— Ми з тобою одружені, але ти зареєстрований у Києві, а я — у передмісті. Наче й живемо разом, але офіційно — ні. Якось дивно виходить!
— Ні, люба, так не піде. Ти ж знаєш, квартира не моя, а мамина. Вона проти, сказала, що не дозволить… Та і я хочу себе убезпечити на випадок розлучення — а то забереш у мене все, і залишуся ні з чим, — невдало пожартував Анатолій.
Жанна й Анатолій одружилися п’ять років тому. Спершу жили в орендованій квартирі, але більша частина їхнього доходу йшла на оплату житла. Грошей постійно не вистачало.
Свекруха, Агата Василівна, запропонувала вихід:
— Толіку, можете з Жанною переїхати у мою квартиру. Мені вже не так комфортно у столиці — шум, метушня. Я краще житиму у нашій однокімнатній квартирі у передмісті. Вам буде легше, і місця вам більше буде.
Молоді зраділи такій пропозиції. Єдине, про що попросила Агата Василівна, — невелика фінансова допомога від подружжя та регулярна покупка продуктів.
Жанна не могла дочекатися, коли вони нарешті переїдуть у «нове» житло.
— Сонечко, не поспішай, — заспокоював її Толік. — Там ще треба все привести до ладу. Мама давно живе сама, прибирала абияк, та й косметичний ремонт не завадить. У середу в мене вихідний — перевезу мамині речі, а в суботу поїдемо оглянути квартиру.
Коли Жанна переступила поріг, була вражена: місця — багато, але безлад — ще більше. Здавалося, свекруха не збирала речі, а навмисне розкидала все, що можна. Повсюди валялися флакони, папірці, порвані книжки й зошити.
— Оце так! — видихнула Жанна. — Коли я востаннє була в гостях у твоєї мами, тут було набагато чистіше. Ну не ідеально, але точно не так!
— Любa, мама ж поспішала, усе складала як доведеться — от і безлад.
Перш ніж оселитися, подружжю довелося витратити чимало грошей, аби привести квартиру до ладу. Купували шпалери, лінолеум. Грошей було обмаль, тому все робили власними руками.
Жанна взяла тиждень без оплати на роботі й два дні виносила сміття, здирала шпалери зі стін. Витратилися й на нову сантехніку, адже ту, яка була відмити не вдалося. Коли все було готово, квартира буквально змінилася. І саме тоді почалися візити Агати Василівни:
— Оце так! Як ви гарно все зробили! І сантехніку оновили, і шпалери поклеїли. Хоча, якщо чесно, мені більше подобався попередній лінолеум. На цьому пил видно — прибирати доведеться частіше, Жанночко!
Квартира, де жила молода пара, належала матері й синові порівну. А Жанна залишалася зареєстрованою у батьків у передмісті.
— Доню, — питала мати, — а коли чоловік тебе до себе пропише? Ви вже стільки років у шлюбі, час би жити офіційно разом. І тобі зручніше буде, і нам з батьком трохи зекономиться на комунальних.
Жанна знову заговорила про це з Толиком, але його відповідь її вразила:
— А навіщо тобі це? Квартиру купували мої батьки, вона належить мамі й мені. Прописувати тебе не хочу — а що як колись розійдемося, тоді проблем не оберешся. І взагалі, мама проти. Сказала: «Ось купите власне житло — тоді прописуй кого хочеш, а в це — ні».
— Толю, ти чуєш, що кажеш? Я ж не через прописку вийшла за тебе, але після таких слів навіть не знаю, ким себе відчувати… До того ж прописка на право власності аж ніяк не впливає. Я просто хочу мати київську реєстрацію. І дитина, коли з’явиться, теж має бути тут зареєстрована.
— Навіть не переконуй, — відмахнувся чоловік. — Мама сказала «ні» — значить, так і буде. Як купимо власне житло, тоді й усі пропишемось. А поки й так добре живемо.
Минуло кілька місяців. Життя повернулося у спокійне річище. Подружжя почало замислюватися про дитину. Та одного дня зателефонувала свекруха:
— Сину, я більше не можу жити сама. Мені тут незручно — до лікарні чи пенсійного треба півдня їхати. Та й роки вже не ті, важко мені. Ти ж не залишиш маму саму, правда? Переїду до вас.
Толік пробував відмовитися, пояснював, що хоче жити з дружиною наодинці, але мати наполягала:
— Квартира, між іншим, і моя теж. А твоя дружина взагалі тут ніхто. Не захочеш — тоді можете шукати собі інше житло.
