— А навіщо тобі нова куртка? Ти ж удома сидиш, — здивувався чоловік.

— А навіщо тобі нова куртка? Ти ж удома сидиш, — здивувався чоловік.

Світлана завмерла перед дзеркалом у передпокої, намагаючись застібнути куртку. Блискавка знову заїдала — як завжди в найневдаліший момент.

— Вітю, а можна я куплю собі нову куртку? — тихо запитала вона чоловіка, який порпався у своєму рибальському обладнанні.

Віктор підняв голову від коробки:

— А навіщо тобі нова куртка? Ти ж вдома сидиш.

Ось так. Просто й начистоту.

Світлана глянула у дзеркало: потерті рукави, вицвіла тканина, а замість обличчя — якась тінь, втомлена й сіра. Коли вона взагалі востаннє купувала собі щось нове? Не пригадує.

— Ну, іноді ж виходжу. У магазин, до лікаря…

— На ринок у дорогій куртці? — усміхнувся Віктор. — Світлано, будь реалісткою. Краще скинься мені на нову вудку — хоч користь буде. Риболовля ж сімейний бюджет економить.

— Ага. Дуже «економить».

Світлана згадала, скільки він витратив минулого місяця на свої економні розваги: спінінг, ящик приманок, чоботи. А ще виїзди з ночівлею, бензин.

— Вітю, а скільки ти за рік витрачаєш на рибалку?

— До чого тут це? — насупився чоловік. — Я ж для сім’ї стараюся! Карпа тобі приношу, судака. Ти що, не цінуєш?

Світлана мовчки кивнула. Цінує, звісно. Особливо коли Віктор гордо викладає на стіл три окуні завбільшки з долоню.

— Слухай, а ти взагалі для чого цю куртку надумала купувати? — з підозрою запитав він. — Не зустрічі які завелися?

— Які зустрічі, Вітю? З ким мені зустрічатися?

— А хто його знає? — знизав плечима. — Жінки — народ непередбачуваний. Он сусідка Таня чоловіка кинула — каже, захотіла пожити для себе.

Світлана спробувала згадати, коли востаннє робила щось саме для себе. Не для Віктора, не для дому, не «бо треба», а просто тому, що хотілося.

Не згадала.

— Гаразд, поки не буду купувати, — тихо сказала вона.

— От і молодець! — зрадів Віктор. — А то які це витрати? Ми ж економимо.

Світлана вийшла на вулицю у своїй старій куртці й раптом зловила себе на думці: а що, як справді знайти роботу? Хоч невелику. Щоб були власні гроші. На куртку, наприклад. І не тільки на куртку. Надворі було сонячно, і жінка вперше за довгий час підняла голову й озирнулася довкола — не поспішаючи, не біжучи у справах. Просто так. І побачила оголошення на дверях театру: «Потрібна гардеробниця. Неповний робочий день».

Світлана зупинилася й прочитала оголошення ще раз. Театр. Люди. Робота. А головне — зарплата.

Вона дістала телефон і набрала номер з оголошення. Руки ледь тремтіли — чи то від хвилювання, чи від страху, сама не зрозуміла.

— Алло? Добрий день. З приводу роботи у гардероб.

Голос на тому кінці дроту виявився добрим, привітним:

— А, чудово! Ви можете завтра підійти на співбесіду? Десь о другій?

— Можу, — відповіла Світлана, сама дивуючись своїй рішучості.

Увечері вдома вона сказала чоловікові:

— Вітю, я, може, влаштуюся на роботу.

— Куди це? — Віктор відірвався від телевізора.

— У театр, у гардероб.

— Оце ти даєш! — Він засміявся. — У театр! А що, прибиральниць не знайшлося?

Світлана промовчала.

— Та не ображайся, Світлано. Просто смішно трохи — ти ж ніколи з людьми не працювала. А тут раптом — театр!

— А чому б і ні?

— Та через те, що… — Віктор помовчав. — А вдома хто буде? Готувати, прати?

— Після роботи впораюся.

— А якщо вистави допізна?

— Там неповний день.

— Ну не знаю, не знаю… — похитав головою він. — Якісь зміни у нас намічаються.

І Світлана зрозуміла: це лише початок.

Співбесіда пройшла несподівано легко. Директор театру, Олексій Борисович, чоловік років шістдесяти з добрими очима і привітною усмішкою, уважно переглянув її анкету.

