— А ми не очікували, що Даша дасть відсіч, думали вона терпіла, — щиро здивувалася рідня. — Із цього дня, їсти будете на вулиці! — Даша не витримала натиску родичів.
— Дашо, ну ти чого? — намагався її заспокоїти чоловік Михайло.
— Я все сказала! Крапка!
Нарешті, в місто прийшло літо. На вихідні обіцяли спеку і Даша планувала, що брати з собою на дачу. Вона весь ранок шукала купальник і солом’яного капелюха. У результаті засмутилася, і вирішила, що простіше замовити нові речі, ніж витрачати дорогоцінний час.
Наступною неприємною новиною став прострочений засіб для засмаги. «Гаразд, його теж додам до кошика», — сердито подумала вона. Після обіду подзвонив чоловік.
— Як збори?
— Та одне суцільне розорення! — поскаржилася Дар’я.
— У сенсі?
— Та не бери в голову. Якщо коротко — половину не знайшла, а половина прострочена. — Даші стало смішно від самої ситуації і вона засміялася.
— Ну ти смієшся, значить усе добре! Слухай, рідня дзвонила. Хочуть на вихідні приїхати.
Даша насторожилася. Вона відверто не любила ці візити.
Рідня Михайла приїжджала з області. Там вони тулилися в невеликій квартирі, а все літо працювали на своїй дачі. Відпочивати там їм було не комільфо, бо ділянка використовувалася виключно для вирощування всього, що потім можна було з’їсти. Втім, була на ділянці й невелика будівля з літньою кухнею. Вона й використовувалася як центр притягання всіх і вся, коли родичі збиралися разом, щоб посмажити шашлик.
У Даші з Мішею відпочивати було набагато комфортніше. Будинок Дашиної бабусі був великий і просторий, ділянка гарна, з хвойниками та квітами. На таку любо-дорого подивитися. Та й частування в молодих було смачніше. Вони купували дорогі напої. М’ясо завжди було замариноване із запасом, на випадок, якщо до них приїдуть друзі. Овочі — фрукти, все в асортименті.
Тому рідня Михайла, зовсім не соромлячись, часто просто приїжджали в гості без запрошення. Але що особливо бентежило після їхніх візитів, то це обсяги збитків. Вони вічно щось губили, рвали, бруднили. Їли вони теж дивно. Набивали роти, давилися, кришили й бруднили все навколо брудними від жиру та кетчупу руками.
Замість того, щоб відпочивати, Даші доводилося кілька днів прибирати, прати, мити, лагодити. Тому для неї їхні візити були не формальністю, а справжнім випробуванням.
— Мішо, знову? — запитала Даша.
— Та годі тобі, вони заїдуть, посидять годинку й поїдуть. У них же самих справ багато. Прибирати, садити, копати… ну дачні клопоти всі. — заспокоював її чоловік.
— Ну як так, то добре. — але Дашу не відпускало тривожне відчуття.
— А що це у вас диму не видно? Ви що, ще вугілля не готували? — здивовано запитала тітка Тамара.
Вона йшла від воріт із двома великими сумками. Слідом крокував худий дядько Коля, який дуже любив випити, поки тітка Тамара не бачить. Із собою вони привезли своїх дорослих дітей: сина Льоню та невістку Лєну. Лєна була чимось схожа на тітку Тому. Велика, з гучним голосом і червоними щоками. Льоня ж був увесь в батька — худий і неговіркий.
— Ми думали, ви ненадовго, які вже тут шашлики. — несміливо відповіла Даша.
— Ще чого. Ми для своєї рідні завжди час знайдемо. Привіт, Дашко, — тітка Тома обійняла дівчину однією рукою, всучивши одну із сумок невістці, — А де Мішка?
— Він чай поставив, зараз прийде.
— Чай? — розчаровано запитав дядько Коля, — а чого міцнішого немає?
— Я не знаю, ми не брали.
— Нічого, дай гроші, я в місцевий магазин згоняю! — осінило родича.
