«А Федя, виявляється, давно одружений…» — зітхала Свєтка, сидячи на лавці в сквері й стискуючи в кишені направлення до лікарні.
Сусідки по кімнаті в гуртожитку їй заздрили, коли бачили в компанії палкого, гладко виголеного, блакитноокого брюнета, вважали, що пощастило з галантним кавалером. А заздрити, зрештою, нема чого.
Свєтка здригнулася, згадавши першу і останню зустріч з дружиною Федора, яка підкараулила її біля заводської прохідної, щоб розтлумачити, що до чого.
— Ну, здраствуй! Здається, Світлана! — почала вона.
— А ви хто? — здригнулася Свєтка й напружилася від погляду високої стрункої жінки з освітленим до попелу волоссям.
— А я, Ольга — дружина Федора Маринцева.
— Що?
— Що чула!
— Ще одна простодушна, — спокійно промовила жінка, — і скільки ж вас таких на світі — ніколи не переведетеся, мисливиці за чужим щастям.
— Та що ви собі дозволяєте?
— Слухай, — блондинка обережно взяла суперницю за руку, — це ти що собі дозволяєш? Я, законна дружина, бачила тебе зі своїм чоловіком, а ти ще виправдовуєшся переді мною, замість того, щоб вибачитися, провалитися від сорому, хоча… так роблять і відчувають порядні люди, але, мабуть, це не про тебе. Таких, як ти, — вона оцінливо подивилася на суперницю, — у нього було стільки, що не вистачить пальців на руках і ногах, щоб порахувати. Зв’язалася з одруженим! Він чоловік, мисливець. Розумієш? Ти для нього всього лише мимовільна пригода. Побавиться й забуде. Тримайся від нього подалі. До речі, у нас дві дочки, можу сімейне фото показати. — Ольга дістала пам’ятний знімок і простягнула ошалілій Свєтці. — Ось! Доказ великого і чистого. Це ми в Одесі два місяці тому… Ну що, мовчиш?
— А що вам від мене треба? Розбирайтеся зі своїм чоловіком самі.
— І розберуся — не переживай! Він недавно на цей завод влаштувався. Зарплата гідна, а тут ти на нашу голову.
Відчепись по-хорошому. Не вірь обіцянкам, Федя не збирається розлучатися. Не марнуй час даремно. Скільки тобі? Тридцять?
— Двадцять п’ять! — з образою заперечила Світлана.
— Тим паче. Ще встигнеш заміж вискочити й народити. А Федора, лиши в спокої.
Свєтка більше не стала вислуховувати Ольгу, вона на ватних ногах повільно закрокувала геть, від несподівано вдершоїся в її щасливий світ дружини коханого, що миттю перекреслила рожеві сподівання й мрії.
— Зрадник… — бурмотіла Світлана, до горла підступив ком, але вона не могла собі дозволити на вулиці виставити на загальний огляд свої почуття. Не хотіла пересудів на роботі.
Ввечері, ніби ніщо не сталося, заявився до Свєтки Федір з квітами. Вона з опухлими очима вигнала його, попри клятву у вічній любові й обіцянці розлучитися, оскільки вони з дружиною давно один одному чужі люди.
Два тижні Світлана приходила до тями. Федір більше не чіпав її. Удавав, що не знає, відвертався при зустрічі.
Ранкову нудоту й запаморочення Свєтка спочатку зписала на переживання, але незабаром зрозуміла, що любов з Федею наївна, палка дала свої плоди. «Шість тижнів», — звучало, як вирок.
Свєтка не хотіла стати матір’ю-одиначкою. Дуже злякалася. Їй здавалося, що всі знають і тепер дивляться на неї з осудом, адже вона вчинила неправильно, довірившись коханому, якого зовсім не знала.
Федя приховав від неї своє сімейне становище. Ну що вона могла зробити? Попросити паспорт при знайомстві? Каблучки-то у нього на безіменному пальці не було, хоча не всі одружені носять її.
І чому вона не насторожилася, коли кавалер просив тримати в секреті їхні стосунки на роботі? Він обманув її, але від того, що Світлана не була в курсі, легше не стало. Та й до того ж колектив зашушукався, перебираючи в деталях візит Ольги до суперниці.
— Я при надії. — Світлана, скориставшись обідньою перервою, від безвиході підійшла до колишнього коханця.
— Я дам грошей, тільки вжий заходів. — буркнув він їй.
А наступного дня Федя звільнився. Назавжди зникнувши з її життя.
І ось, Світлана сидить на лавці, стискає листочка, начебто боїться загубити.
— Запізнюєтеся?! — сказав хлопець у діловому костюмі та з величезним букетом бордових хризантем, що плюхнувся поруч зі Свєткою.
— Що? — подивилася вона спустошеними очима на незнайомця.
— Годинник у вас запізнюється. — кивнув він, вказуючи на годинник на її руці.