— Світлано Вікторівно, так? Досвіду роботи з людьми немає, але нічого. Головне — бажання. А бажання у вас є?

— Є, — твердо відповіла Світлана.

— Тоді ласкаво просимо до нас! Завтра можете виходити.

Додому вона йшла наче на крилах. Вперше за багато років у неї з’явилося щось своє. Не сімейне — своє. Віктор зустрів новину зі звичною іронією:

— Ну і скільки там платять?

— Менше мінімуму, адже день неповний, але хоч щось, — відповіла Світлана.

Робота в театрі стала для Світлани справжнім одкровенням. Виявляється, світ не закінчується кухнею та пральною машиною! Виявляється, є люди, які говорять про книжки, мистецтво, життя — а не лише про рибалку та про те, що «все дорожчає». Колеги прийняли її тепло. Особливо Володимир Петрович — пенсіонер, костюмер.

— Свєточко, — казав він щоранку, — як же чудово ви сьогодні виглядаєте!

Компліменти звучали незвично. Вдома Віктор останній раз казав їй щось приємне… коли? Вона вже й не пам’ятає.

А тут — щодня:

— Світлано Вікторівно, сьогодні ви просто чарівні!

— Яка у вас усмішка! Справжнє сонце у нашій гардеробній!

— Нову зачіску зробили? Молодшаєте на очах!

Першу зарплату Світлана витратила на себе — вперше за багато років. Купила нову блузку, туфлі, зробила манікюр.

— Ти що, фарбуватися почала? — здивувався Віктор, коли вона зайшла додому з покупками.

— Трішки. Я ж з людьми працюю.

— Це з якими такими людьми? З театральними? — пирхнув він. — Та вони ж усі… митці! Нормальних чоловіків там немає.

— А мені нормальні чоловіки не потрібні, — спокійно сказала Світлана. — У мене є чоловік.

Але Віктора це не заспокоїло. Навпаки — він став чіплятися до дрібниць:

— А чого ти сьогодні так довго? Вистава ж закінчилась!

— Ми з колегами в кафе зайшли. Чаю випили.

— У кафе? — очі Віктора звузилися. — З колегами? З ким саме?

— Та з різними. Марина з каси, Володимир Петрович…

— А хто такий цей Володимир Петрович?

— Костюмер. Пенсіонер.

— Пенсіонер, — недовірливо повторив він. — А що він робить у кафе з молодими жінками?

Світлана здивовано поглянула на чоловіка:

— Вітю, тобі не здається, що ти перегинаєш? Які молоді жінки? Мені сорок три.

— Сорок три — це не старість! — раптом вибухнув Віктор. — Особливо для чоловіків! Ці пенсіонери тільки прикидаються добрими, а самі…

— А самі що?

— Та все вони розуміють! Думаєш, я не бачу? Додому приходиш — вся така щаслива. Раніше такого не було!

А Світлана й справді сяяла. Бо вперше за багато років почувалася потрібною, цікавою.

На роботі її слухали, з нею радилися, їй говорили компліменти. А вдома вона ким була? Прислугою?

— Звісно, не було, — тихо сказала вона. — Бо вдома мені ніхто компліментів не каже.

— А навіщо тобі компліменти? — розгубився Віктор. — Ти ж дружина! Дружинам компліменти не потрібні, дружинам потрібна стабільність!

— Стабільність. А як же любов? Ніжність? Увага?

— До речі, — продовжив чоловік, — а скільки ти там заробляєш? Щось я не помітив, щоб у сімейному бюджеті щось додалося.

— Я витрачаю на себе. Одяг купую, до перукарні ходжу.

— На себе? — Віктор аж підвівся. — А сім’я? А дім? А мої сорочки, які треба в хімчистку віддавати?

— Вітю, ти й двадцять років у тій самій сорочці ходив, коли я не працювала. І нічого, живий.

— Не розумію, що з тобою відбувається, — похитав головою чоловік. — Робота погано на тебе впливає. Може, кинути її?

— Ні.

Відповідь прозвучала так твердо, що Віктор навіть здригнувся.

— Ні?

— Ні. Я не покину.

— Але навіщо тобі ця робота? Гроші там смішні, вдома купа справ.

— Мені там добре.

— А вдома погано?

