— А от Ірочка завжди все встигає, — сказав він, дивлячись на неприбрану кухню. Я посміхнулася, але в серці стало порожньо. Я зрозуміла, що в його очах поруч зі мною весь час буде хтось кращий.
Дощ барабанив по підвіконню. Серпень закінчувався несподівано сирим вечором. Я затрималася на роботі — термінове замовлення від головного клієнта нашої компанії довелося завершувати після офіційного закінчення робочого дня.
Льоша повернувся додому раніше. Коли я відчинила двері нашої квартири, купленої в іпотеку рік тому, мене зустрів запах розігрітої піци та його невдоволений погляд.
— Ти обіцяла прибрати, — нагадав він, розводячи руками.
— Вибач, у нас аврал на роботі, — я повісила мокру куртку на вішак. — Головний клієнт…
— У всіх аврал, — перебив Льоша. — В Ірочки, між іншим, теж робота, але вона постійно викладає фотографії своєї квартири в соцмережах — там завжди ідеальний порядок.
Я промовчала. Ми були одружені всього вісім місяців, два дні й приблизно три години. До весілля Льоша не помічав ні неприбраної кухні, ні немитого посуду.
Він казав, що любить мене незалежно від побутових дрібниць. Ми мріяли про спільне майбутнє, будували плани, а тепер він порівнює мене з якоюсь Ірочкою.
— Хто така Ірочка? — спитала я, присідаючи за стіл.
— Наш новий фінансовий аналітик, — Льоша відчинив холодильник і дістав пляшку води. — Вона нещодавно прийшла в компанію, але вже всім подобається. І готує чудово. Сьогодні принесла домашні вафлі.
— Як мило, — я спробувала приховати роздратування. — Чому б тобі не одружитися з нею?
— Не починай, — Льоша поморщився. — Просто хотів сказати, що можна встигати й працювати, і вдома порядок підтримувати.
Я встала з-за столу й почала мити посуд. Думки плуталися. Мені здавалося, що заміжжя має бути іншим. Не таким. Мама завжди казала, що сім’я — це підтримка та взаємодопомога. Вісім місяців тому я уявляла наше життя зовсім інакше.
Льоша продовжував згадувати Ірочку. То вона спекла приголомшливий яблучний пиріг з корицею для всього відділу, то допомогла розібратися з податковою звітністю, то знайшла вигідну пропозицію для корпоративу. Ця жінка здавалася ідеальною.
— В Іри такий чудовий білий светр, — сказав якось Льоша за сніданком. — Тобі б такий пасував.
Я мовчки допила каву. За вікном, як і раніше, лив дощ. Подумки я перерахувала гроші на нашому спільному рахунку. Після оплати іпотеки, комунальних послуг і продуктів лишалося не так багато. На новий светр точно не вистачало.
— Зарплата буде за тиждень, — сказала я. — Можливо, тоді…
— Та годі, — Льоша махнув рукою. — Просто подумав, що тобі личило б. Іра каже, що білий колір освіжає.
Іра каже. Іра думає. Іра знає. Іра робить. Ці фрази звучали дедалі частіше.
На початку вересня мене підвищили до старшого спеціаліста в нашій компанії. Я працювала над великим проєктом три місяці, мало не ночувала в офісі, і мої зусилля помітили. Увечері я купила піцу та спеціальний соус для пасти — Льоша любив італійську кухню.
— У мене чудові новини, — сказала я, коли він повернувся з роботи. — Мене підвищили!
— Вітаю, — він швидко обійняв мене й сів за комп’ютер. — А що на вечерю?
Я розгубилася. Мені здавалося, що мій успіх заслуговує на більшу увагу.
— Паста з соусом, — сказала я. — І піца. Хотіла відзначити.
— Чудово, — він кивнув, не відриваючись від екрана. — Знаєш, Іра сьогодні теж усіх здивувала. Вона розробила нову систему обліку, яка економить купу часу. Шеф був у захваті.
Я відчула, як наростає розчарування. Навіть у день мого успіху розмова знову згорнула на цю жінку.
— Мені здається, ти надто багато говориш про Іру, — зауважила я якомога спокійніше.
Льоша відірвався від комп’ютера й подивився на мене з подивом.
— Ти що, ревнуєш? — він усміхнувся. — Не кажи дурниць. Вона просто колега.
Просто колега, чиї досягнення важливіші за мої.
— Не розумію, у чому проблема, — говорила моя подруга Настя телефоном. — Можливо, він справді просто захоплюється професіоналізмом?
— Справа не в цьому, — я зітхнула, розглядаючи краплі дощу на шибці. — Він постійно порівнює. Усе, що я роблю, здається йому недостатнім.
— Поговори з ним.
— Намагалася. Він каже, що я вигадую.
Я не розповіла Насті, що минулої ночі не могла заснути. Лежала й слухала дихання сплячого Льоші, а в голові крутилися запитання: «Чому я не така, як Іра? Що зі мною не так? Чому мій чоловік не цінує мене?»
У середині вересня в нашому офісі стався аврал. Комп’ютерна система дала збій, і всі дані про клієнтів злетіли. Ми працювали добу безперервно, намагаючись відновити інформацію й не втратити замовників. Я приходила додому за північ, падала на ліжко й засинала, не встигнувши зняти макіяж.
— Як справи на роботі? — спитав Льоша одного з вечорів, коли я все-таки встигла приготувати вечерю.