— У мене завжди годинник на десять хвилин вперед біжить… Підвожу його постійно, але все даремно. — з байдужістю констатувала Свєтка, відвернувшись від співбесідника.
— Погода сьогодні просто чудова. Хіба ні? Справжнє бабине літо. Мамі моїй подобається ця пора року. Говорить, що от таким теплим осіннім днем зробила правильний вибір у житті й ні про що не шкодує. А ви знаєте? — розговорився невгомонний сусід, що впав, як сніг на голову жінці. — Моя мамочка от така! — і показав великий палець. — Я їй дуже вдячний.
— А батько? — само собою вирвалося у Свєти.
— А про батька вона ніколи не розповіє, та й я не питаю, бачу, що мамі неприємно про нього згадувати…
А я зі співбесіди йду. Уявляєте, мене обрали з десяти претендентів на престижне місце у фірмі. Я один їм підійшов, хоча в мене й досвіду-то роботи немає. Просто віриться з трудом… Це мама надала мені впевненості в мої сили… А я вже знаю, куди витрачу першу зарплату — куплю путівку до моря для мамочки. Вона ніколи не була на морі. А ви бували?
— Ні. — Свєтка прискіпливо подивилася на базікалу, що присів поряд з нею, погляд чомусь зачепився за бордову краватку.
Симпатичний хлопчина сяяв від щастя.
— Мамин подарунок. — з гордістю погладив він її рукою, помітивши, куди подивилася дівчина.
— Я, мабуть, вам набрид зі своєю розмовою, але мені так хочеться поділитися з вами своєю радістю, ви така сумна… Я подумав, що вам треба з кимось поговорити.
Світлана мовчки помахала головою. Незнайомець зовсім не дратував її. Він зумів зупинити потік похмурих думок, що крутилися у неї в голові. А його захоплення мамою заслуговувало поваги.
«Яка віддана любов! — думала вона, уже з цікавістю спостерігаючи й слухаючи того, хто говорив, — Як пощастило його мамі… Ось би мені такого сина…»
— Ну, я пішов. Мамочка тепер чекає мене й хвилюється… А ви не запізнюйтеся!
— Що, перепрошую?
— Це я годиннику. — посміхнувся він.
— А-а. — усміхнулася вона у відповідь.
Через хвилину хлопчина щез із виду, а Свєтка дістала направлення, яке боялася кілька хвилин тому випустити з руки, і порвала на дрібні шматочки.
А потім ще довго сиділа, начебто зачарована, вдихаючи осіннє повітря сонячного дня.
На душі в неї стало легко й тепло після цього незнайомого, але він здався таким близьким.
Вона не сама. Та жінка сама виростила й виховала чудового сина, шкода тільки, що Свєтка не запитала його імені, але це вже неважливо…
Вибір зроблено.
Двадцять три роки потому…
— Мамо, я запізнююся, — стояв біля дзеркала Стас, а мама старанно зав’язувала йому бордову краватку, куплену напередодні, для важливої співбесіди щодо роботи.
— Може, ну її.
— Це для впевненості. Повір мені, усе буде добре. Тебе обов’язково візьмуть… Зовсім інша справа! — закінчила Світлана з краваткою й відступила, щоб помилуватися синочком.
— Хвилююче якось, а раптом…
— Це твоє місце. Ти не хвилюйся, відповідай чітко на питання й не забувай посміхатися. Ти неперевершений.
— Добре, мамо. — Стас чмокнув у щоку маму й поспішив на співбесіду.
Світлана, проводжаючи сина, дивилася у вікно, як її найближча й рідна людина на всьому білому світі пожвавено крокує у бік зупинки.
Раптом вона здригнулася, начебто струмом ударило… Десь вона вже все це бачила… Той хлопчина в сквері, понад двадцять років тому… Стас у діловому костюмі зараз нагадував його… Адже вона на довгі роки забула той випадок. І ось забутий момент ожив у пам’яті.
Але як? Як таке можливо? Невже тоді сама доля дала можливість побачити на власні очі, від кого вона хотіла відмовитися. Той хлопчина допоміг зробити правильний вибір, направивши Світлану потрібним шляхом. І чому вона тоді не познайомилася з ним, адже вони практично були однолітками, чому не запитала, як звати його маму? А, втім, тепер це не має значення… Усе склалося чудово…
Після обіду Стас прийшов додому з величезним букетом бордових хризантем, у тон до його краватки, і повідомив матері, що його прийняли до фірми. А ще синочок пообіцяв їй, що вони обов’язково поїдуть до моря, адже вона ніколи не була на морі.
Настав час, коли він піклуватиметься про кохану мамочку. Заради неї він гору з місця зрушить, річку поверне назад. Ось який синочок у Світлани. Які б труднощі не зустрічалися їм за ці роки, бувало вткнеться в його пахучу маківку й на душі легшає.
З усім впоралися, все витримали й не впали духом.
Світлана жодного разу не пошкодувала, що народила. Вона зробила правильний для себе вибір. Значить, так тому й бути!