Жанна не зраділа цій новині. Характер у свекрухи був нелегкий, а з роками став іще складнішим. Але залишати квартиру, яку вони з Толиком облаштовували своїми силами, теж не хотілося. Довелося погодитися.
Через місяць Жанна дізналася, що при надії. Проте радості якось не відчула. Так, вона мріяла про дитину, але тепер, коли у сусідній кімнаті оселилася свекруха й установила власні порядки, це здавалося вкрай невчасним.
Анатолій, дізнавшись про новину, зрадів і одразу повідомив матері. Та майбутня бабуся сприйняла це без особливого захвату:
— Ну от, закінчилося моє спокійне життя. Почнуться скарги, а потім клопоти з немовлям… Не про таке я мріяла!
Жанна легко носила дитину, тільки на початку їй дошкуляли різкі запахи. І, ніби спеціально, свекруха вирішила взятися за готування. З кухні постійно тягнуло смаженою цибулею чи пригорілою засмажкою.
— Іноді мені здається, що вона це робить навмисне! Я ж казала твоїй матері, що мені стає недобре від сильних запахів, а їй байдуже!
— Жанночко, ну не перебільшуй, — намагався заспокоїти чоловік. — Мама ж допомогти хоче, навіть кухню взяла на себе. Не будь такою примхливою.
Коли Жанна пішла у декрет, жити поруч зі свекрухою стало ще важче. Щоб не чути постійних зауважень, вона намагалася більше часу проводити надворі, але стояв січень, і погода не сприяла прогулянкам.
— Толю, я навіть не хочу уявляти, що буде, коли з’явиться дитина, — сказала вона одного вечора. — Твоя мама не дасть мені ні хвилини спокою. Навіть зараз, коли я лягаю вдень відпочити, вона починає щось рухати в кімнаті або вмикає телевізор на всю гучність.
Пам’ятаєш, ти казав, що ми колись купимо власне житло? Може, час шукати варіанти? Грошей на перший внесок вистачить, а після появи дитини можна взяти іпотеку. Тим більше тепер ми не допомагаємо твоїй мамі — вона живе у своїй квартирі.
— Люба, про яку іпотеку ти говориш? — зітхнув Толік. — Ти ж у декреті, доходів у нас удвічі менше. Та і як я залишу маму саму? Вона просила, щоб я поруч був, допомагав їй.
Розмова завершилася сваркою. Жанна наполягала на переїзді, Анатолій — категорично відмовлявся залишати матір. На тлі постійних переживань у Жанни почалися проблеми зі здоров’ям. Лікарі суворо заборонили будь-які навантаження й порадили більше лежати. Тепер свекруха обурювалася ще більше: «Лежить цілими днями, нічого не робить!» — жалілася вона синові.
Одного дня Жанна прилягла відпочити, а свекруха саме тоді вирішила зробити перестановку. Гуркіт не давав заснути, і жінка пішла подивитися, що відбувається. У кімнаті все було перевернуте, а Агата Василівна сиділа на підлозі, тримаючись за серце.
— Що сталося? — запитала Жанна.
— Ой, доню, хотіла стіл до вікна пересунути — темно мені читати. Та тільки серце защеміло… Подай, будь ласка, ліки.
— Звісно, а де вони лежать?
— У комоді, але до нього не дістатися — треба спершу посунути шафу.
— Але ж я не можу, вона важка, мені лікар заборонив!
— Та нічого, я посиджу… може, відпустить. Ой, голова крутиться, зовсім недобре мені!
Діватися було нікуди — довелося Жанні рухати важку шафу й діставати ліки. Проте Жанна відправилася у пологовий раніше, ніж планувала. Вона пролежала там до появи малюка, а потім твердо сказала чоловікові:
— Якщо ти мене й дитину справді любиш — винайми квартиру, і ми переїдемо. Повернутися до твоєї матері я не зможу.
Чоловік усміхнувся і сказав:
— У тебе вибору немає. Повернешся до мене і матері. А у тій однокімнатній квартирі, яка у передмісті, давно квартиранти живуть.
Жінка зрозуміла, що їй буде непросто, проте була переконана, що вихід завжди є, тільки потрібно його побачити.
Чоловік, порадившись зі свекрухою, навіть не розглядав такий варіант. Тоді Жанна подала на розлучення. Вона переїхала до батьків, поки малюк не підросте, а далі планувала працювати й винаймати житло. Жінка знайшла в собі сили піти від чоловіка, який так і не подорослішав, і подала заяву на аліменти.