— Коля. — прошипіла тітка Тамара.
— Чого Коля? Вихідні ж! Льоньку, ану зі мною.
— У мене немає готівки… — розгублено промимрила Даша, але на допомогу їй прийшов чоловік.
— Усім привіт! Про що суперечка?
— Та Колька переживає, що випити немає! Привіт, дорогенький! — тітка Тамара обійняла й племінника.
— Є, у мене з минулого разу залишилося. — сказав Міша.
— Оце вже святкова атмосфера, — радісно потер руки дядько Коля, — Льоньку, пішли, відпочинемо!
— Давайте спочатку шашлики поставимо! — наказала тітка Тамара. — Мішо, ти чого вугілля не підготував?
— Я не знав, що ви надовго.
— Давай швидше, а ви йдіть і нанизуйте! Дашо, неси м’ясо, Лєно, візьми в них у холодильнику овочі та фрукти, помий і наріж.
Тітка Тамара роздавала накази праворуч і ліворуч, поки Даша скромно стояла позаду неї й дивилася, як чужі люди спустошують холодильник. Коли м’ясо вже було готове, раптом несподівано став накрапати дощик. На величезну радість дядька Колі, було вирішено вирушити до хати, адже там і стояли заповітні залишки напоїв.
Даша накрила стіл скатертиною, а жінки принесли тарілки з частуваннями до хати. Даша спеціально купила велику упаковку серветок, щоб рідні було чим за собою прибрати, але господарські серветки вони економили, і тітка Тамара трималася за скатертину брудними від м’яса руками, а дядько Коля смачно закусував свіжими томатами, сіючи бризки по всій кухні.
— Ой, мені треба тарілочку під фрукти. — Даша втратила пильність і не встигла зупинити Лєнку, коли та полізла в господарську шафу, схопилася за антикварну фарфорову тарілку брудними руками, і та розбилася, вислизнувши з пальців. — Фух, добре, що стара була. — полегшено видихнула Лєна.
— Це сервіз моєї пра прабабусі. Він пережив багато всього два століття! — обурилася Дар’я.
— Ти чого це? — обурилася Лєна, — подумаєш, старе розбили. Йому місце на смітнику. Сказала б спасибі, що тобі розхламлятися допомагаємо. То ліпше в нас удома. У нас сервіз чехословацький, оце річ! — з виглядом знавця заявила жінка.
— Ну правда, Даш, чого завелася? — тітка Тамара бризнула на стіл м’ясним соком і акуратно витерла нафарбованого рота кінцем білосніжної скатертини.
Дядько Коля й Льоня продовжували дзвеніти чарками, розливаючи частину в тарілки.
— Із цього дня їсти будете на вулиці! — Даша не могла більше терпіти таке ставлення до себе, свого дому, свого майна і до своїх фінансів також, адже все, що привезли рідні — це ті самі два пакети, в яких виявилися кілька буханок хлібу й булочки.
— Даш, ти чого це? — запитав Міша.
— Я все сказала! Швидко!
Обурений дядько Коля найперше схопив пляшку й почвалав на ґанок. Слідом шмигнув Льонька. Тамара з Лєною вийшли останніми, взявши свої тарілки з недоїденим частуванням. Поки збирала рештки трапези, родичі обговорювали вчинок дружини племінника:
— А ми не очікували, що Даша дасть відсіч, думали вона терпіла, — щиро здивувалася рідня.
— Ага, на таких можна їздити й їздити. — сказала Лєна, — а вона бачиш як вчинила!
— Гаразд, раз нам тут не раді, ми поїдемо. — скомандувала тітка Тамара.
Даша винесла контейнери з їжею.
— Забирайте, апетиту однаково вже немає ніякого.
— А ми з задоволенням. — Лєна висловилася.
Поки всі шуміли, дядько Коля засунув пляшку за пояс штанів і накрив зверху подолом сорочки. Даша це помітила, але виду не подала. Головне, щоб поїхали швидше.
— Це було сильно! — сказав Михайло, коли всі розійшлися.
