fbpx

А дядько благодійник на словах і для людського ока опікувався сиротою – квартиру відібрав без сумління і докорів

Івана Михайловича вважали на роботі глибоко порядною людиною, прекрасним сім’янином, люблячим батьком двох дітей. Його поважають, захоплюються його вчинками і в очі, і позаочі.

-Треба ж, – мало не зі сльозами повідомляє сусідка, – двох дітей своїх на ноги підняв, дав освіту, так ще й сироту бідолашну, своєї недолугої сестри дочку не кинув, не здав в дитячий будинок. Джерело.

Дійсно, колись у Івана Михайловича була молодша сестра Марина. Особисте життя у жінки не склалося, співмешканець так і не оформив з нею стосунки, а після звістки про вaгiтність Марини, сліди його загубилися десь в неозорих далях.

– Маринка з животом повернулася, – гірко сказала по телефону старшому синові мати Івана. Та куди ж її тепер гнати, недолугу.

Пожаліла. Марина наpoдила Аню і на час осіла вдома, занурена в свої нові турботи про малечу. Потім навіть в садок дівчинку влаштувала і на роботу вийшла. Правда, довго працювати їй не довелося, через три роки мати злягла з інcyльтoм і Іван умовив Марину залишити роботу і доглядати за мамою.

– У неї буде пенсія, а тобі я стану доплачувати, – сказав брат, – не кидати ж матір на доглядальницю.

Перший час брат допомагав сестрі грошима, але від місяця до місяця ця допомога все скорочувалася, поки одного разу слухавку телефону не взяла дружина Івана, Валентина:

– Ви не родичі, а прірва, – сказала жінка, – не буде більше грошей вам. Нам дітей треба піднімати. Не знаю про що ви там домовлялися, а я думала, що справа обмежиться декількома місяцями, а свекровушка все лежить і лежить. Так мені-то що? Виходь на роботу, не знаю, як вона буде. Дістали клянчити.

Марина пробувала було подзвонити братові, але, коли додзвонилася особисто йому почула приблизно те ж саме. Маму кинути Марина не змогла, а тому на її пенсію вони жили тепер утрьох. Іван Михайлович обмежив свою допомогу рідкісними приїздами і раз на місяць скромного пакету з найдешевшими продуктами: крупами, макаронами, картоплею.

Марина було влаштувалася мити підлоги в сусідній продуктовий магазинчик, але одержувана зарплата не йшла до бюджету у зв’язку з тим, що від безнадії жінка подружилася з aлкoгoлем.

Коли Ані виповнилося 11 років не стало бабусі, а в 16 років вона втpaтила матір. Дядько важливо походжав по трикімнатній батьківській квартирі і пояснював племінниці:

– Куди ж тебе тепер? Гаразд, в дитбудинок не підеш, оформлю опіку, жити поки будеш тут, в свою сім’ю я тебе не потягну, чого доброго, ти в матір вдалася, а у мене дочка росте. Буду приїжджати, перевіряти як ти тут.

Не ставте мені запитань про те, куди дивилася опіка, чому неповнолітня дівчинка під опікою дядька жила окремо від опікуна. Я не знаю відповіді. Аня закінчувала школу, чисто одягалася, адже дядько віддавав їй одяг своєї дочки, та хоч і була молодшою ​​Ані на 2 роки, але була більша і вища за неї. Ледве дівчині виповнилося 18 років, дядько повіз її до нотаріуса на угоду: свою спадщину потрібно переписати на Івана Михайловича.

– Якщо продамо і поділимо мою частину за матір’ю і твою половину за Маринкою, – важливо втовкмачував їй дядько перед цим, – нічого путнього ти не купиш, а я тобі пригледів хорошу однушку в красивому місці. Звичайно, вона дорожче, ніж твоя частка в квартирі, але чого не зробиш заради рідної племінниці.

– Я ж дурна була, молода, – каже тепер Анна, – підказати нікому, та й не думала я погано про дядька. Сусідки всі в один голос твердили мені, що він свята людина, раз мене не кинув, і свою матір, мовляв, намагався на шлях істинний наставити, що я повинна бути йому вдячна.

Так за половину столичної трьошки, Аня отримала від дядька шикарний подарунок: квартиру студію в півтори години їзди від міста, якщо добиратися на електричці. Ремонт найдешевший, але добре хоча б, що він взагалі був.

– Збирайся, – сказав дядечко, – Славка одружитися надумав, – нам в квартирі ще ремонт робити. Меблі? Ну що у тебе в кімнатці було? Ліжко, стіл, крісло та шафа. Так і бути, доставку я тобі оплачу. Забирай.

Нелюдська великодушність «святої» людини не поширювалося на пральну машинку, телевізор і холодильник. Так і поїхала Аня. Прала прямо в піддоні душової кабіни руками, продукти, благо була зима, зберігала на балконі.

– Добре, – згадує дівчина, – в училищі була на держзабезпеченні. Тільки їздити було важкувато.

Аня не здалася, училище закінчила. Жалісливі сусіди, дізнавшись про її історію теж допомогли: хто віддав старенький телевізор, хто меблі для кухні, одна з її викладачок привезла робочий холодильник. Так і не пропала. Працювати влаштувалася аж на дві роботи, поступово наживає майно, замислюється про продаж житла й іпотеку ближче до столиці.

– Дядя спочатку приїздив, – усміхається Анна, – ходив у нашому маленькому дворику, надував важливо щоки. Але тут не столиця. Сусідки мої жваво його на місце поставили.

Від обурених жінок, які дізналися, як єдина рідна людина обійшовся з племінницею, Іван Михайлович боягузливо втік. Більше не їздить. І вона до нього теж. Так що продовжує він свої виступи для колег і знайомих вже спокійно.

Читайте також: “Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого дітей залишають. А ми до Італії не назавжди”: Коли мати злягла, грошей донька не знайшла ні дітям, ні на опepaцію

-Так, – каже Іван Михайлович з образою, – ось кажуть, що паршива собачка кусає ту руку, яка її годує. Так і Анька. Якби не я, пішла б по стопах матусі. Замість подяки вона і знатися зі мною не бажає. Але ж стільки добра їй зробив.

Так, так. Стільки добра. Зустрічали таких? Мені завжди цікаво було: як їм спиться ночами? Невже можна наодинці з собою думати, що ти дійсно благодійник? Совість мовчить? А у Ані все обов’язково буде добре, я впевнена.

You cannot copy content of this page