— Важко, — визнала я. — Але ми справляємося. Здається, найгірше позаду.
— У нас теж був непростий період, — кивнув він. — Але Іра запропонувала чудове рішення. Знаєш, вона ще й програмування вивчає у вільний час. Дивно, як вона все встигає.
Я відклала виделку й подивилася на чоловіка.
— Льошо, — сказала я тихо, — ти помічаєш, що відбувається?
— Про що ти?
— Про те, що ти постійно порівнюєш мене з нею. З Ірою.
Він насупився:
— Неправда.
— Правда. «Іра встигає й працювати, і за домом стежити». «Іра чудово готує». «Іра вивчає програмування». А я, виходить, нічого не встигаю й нічого не вмію?
— Я такого не казав, — він похитав головою. — Ти все перебільшуєш.
— Так? — я відчула, як голос тремтить. — За останній місяць ти згадував її ім’я частіше, ніж говорив мені щось приємне. Постійно ставиш її мені за приклад. Наче я повинна відповідати стандарту якоїсь жінки, яку навіть не знаю!
— Віро, заспокойся, — Льоша виглядав роздратованим. — Ти втомилася, у тебе проблеми на роботі. Не вигадуй того, чого немає.
Я встала з-за столу.
— Ні, Льоша. Проблема є. І вона не в тому, що я втомилася. А в тому, що ти перестав бачити мене. Бачити те, що я роблю, чого досягаю. Ти постійно порівнюєш мене з іншою жінкою, і це дуже неприємно!
Він пирхнув:
— Не драматизуй.
Дощовий вересень змінився не менш дощовим жовтнем. Наші стосунки ставали дедалі напруженішими. Льоша не визнавав своєї неправоти, а я відчувала, як з кожним днем віддаляюся від нього.
Одного вечора я вирішила поїхати до мами. Просто щоб відпочити, побути в місці, де мене люблять безумовно. Мама жила в сусідньому районі, в невеликій двокімнатній квартирі, яку отримала ще від бабусі.
— Що сталося? — спитала вона, коли я з’явилася на порозі з невеликою сумкою.
Я розповіла про наші проблеми з чоловіком. Вона заварила чай, дістала печиво й сіла навпроти.
— Знаєш, — сказала вона, дивлячись у вікно на мокрі дерева, — коли ми з твоїм батьком тільки одружилися, я думала, що маю бути ідеальною дружиною. Готувати, прибирати, працювати, завжди добре виглядати. Я так намагалася відповідати.
Я здивовано подивилася на неї. Батьки розлучилися, коли мені було дванадцять, і з того часу мама рідко говорила про батька.
— І що сталося? — спитала я.
— Я зрозуміла одну важливу річ, — вона усміхнулася. — Якщо людина любить тебе по-справжньому, їй не потрібна твоя ідеальність. Їй потрібна ти — з усіма достоїнствами й недоліками.
Я відчула, як до очей підступають сльози.
— А якщо людина постійно порівнює тебе з кимось іншим?
Мама зітхнула:
— Тоді варто замислитися, чи любить він тебе такою, яка ти є.
Через два дні Льоша подзвонив. Його голос звучав стурбовано:
— Віро, коли ти повернешся додому? Ми можемо поговорити?
Я погодилася. Я повернулася в нашу квартиру в суботу ввечері. Льоша ходив по кімнаті схвильований, наче збирався з духом.
— Я маю тобі сказати, — почав він, уникаючи мого погляду. — Я справді думав піти до Ірочки.
Я завмерла.
— Але потім дізнався, що в неї троє дітей. — Він усміхнувся ніяково. — Мені чужі діти не потрібні. Я не готовий тягнути на собі таку ношу. Отож… я вирішив, що краще зберегти наш шлюб.
Я дивилася на нього й не могла повірити, що він вимовив це вголос. Не любов утримала його, не віра в нас, а лише кількість дітей в іншої жінки.
— Отже, якби в неї не було дітей, ти б пішов? — спитала я тихо.
Він знизав плечима, наче це було чимось природним:
— Мабуть, так. Але навіщо нам зараз про це? Я ж обрав тебе. Радій!
Я раптом ясно побачила — жодного вибору не було. Він просто не хотів брати чужу відповідальність. Я ж лишалася запасним варіантом.
— Ні, Льоша, — сказала я спокійно. — Це я обираю. І я обираю піти.
Він різко підвів голову:
— Що за дурниці? Ми ж тільки почали жити разом! У нас іпотека, плани…
— У нас немає нас, — перебила я. — Ти вже вирішив, що міг би бути щасливим з іншою жінкою. Просто обставини завадили. Але я не хочу жити поряд із людиною, яка тримається за мене тільки тому, що в іншої — троє дітей.
Я взяла свою сумку. Серце калатало гуло, але всередині було напрочуд легко.
— А от Ірочка завжди все встигає, — колись сказав він, дивлячись на неприбрану кухню. Я посміхнулася тоді, але в серці стало порожньо. Сьогодні я зрозуміла: порожнеча не від того, що я щось не встигла. А від того, що поруч зі мною опинилася людина, яка ніколи не побачить у мені головного.
Я йшла по мокрому асфальту й раптом відчула, що всередині стає легше. Так, попереду буде непросто: розлучення, документи, розмови. Але головне я вже зробила. Я встигла піти раніше, ніж остаточно втратила себе.