Світлана помовчала. Погано вдома? Нудно. Сіро. Однаково. Як той старий замок на куртці — заїдає й не відкривається.

Через місяць Світлана купила собі ту саму куртку. Синю, красиву, що личила їй і підкреслювала колір очей.

— Знову покупки? — буркнув Віктор. — Ти ж хотіла куртку — купила. Тепер що?

— Тепер хочу чоботи.

— Чоботи? У тебе ж є чоботи!

— Є. Але хочу нові.

— Свєта, ти що, з глузду з’їхала? Щомісяця щось купувати? У нас що, бюджет гумовий?

— У нас — не знаю. А в мене є своя зарплата.

Віктор дивився на дружину так, ніби вона заговорила іноземною мовою.

— Своя зарплата… А знаєш що? Раз у тебе є «своя зарплата», то й комуналку плати сама! І продукти купуй сама! І за свою куртку з чоботами сама відповідай!

— Добре, — спокійно погодилася Світлана. — Буду.

— Як це — будеш? — розгубився чоловік.

— Так. Житимемо окремо. Ти — на свої гроші, я — на свої.

— Але ж ми родина!

— Родина, — Світлана вдягла нову куртку й поглянула на себе у дзеркало. — Просто, мабуть, у нас різні уявлення про те, що це означає.

У театрі тим часом відбувалися зміни. До нового сезону вирішили оновити інтер’єри, і всі працівники взялися до роботи.

— Світочко, — покликав Володимир Петрович, — допоможіть мені з тканинами розібратися!

Вони працювали поруч, обговорюючи кольори, фактури. Володимир Петрович виявився людиною тонкого смаку й гострого розуму.

— Знаєте, Світлано Вікторівно, — сказав він під час перерви, — ви дуже змінилися за ці місяці.

— У якому сенсі?

— Розквітли. Коли прийшли — сіренька мишка, а тепер… Очі світяться, хода інша. Чоловік, мабуть, не нахвалиться?

Світлана сумно всміхнулася:

— Навпаки. Йому мої зміни не до вподоби.

— Як це не до вподоби? — щиро здивувався він. — Що за нісенітниця?

— Думає, що я кину роботу й повернуся до того життя, яке в мене було.

— А ви?

— Ніколи.

Володимир Петрович схвально кивнув:

— Правильно. Ніколи не відмовляйтеся від того, що робить вас щасливою.

Прем’єру нового спектаклю призначили на п’ятницю. Світлана працювала допізна — глядачі виходили ближче до одинадцятої.

— Світлано, — підійшов Володимир Петрович, — допоможете з чохлами?

— Авжеж! — усміхнулася вона.

Вони працювали поруч, складаючи дорогі костюми. Володимир Петрович розповідав кумедні театральні історії, а Світлана сміялася. У цей момент у гардероб увірвався Віктор — почервонілий, з розширеними очима.

— А от і він! — закричав так, що жінка здригнулася. — От він, твій кавалер!

— Вітю, ти що? — вона кинулася до чоловіка. — Що з тобою?

— А те, що я не дурень! — він ткнув пальцем у Володимира Петровича. — Три години вас тут шукаю!

Костюмер вирівняв спину:

— Чоловіче, прошу вас…

— Я чоловік цієї жінки! І маю право знати, з ким вона тут водиться!

— Ми працюємо! — пояснила Світлана. — Костюми впорядковуємо!

— Працюєте, — перекривив Віктор.

— Ваша дружина — чудовий працівник, — втрутився Володимир Петрович. — І прекрасна людина.

Світлана повернулася до чоловіка. В її очах палало щось таке, що Віктор мимоволі відступив на крок.

— Двадцять років, Вітя! Двадцять років я для тебе була невидимою! Домогосподаркою! Готую — ти мовчки їси. Прибираю — ти мовчки розкидаєш. Куплю щось собі — ти обурюєшся!

— Я не…

— Мовчи! — різко обірвала вона, і він справді замовк. — Зараз говоритиму я. Вперше за двадцять років!

— Ти що, закохалася в нього? — хрипким голосом видавив Віктор.

Запала тиша. Володимир Петрович не знав, куди подітися. Віктор важко дихав.

— І що тепер? — нарешті запитав він тихо.

— А тепер, — Світлана зняла робочий халат і повісила його на гачок, — тепер я залишаюся тут. І приходитиму щодня. До людей, які мене цінують.