— Вибач, але це було неминуче! Мене вже давно підмивало все їм висловити, а пра прабабусина тарілка стала останньою краплею. Цей сервіз дорогий сам по собі, плюс, він дорогий мені як пам’ять.
Подружжя повернулося до хати.
— Просто поглянь на скатертину!
— Та вже, от так свинарник вони влаштували…
— От і я про те. І так щоразу. Навіщо ми взагалі з ними спілкувалися?
— Не знаю… ну типу сім’я. — замислено знизав плечима Михайло.
— Сподіваюся, вони більше не захочуть до нас їхати…
Даша зім’яла брудну скатертину й відправила у сміттєвий бак на ґанку.
Але вона помилилася. Вже за тиждень пролунав дзвінок.
— Мішо, ну ви що, образилися? — голос тітки Тамари був солодкий, як варення, але з тією самою ноткою зверхності. — Ми ж по-сімейному тоді посиділи. Ну, Дашка трохи перегнула, але ж буває.
Даша, яка саме стояла поруч, завмерла.
— Трохи перегнула? — тихо перепитала вона.
Михайло глянув на неї і… вперше не поспішив згладжувати ситуацію.
— Тьоть Тома, — сказав він спокійно, — це ви перегнули. І не трохи.
На тому кінці запала пауза.
— Ти це зараз серйозно? — холодно запитала вона.
— Абсолютно. Це наш дім. І якщо ви хочете сюди приїжджати — будете поважати правила. І Дашу теж.
Даша навіть не одразу повірила, що він це сказав.
— Та що вона тобі наговорила? — обурилася Тамара. — Ми ж як краще хотіли!
— Ви не «як краще», — тихо, але твердо сказав Михайло. — Ви як звикли. А тепер буде по-іншому.
Він поклав слухавку.
Кілька тижнів було тихо. Ніхто не приїжджав. Ніхто не дзвонив. Даша вперше за довгий час поїхала на дачу… і відпочила. По-справжньому. Без поспіху. Без каструль і тазиків. Без страху, що хтось залізе в шафу або витре руки об скатертину.
Вона лежала в новому купальнику, в солом’яному капелюсі, який таки замовила, і дивилася на небо.
— От тепер це схоже на літо, — тихо сказала вона.
Михайло сів поруч.
— Пробач, що я раніше цього не зупинив, — сказав він.
— Ти не зобов’язаний був воювати зі своєю родиною, — відповіла вона.
— Але я зобов’язаний був захистити свою сім’ю, — він подивився на неї. — А це ти.
Вона усміхнулася. Вперше без гіркоти.
Минув ще місяць. І раптом… знову дзвінок у хвіртку. Даша напружилася, але Михайло лише спокійно пішов відчиняти. На порозі стояли… ті самі. Але цього разу — без сумок. — Ми… це… — почала тітка Тамара. — Можна зайти?
Михайло не поспішав.
— На чай. На годину. І з умовами, — сказав він.
— Якими ще умовами? — буркнула Лєна.
— Якими скажете, такими й будуть, — швидко виправилася вона.
Даша стояла трохи позаду і мовчала.
Вперше — не з безсилля. А з вибору.
— Руки миємо. У шафи не ліземо. Їжу беремо, скільки з’їмо. І за собою прибираємо, — чітко сказав Михайло.
— Добре, — кивнула Тамара.
І цього разу… вони справді поводилися інакше. Незграбно. Неідеально. Але старалися. Бо нарешті зрозуміли головне.
Того вечора, коли вони поїхали, Даша вийшла на ґанок і глибоко вдихнула повітря.
— Знаєш, що найсмішніше? — сказала вона.
— Що? — усміхнувся Михайло.
— Вони не змінилися. Вони просто вперше зрозуміли, що не можна більше так.
Він кивнув.
— Бо ти не змовчала.
Даша подивилася на будинок, на ділянку, на свої квіти.
— Іноді, щоб тебе почули… треба просто перестати терпіти.
І цього разу — її почули.
