
Чоловіки потиснули один одному руки і розійшлися, Андрій ще раз пройшовся по ділянці й поїхав. Попереду було багато клопотів: потрібно було закупити будматеріали, знайти бригаду, яка займеться зовнішньою та внутрішньою обробкою будинку. Повернутися Андрій у село планував через два-три тижні.
По приїзді Андрія чекала неприємна несподіванка: на своїй території він виявив групу людей, які під пильним поглядом Василя Михайловича жваво копали його город. Андрій не одразу зрозумів, що відбувається. Соня, що супроводжувала чоловіка, теж насторожилася.
— Вони що, наш город перекопали?
— Підійдемо ближче, подивимося. У нього з твоєю матір’ю ніяких домовленостей не було? Знаючи Поліну Сергіївну, вона свою ділянку могла й в оренду здати. Дуже вже жадібна до грошей жінка була!
— Андрію, припини, — суворо сказала чоловікові Софія, — ні, мама точно нікому нічого в оренду не здавала, принаймні мені вона про це не говорила. Підемо, дізнаємося, що взагалі відбувається.
Василь Михайлович побачив Андрія і кинувся до нього назустріч.
— Ну, привіт, сусіде! Що, вирішив нарешті-таки дачею зайнятися? Що ж, добра справа. А ми тут город обробляємо, картоплю та капусту садити збираємося.
— Вітаю. Це, звичайно, дуже добре, але чому на нашій території? У вас свого городу немає? Я ж вам ще минулого разу пояснив, що ми землю обробляти не плануємо, нам ніяких городів не потрібно!
— Так нам він потрібен, — засувався Василь Михайлович, — родина у нас велика, овочів та фруктів багато потрібно. Дружина моя до зими готується, по двісті банок щороку закатує! Все одно у вас три сотки, вважай, безгоспні. Ти ж мені сам сказав, що городництвом планувати не збираєшся.
— Так і є, — перебила сусіда Софія, — вирощувати нічого ми не плануємо. Але це ж не означає, що ви можете користуватися нашим городом, ще й без дозволу! Давайте, згортайтеся. Не хочеться псувати з вами стосунки, тому прошу: без нашого відома та дозволу на територію нашої ділянки не заходьте!
— От тобі й на, — обурився Василь Михайлович, — та я чотири роки останніх уже тут свою картоплю саджаю! Господарка не приїжджає, дім безгоспний, бур’ян тут був з людський зріст. Я все очистив, плугом переорав землю, удобрив, гроші, між іншим, свої, на гній органічний витратив! Хто мені всі витрати компенсує? Сусіда довелося просити на мотоблоці, він теж за безплатно працювати відмовився. Давайте тоді порахуємо, скільки я за ці чотири роки на оброблювання чужої ділянки витратив.
— Почекайте, Василю Михайловичу, — усміхнувся Андрій, — ви ж землю для себе обробляли, ви її засадили, урожай зібрали, продали його чи з’їли, я вже цього не знаю… Але вигоду ж отримали! Які до нас претензії? Ми не просили вас бур’ян тут прибирати, це ви самовільно вдерлися на чужу територію й розпоряджаєтеся ділянкою на свій розсуд. Василю Михайловичу, моєї тещі в живих уже нема, зараз цією дачею володіє моя дружина. Я не знаю, які домовленості у вас були з Поліною Сергіївною, але особисто ми з Сонею проти!
Василь Михайлович злобно витріщився на Андрія, схопив лопату, граблі й швидким кроком попрямував до паркану. Відсунув дошки, переліз на свій бік і закрокував до будинку. Слідом за ним потяглися й інші. Соня й Андрій мовчки спостерігали, як сусіди остаточно доламують і без того старий паркан.
— Та-а-ак, — протягнув Андрій, — нам справді належать великі витрати. Огороджувати ділянку доведеться наново, цей паркан нікуди не годиться. По нашій ділянці так скоро й чужі корови ходити почнуть! Давай-но шукати будівельників, не будемо затягувати з ремонтом.
Василь Михайлович на Андрія й Соню затаїв образу. Господарі дачі привезли бригаду, і вже першого дня роботи від робітників посипалися скарги. Прораб подзвонив Андрію й повідомив:
— Сміття прямо через паркан на територію скидає! У нас корито недалеко від огорожі стояло, бетон ми там мішали, так цей чоловік ціле відро дрібних каменів туди висипав, поки ми на обіді були! Робили зауваження, але він на них не реагує. Музику включає настільки голосно, що ми один одного не чуємо.
Андрій розлютився:
— Я через пару годин приїду, сам із сусідом поговорю. Заразом дізнаюся контакти місцевого дільничного. Може бути, хоч він ошаленілого пенсіонера зуміє вгамувати.
