— А ми живемо за рахунок невістки, у неї робота хороша, — поділилася свекруха з подругою.
— Ти чого такий похмурий? — Іра зазирнула Сергію в очі.
— Нічого. — сухо відповів він.
— Та годі, я ж бачу, що ти сам не свій! Сергію, що сталося? — наполегливо питала Ірина.
— Мене звільнили. — Сергій обхопив голову руками й оперся руками об стільницю.
Сергій уже давно думав, що його звільнять, і небезпідставно. Він був не найпунктуальнішим співробітником, часто запізнювався на зустрічі з клієнтами, а іноді через свою незібраність і зовсім забував внести важливу подію в календар.
— Сергію, ну не можна бути таким неуважним! Ти ж доросла людина, так можна й роботу втратити! — казала Ірина.
Сама Ірина піднімалася кар’єрними сходами стрімкими темпами. За останній рік її зарплата зросла вдвічі. Розумниця й красуня, вона настільки працювала за бізнес, яким займалася їхня фірма, що керівництво неодноразово робило її працівником місяця й виписувало премії за успішні угоди.
Сергій же по життю був художником, який вічно шукає себе. Ірі коштувало величезних зусиль влаштувати його у фірму подруги менеджером з продажу, але навіть тут він примудрився все зіпсувати. І його звільнили.
Іра та Сергій одружилися два роки тому й ще не встигли завести дітей. Щоб не знімати житло, а накопичувати на власне, було вирішено поки пожити в мами Сергія Олександри Петрівни. У неї була чудова й простора двокімнатна квартира, в якій ніхто один одному не заважав, тож жили вони відносно комфортно.
Олександра Петрівна була рада працьовитій невістці, адже та повністю оплачувала продукти, комуналку, та ще й сина її нарешті на роботу прилаштувала.
— Сергійко ж у мене художник, — казала вона невістці, — у нього ж художня освіта. Такий талановитий хлопчик! Але дуже тонкої душевної організації. Не скрізь він зможе почуватися комфортно.
— Так, я розумію. Але працювати все одно потрібно, без роботи нам квартиру не купити ніколи. — знизувала плечима невістка.
— Ой, це так! Ціни нині дуже високі. — хитала головою свекруха.
— Тому потрібно, щоб у бюджеті були надходження від усіх членів сім’ї.
Коли Сергія звільнили й про це дізналася мати, вона довго сварила керівництво, яке так вчинило з її хлопчиком.
— Олександро Петрівно, але взагалі-то Сергій сам винен. Я за нього поручилася, а він поводився дуже недбало. Запізнювався, не з’являвся на зустрічі, втратив багато важливих клієнтів.
— Але він же художник, а не продавець! — захищала сина Олександра Петрівна.
— Дуже добре, що Сергій творча людина, але поки він не може заробляти мистецтвом, я пропоную йому альтернативні способи заробітку.
— Ой, які в нього роботи! У нього ж виставки були! — поринала в спогади свекруха.
— Давайте ми повернемося до оспівування його таланту в більш слушний момент. Поки що йому потрібно знайти нову роботу. — перервала її Ірина.
— Ну ти ж хочеш, щоб Сергій реалізувався як автор? У тебе ж є фінансова можливість дати йому трохи часу.
— Усе так, але тоді ми не придбаємо житло. — сумно сказала Іра.
— Ну, як вийде! — закінчила розмову Олександра Петрівна.
Іра й Сергій познайомилися на вечірці в друзів. Два зовсім різних світи зустрілися того вечора. Сергій приїхав після своєї невдалої виставки й хотів відволіктися від відчаю на дні народження друга, а Ірина прийшла зі знайомою на запрошення дівчини друга Сергія.
Вони одразу сподобалися одне одному. Сергій мрійливий блакитноокий блондин, а Іра смаглява брюнетка. Сергій пригостив її напоєм, вона поскаржилася на важкий день, він поскаржився на свій… Слово за слово — і молоді люди прокинулися разом. Більше Сергій від неї не відходив. Писав її портрети, присвячував вірші, з’являвся вночі з гітарою.
Ірина не звикла до настільки романтичних залицянь і зовсім розтанула в обіймах цього талановитого красня. Але час минав, а творчі невдачі переслідували Сергія одна за одною. Не зважаючи на це, Ірина прийняла його пропозицію, і молоді зіграли весілля. На гроші батьків та Іри, але не можна ж було відкласти цю важливу подію. Отак і вийшло, що в результаті Іра зробила кар’єру, а Сергій залишився зовсім без роботи.
— Іро, ти продукти купи й оплати інтернет. — крикнув Сергій з кухні, коли дружина вдягала туфлі.
— Добре. Як у тебе з роботою? Уранці пошту перевіряв? Є пропозиції?
— Нема поки що. Я вирішив не поспішати. До того ж, я хочу повернутися в майстерню. У цей важкий період мого життя на мене зійшло натхнення. Я знову хочу писати. — заявив Сергій.