— А вдома?

— А вдома… — Вона взяла сумку. — Вдома буде так, як ти сам собі облаштуєш. Я більше не чекатиму, що щось зміниться. Не проситиму уваги. У мене тепер є інше життя.

— Яке ще інше життя?

— Там, де мене поважають. — Вона рушила до виходу. — Володимире Петровичу, до завтра.

— Обов’язково, Світлано, — кивнув він.

— А ти, — вона обернулася до Віктора, — можеш іти додому. Вечеря в холодильнику. Як завжди.

І пішла.

Віктор залишився стояти посеред гардеробної, розгублено поглядаючи то на костюмера, то на двері.

— Вона серйозно? — запитав він.

— Боюся, що так, — тихо відповів Володимир Петрович. — І знаєте… вона має рацію.

— У чому?

— Жінки хочуть бути коханими. А не просто потрібними.

Віктор ще трохи постояв, буркнув щось собі під ніс і поплентався до виходу. А Світлана йшла нічним містом і вперше за двадцять років почувалася вільною.

Тиждень Віктор ходив похмурий. Вдома мовчав, на роботі зривувався на колегах. Світлана поверталася з театру пізно, розповідала про спектаклі, про нові постановки — наче нічого й не сталося. Але щось між ними таки змінилося. Віктор більше не коментував її покупки. Навіть почав прислухатися.

— А що сьогодні показували? — якось запитав він за вечерею.

— «Наші Кайдаші», — відповіла вона, здивовано глянувши на чоловіка.

— Сподобалося?

— Дуже. Хочу, щоб і ти пішов якось на виставу.

Віктор помовчав, а потім раптом сказав:

— А ти гарною стала. Я помітив.

Світлана мало не впустила вилку. Вперше за багато років чоловік сказав їй комплімент.

— Дякую.

— І та куртка… синя… дуже тобі личить.

Перелом стався за місяць. Світлана повернулася з театру близько десятої. Віктор зустрів її в передпокої з букетом ромашок.

— Це тобі, — ніяково сказав він.

— Мені? — Світлана взяла квіти. — А що за нагода?

— Ніякої. Просто захотів.

Вони стояли мовчки, дивлячись одне на одного, і Світлана раптом відчула: щось у чоловікові змінилося. Не кардинально, не вмить — але змінилося.

— Свєта, — тихо мовив він. — Пробач. За той вечір. За те, що кричав.

— Віть…

— Не перебивай. Дай договорити, — він зібрався з думками. — Я багато думав. Про все, що ти сказала. І зрозумів: ти мала рацію. Я тебе не бачив. Двадцять років жив поруч — і не бачив.

Світлана слухала і ледве вірила.

— А тепер?

— Тепер бачу. Бачу, як ти змінилася. Як розквітла на цій роботі. І розумію — це добре. Для тебе добре. Значить, і для мене має бути добре.

— Віть, ти серйозно?

— Серйозно, — він глибоко вдихнув. — Я пишаюся тобою, Свєто.

Три слова, на які вона чекала все життя.
Я пишаюся тобою.

— Ти працюєш, заробляєш, тебе цінують. А я… дурень був. Думав, що дружина мусить тільки по хаті ходити та чоловіка обслуговувати.

— І що тепер?

— А тепер… — Віктор ніяково всміхнувся. — Тепер я тебе підтримуватиму. У твоїй театральній роботі. Хочеш — підемо разом у театр? Подивлюся, що там таке цікаве.

Світлана засміялася тихо, тепло:

— А раптом сподобається?

— А раптом. — Він обійняв її. — Головне, щоб ти була щаслива. А мені подобається, коли ти щаслива.

Їхня сім’я не стала ідеальною за одну ніч. Віктор і далі інколи бурчав, коли Світлана затримувалася в театрі. А вона й далі купувала собі обновки й не звітувала за кожну копійку. Але між ними з’явилося щось важливе.

У театрі їх привітав Володимир Петрович:

— Світочко, який у вас галантний чоловік! Як приємно бачити подружжя, що розділяє інтереси!

Віктор злегка знітився, але потис костюмеру руку:

— Вчуся цінувати те, що маю.

А Світлана подумала: іноді людям потрібен поштовх, щоб зрозуміти — щастя поруч. Добре, що вона наважилася його дати. І не важливо, що минуло двадцять років. Головне — вони встигли.