Попри регулярні втручання Василя Михайловича, будівництво все ж закінчили в строк. Фінальним етапом стало зведення альтанки. Вільного простору поряд із будинком було небагато, тому Андрій поставив її практично впритул до нового високого паркану. За будівництвом Василь Михайлович спостерігав мовчки, пакостив, звичайно, нишком, але нічого кримінального, начебто, не робив. На прохання Андрія дільничний із Василем Михайловичем переговорив, але від звинувачень той відмовився.
— Та потрібен він мені, сусід цей, — заявив правоохоронцеві Василь Михайлович, — я його не чіпаю. У мене своїх справ ціла купа. Ось ти, Петро, начебто при погонах, а людина недалека. Що ж я, сам собі ворог? Навіщо ж я буду закон порушувати? Мені ж за це відповідати доведеться! Сусід мене невзлюбив от і зводить наклепи. Чесне слово, я його не чіпаю!
Коли ремонтні роботи були повністю завершені, Андрій і Соня запросили своїх друзів на новосілля. Зібралися три родини, стіл накрили в альтанці. Гості прогулювалися ділянкою й захоплювалися перетворенням. Шкільна подруга Соні помітила:
— Як ви все тут гарно відремонтували! Пам’ятаєш, Сонько, ми з тобою у восьмому класі сюди приїжджали на електричці? Будиночок був крихітний, весь якийсь облуплений, двір неохайний, а зараз — просто хороми. Ви, звичайно, з Андрюхою колосальну роботу провели. Чого варта альтанка! Купол у неї просто шикарний.
Соня й сама дачею пишалася. Справді, їм довелося розстатися з досить-таки великою сумою, але результат того вартував. На дачі можна було тепер жити цілий рік. Усередині повністю відремонтованого будинку була гаряча й холодна вода, опалення й навіть ванна й санвузол.
Андрій помітив, що сусід то й виходить на ґанок і заглядає в чужий двір.
— Може, його теж покликати? — запропонував Андрій дружині, — налагодимо якось стосунки. Нам жити пліч-о-пліч, а з такими людьми, як Василь Михайлович, мені здається, краще дружити. Бачиш, який він мстивий!
— Ще чого не вистачало, — обурилася Соня, — скільки пакостей він нам за ці кілька місяців зробив! Не хочу я з ним дружити. Чому я взагалі-то зобов’язана дружити з якимись там сусідами? Я тут перебуваю на своїй території, я його не чіпаю. І надалі, якщо раптом цей самий дядько Вася захоче зробити мені якусь шкоду, я з ним буду розбиратися по закону. Досить, натерпілася! Андрію, не псуй мені свято. Взагалі про цього хама мені нічого не говори!
У розпал посиденьок, ближче до вечора, хтось голосно забарабанів у хвіртку. Андрій визирнув і побачив цілу делегацію — перед його будинком стояла вся родина Василя Михайловича.
— Вітаю. Чим зобов’язаний? — поцікавився Андрій.
— Ми прийшли справедливість відновлювати! — вигукнула дружина Василя Михайловича.
— Яку справедливість? — не зрозумів Андрій.
— Галю, помовчи, — гримнув Василь Михайлович, — ви, шановний, закон порушуєте! Паркан поставив не там! Альтанка ваша, якщо вірити ось цьому плану, на моїй території знаходиться. Ви цілий метр у мене відтягли! Я вимагаю, щоб альтанку ви знесли й паркан пересунули.
Андрій зніяковів:
— Почекайте, який план? Що я у вас забрав, Василю Михайловичу? Я ні на сантиметр не вліз на вашу територію. Паркан новий поставив там же, де й старий стояв, ось у тому самому місці! Альтанка на моєму боці знаходиться, меж я не порушую.
— Неправда, — скривився Василь Михайлович, — ще як порушуєте! Ось, план подивіться. Та куди ви руки простягаєте? Так дивіться! Бачите, де межа вашої ділянки проходить? Ось він, самовільний захоп.
— Що ви пропонуєте? — Андрій остаточно заплутався, — поясніть мені, будь ласка, толком, чого ви хочете.
— Я ж вам сказав: прибирайте паркан і цю альтанку. Її купол мені весь вид псує!
— Та ви що, кепкуєте? — ревнув Андрій, — я буквально позавчора тільки будівництво цієї альтанки закінчив, зовні фарба ще не скрізь висохла! І ви пропонуєте мені її тепер демонтувати? Василю Михайловичу, давайте не будемо переходити на крайнощі. Що вас не влаштовує?