— Дуже рада за тебе, але я не готова жити до старості в квартирі твоєї матері. — нагадала Іра.
— Так, звісно, я теж. Але в результаті ми виграємо більше! Знаєш, скільки коштують картини художників, які «купили»? Іро, це великі гроші. Якщо пощастить, звісно.
Іра не хотіла починати ранок зі сварки. Вона мовчки взяла сумочку й грюкнула за собою дверима. Увечері вона притягнула дві великі сумки з продуктами. Олександра Петрівна готувала вечерю.
— Ой, Ірочко, привіт. Слухай, треба нам холодильник поміняти. Наш шумить. У мене вже немає сил тут слухати його цілий день на кухні.
— Добре, я займуся питанням.
— Дякую, люба моя! Давай сумки, я розберу.
Відтоді як Сергія звільнили, Іра відповідала за все. Вона купувала їжу, міняла меблі, вибирала новий холодильник, оплачувала всі борги й при цьому мала бути поступливою невісткою та розуміючою й підтримуючою дружиною.
Якось, повернувшись із роботи раніше звичайного, Іра почула телефонну розмову свекрухи. Вона б не звернула уваги на її базікання, якби не почула своє ім’я.
— … Ірка його влаштувала, а його звільнили. Ну не його це! Але вона постійно пхає його на роботу! Що ти з нею вдієш!? — жалілася вона якійсь своїй подрузі.
Іра тихо зняла туфлі й безшумно пройшла трохи далі в передпокій.
— Що значить на які гроші? А ми поживемо за рахунок невістки, у неї робота хороша, — поділилася свекруха з подругою.
Іра напружилася.
— Так, нехай забезпечує нас! Я не дам моєму Сергію працювати, нехай він займається творчістю. Це його покликання. Вибрала собі в чоловіки генія — нехай забезпечує. — підсумувала Олександра Петрівна.
Іра тихо зайшла до своєї кімнати й залишила двері прочиненими. На щастя, Сергія не було вдома, мабуть, він був у майстерні. Тому Ірина могла чути закінчення розмови.
— Добре, що вона в нас з грошима, я хоч свою пенсію відкладаю. Мало в Сергія важкі часи будуть, то я підсоблю. Ну, бувай, люба, мені час, Сергій прийшов. — поспішно попрощалася свекруха з подругою й поклала слухавку.
— Мамо! Я сьогодні знову Яну писав. Вона така красива!
— Та що ти, Сергію, я не можу повірити, що ти знайшов свою Янку — це ж диво, що вона повернулася в наш двір зі своєї Вінниці!
— Так! Вона така сама й залишилася! Знаєш, що цікаво? Вона захоплюється моїми роботами. Вважає мене генієм. Іра ніколи не казала мені такого.
— Ну Іришка в мистецтві ніколи не розбиралася, у неї добре виходить тільки гаманцем працювати! — усміхнулася Олександра Петрівна.
— Що є, те є! Буде у нас з Янкою спонсор на перший час. — додав Сергій.
Ірину захлеснула хвиля обурення. Мало того, що вся сім’я, як виявилося, користувалася її успіхом, так ще й музу Сергія вона тепер мала утримувати. Мов розлючена фурія, Ірина вискочила з кімнати на кухню.
— Отже, подобається жити за мій рахунок. Так?
— Ой, Ірочко, ти вже вдома! Ти моя ягідко! — потягнувся до неї Сергій.
— Не чіпай мене! — Ірина більше не добирала виразів.
— Ірішо, ти чого це? — здивовано спитала Олександра Петрівна.
— Я вам більше не гаманець. Я збираю свої речі й звалюю від вашої родини.
За пів години Іра вдягалася в передпокої. Поруч із нею стояли дві валізи.
— Решту заберу завтра. — відрізала вона.
— Ірино, ну ми ж не це хотіли сказати… — хапалася за останню ниточку свекруха.
— Розумію. Я ось теж не все сказала, що хотіла. По-перше, мені не подобається ваш борщ. А по-друге, Сергію, хочу сказати правду.
— Так, я слухаю. — запобігливо дивився на дружину Сергій.
— Ти художник без краплі таланту. Хоча ні, погарячкувала! Один талант у тебе все ж таки є. Смоктати гроші з інших людей! І ви, Олександро Петрівно, недалеко пішли. Я вдячна долі, що у нас немає дітей.
Іра підхопила ручки валіз і зачинила вхідні двері з ноги. Після того, як вона забрала всі свої речі, вона змінила номер телефону, із Сергієм більше ніколи не перетиналася. Він так і не став знаменитим художником. Яну змінила Юля, Юлю — Марина, і так багато було дівчат, яких від писав і вважав своєю музою. Проте виставка молодого художника так і не мала успіху. Він продовжував жити на пенсію матері й шукати себе.