— Мене не влаштовує самовільний захоп моєї території, — відчеканив пенсіонер, — я намагався з вами по-хорошому, ви ж самі на контакт не пішли. Дозволили б мені й далі город ваш картоплею засівати, то я б і слова б вам не сказав. Ще б і урожаєм поділився! Ви знаєте, яка в мене картопля росте? На заздрість усім: велика, смачна, відходів немає практично. Ви до мене п’ятою точкою повернулися, і я до вас також. Втім, є ще один варіант урегулювати наш конфлікт мирно…
— Який? — поцікавився Андрій.
— Давайте п’ятдесят тисяч гривень, і я забуду про це непорозуміння. Куплю собі якраз сусідню ділянку. Даю вам часу подумати до завтрашнього вечора! Якщо на мої умови не погодитеся, то до суду піду й прав встановлю. І моральну компенсацію в суді з вас стягну, ще більше заплатите!
Свято виявилося зіпсоване. Андрій не став стеснятися гостей і дружини, при всіх зібраних озвучив вимоги сусіда. Соня прийшла в лють:
— За один квадратний метр він просить такі гроші? Фізіономія у нього по швам не трісне? Та ні, ніяких йому грошей! Хоче судитися — будемо судитися. Я навіть альтанку цю перенести готова! У неї все одно каркас металевий, як-небудь перетягнемо. І паркан пересуну, якщо треба буде! Ані копійки йому не дам.
— Рідні, та ви геодезистів викличте, нехай межування проведуть, дізнаються, де насправді межа проходить. А раптом у нього план неправильний? — порадив Андрієві хтось із друзів.
— Точно, — вдарила себе по лобі Соня, — так і зробимо! Дуже вже хитро зроблений цей Василь Михайлович, не вірю я йому. А раптом дійсно ми нічого не порушували, і він просто хоче з нас грошей здерти? Ні, ви уявляєте, скандал у нас через що почався? Ми з Андрюхою приїхали на дачу й побачили, як цей громадянин разом із своєю родиною садить картоплю на нашому городі! Без дозволу! Ми йому зауваження зробили, так він нас ще й насварив. Ну я йому влаштую, я йому покажу! Я йому такі умови поставлю, що сам не радий буде!
Справу в довгий ящик Андрій і Соня вирішили не відкладати. Вже наступного дня подружжя звернулося до кадастрового інженера. Коли Василь Михайлович побачив, що до сусідів приїхали якісь незнайомі люди й привезли якесь дивне обладнання, то запаникував. Він тут же прибіг до Андрія й заявив:
— Я тут подумав і вирішив, що п’ятдесят тисяч за один квадратний метр дійсно багато. Я згоден на менше! Давайте мені гроші, і вдаримо по руках. Я до вас ніяких претензій мати не буду.
— Та ні, Василю Михайловичу, — замотав головою Андрій, — ми з вами будемо діяти виключно в рамках закону. Зараз кадастровий інженер зробить заміри, виміряє ділянку, і якщо ми дійсно свій паркан поставили на вашій території, то ми його в найкоротші терміни перенесемо. Альтанку теж пересунемо, ви за це не хвилюйтеся.
Андрій розвернувся й мовчки пішов. Вже ввечері з новим планом своєї ділянки чоловік сам навідався до сусіда. Було видно, що Василь Михайлович бачити його не радий.
— Чого прийшов? — буркнув сусід, — немає про що нам з вами розмовляти. Бачить Бог, я намагався по-хорошому вирішити питання, ви самі не захотіли.
— Бачите, яка цікава деталь з’ясувалася, — усміхнувся Андрій, — Василю Михайловичу, це не я у вас метр відтяг, це ви нахабним чином клумбу свою на моїй території розбили! Паркан і справді стоїть неправильно, три метри моєї землі ви захопили. Документи на руках. Як питання вирішуватимемо?
Очі Василя Михайловича забігали.
— Та в мене план є! Та ви, мабуть, людям хабар дали, щоб тільки мене облишити! Та я до суду піду, ви в мене такі витрати понесете…
— Не трудьтесь, Василю Михайловичу, я сам маю намір звернутися до суду. Чи все ж таки мир? Прибирайте клумбу й повертайте мені вкрадені метри. На відміну від вас, я ніяку компенсацію вимагати не буду, просто паркан перенесу туди, де йому місце. Ви подумайте до завтрашнього вечора. Про своє рішення мені повідомте.
Рано-вранці на ділянці огидного сусіда вщент кипіла робота: Галина, дружина Василя Михайловича, голосно лаючись, виривала із землі улюблені квіти. Сусід, мабуть, вирішив справу до суду не доводити, тому клумбу власноруч знищив і переносу паркану не перешкоджав. Ні Андрія, ні його дружину Василь Михайлович більше не чіпає — пенсіонер вирішив, що з такими людьми зв’язуватися собі дорожче. А власники відремонтованої дачі із задоволенням приїжджають у село відпочити — рибалка там дійсно шикарна.
