У маленькому українському селі, де хати ховаються серед густих садів і полів, жила жінка на ім’я Марія. Їй було шістдесят п’ять років, але в очах ще блищав вогонь молодості, хоч руки вже зраджували – боліли від довгих років праці на землі.
Марія вдова: її чоловіка Петра не стало десять років тому, залишивши їй стару хату з городом і спогади про щасливе, але важке життя.
У них було двоє дітей – син Андрій, старший, і донька Олена. Андрій жив неподалік, у сусідньому селі, працював механіком у гаражі, мав доньку Настю від першого шлюбу, що розпався п’ять років тому.
Олена ж вийшла заміж за Ігоря, міського хлопця, і переїхала до обласного центру, де вони виховували двох синів – п’ятирічного Максима і трирічного Віталика.
Марія сиділа на кухні, дивлячись у вікно на осінній дощ, що барабанив по даху. Дах, до речі, протікав – краплі падали в миску, яку вона поставила на підлогу.
Вона тримала в руках стару фотографію: весілля Олени п’ятнадцять років тому. На фото всі посміхалися – Марія в вишитій сорочці, Петро в костюмі, Олена в білій сукні, Ігор з букетом. Але тепер ці спогади викликали гіркоту.
Двері відчинилися, і увійшла Олена. Вона приїхала з міста на старому автобусі, принесла торбу з продуктами: хліб, сир, ковбасу, ще трохи фруктів.
– Мамо, добрий день! Я приїхала раніше, бо завтра вихідний. Як ти? – Олена обняла матір, але Марія відсторонилася злегка.
– Добрий, доню. Дякую за продукти. Але ти ж знаєш, що мені не тільки їжа потрібна. Дах тече, як решето, піч димить, город заростає бур’янами. Я одна не впораюся.
Олена зітхнула, сідаючи за стіл. Вона була втомлена: робота в офісі, діти, чоловік, що працював водієм.
– Мамо, я розумію. Ми з Ігорем обіцяли допомогти. Наступного тижня він візьме вихідний, приїде з інструментами, полагодить дах.
Марія похитала головою, дивлячись на фотографію.
– Обіцяли… Скільки разів уже? А Андрію ти допомагаєш завжди. Ось, хату йому відремонтували, машину купили. Ти синові допомагаєш, от нехай він і тобі помагає. Тепер у мене своя сім’я.
Олена завмерла, ніби її вдарили. Вона поставила чашку з чаєм, що наливала.
– Мамо, що ти кажеш? Андрій – мій брат, твій син. Ми йому допомогли, бо після розлучення він залишився з малою Настею, без нічого. А ти… ти ж не одна, ми ж допомагаємо!
Марія підвелася, голос тремтів від емоцій.
– Допомагаєте? Раз на місяць приїдеш, гроші надішлеш – і все? А пам’ятаєш, як ти мене підставила перед цим весіллям? Ти так поставила мене перед фактом, що я мало з глузду не з’їхала .
Олена почервоніла, очі наповнилися сльозами.
– Перед яким весіллям? Ти про моє? Мамо, це було п’ятнадцять років тому! Що я тобі зробила?
Марія сіла назад, але голос став твердішим.
– Так, про твоє. Ти прийшла й кажеш: “Мамо, ми з Ігорем одружуємося, будемо жити в місті”. А я що? Раділа за тебе, але серце розривалося.
Ти ж знала, що батько занедужав, що я одна не впораюся. Але ти зробила спеціально, щоб твій чоловік вихваляв свою сім’ю, а я ніби вам – перешкода.
Олена заперечила, голос підвищився.
– Так я і не відказуюся! Зробила спеціально? Мамо, це неправда! Ми просто молоді були, хотіли своє життя. Ігор з міста, робота там, квартира. Ми ж не відштовхували тебе – запрошували на свята, допомагали грошима.
Марія махнула рукою.
– Грошима… А хто мені дрова рубав? Хто город копав? Андрій! Бо ти мене віддала йому, як непотріб. “Нехай мати синові допомагає, а ми свою сім’ю будуватимемо”. Отак ти подумала.
Олена встала, ходила по кімнаті.
– Мамо, ти вигадуєш! Я ніколи так не думала. Ми ж пропонували тобі переїхати до нас після втрати тата. Пам’ятаєш? “Мамо, давай до міста, у нас кімната є”. А ти відмовилася: “Ні, я в селі звикла, повітря свіже”.
Марія кивнула, але очі були сумні.
– Відмовилася, бо бачила, що ви не щиро. Ігор тоді сказав: “Теща, як хочете, але в нас діти будуть, тісно”. А ти мовчала. От і зрозуміла – я зайва.
Ця розмова тривала довго, переходячи в спогади. Олена сіла, взяла матір за руку.
– Мамо, прости. Може, ми справді помилилися. Але тепер давай виправимо. Переїжджай до нас. Діти тебе люблять, Максим завжди про бабусю питає.
Марія витерла сльози.
– Пізно, доню. Я тут корені маю. Але боляче, що тоді ти мене підставила.
Олена поїхала додому з важким серцем. Увечері розповіла чоловікові.
– Ігоре, мама образилася. Каже, що я її спеціально відштовхнула перед весіллям, щоб ти свою сім’ю ставив на перше місце.
Ігор, сидячи на дивані з газетою, зітхнув.
– Олено, твоя мама завжди драматизує. Пам’ятаєш, як на весіллі вона плакала? “Доню, не йди від мене”. Але ми ж не вороги. Допомагаємо, чим можемо.
– Ні, цього разу серйозно. Вона права – ми її не наполягали переїхати. Боялися, що сваритимемося.
Ігор кивнув.
– Може, й так. Давай зателефонуємо Андрію, нехай він поговоріть.
Олена набрала брата.
– Андрію, привіт. Мама знову скаржиться. На мене. Каже, що я її підставила перед весіллям.
Андрій, що саме лагодив машину в гаражі, витер руки.
– Привіт, сестро. Знову? Вона мені вчора казала: “Олена мене забула, тільки ти мені син”. Але ти ж знаєш маму – їй уваги треба. Я приїду завтра, поговорю.
– Давай разом. На вихідні зберемося всі.
У суботу приїхали: Олена з Ігорем і дітьми, Андрій з Настею. Марія здивувалася, побачивши машини на подвір’ї.
– Ого, весь клан зібрався? Що трапилося? Свято якесь?
Олена обняла матір.
– Мамо, ми приїхали миритися. І допомогти з ремонтом.
Андрій додав, несучи інструменти.
– Так, мамо. Дах полагодимо, піч перекладемо. Ігор допоможе.
Настя підбігла.
– Бабусю, я тобі цукерки принесла!
Максим і Віталик теж обійняли бабусю.
Марія розплакалася.
– Діти мої… Думала, ви мене забули.
Вони сіли за стіл. Олена наготувала борщу, салатів. Чоловіки пішли на дах.
За обідом розмова повернулася до болючого.
Марія сказала:
– Знаєте, я всю ніч думала. Може, й я винна. Не казала прямо, що самотньо. Гордість.
Олена взяла руку матері.
– Мамо, ми теж. Перед весіллям ми були егоїстами. Я пам’ятаю, як ти прийшла до мене за тиждень до церемонії. “Доню, а як я? Залишуся одна?” А я: “Мамо, не переживай, ми приїжджатимемо”. Але не приїжджали часто.
Ігор додав:
– Теща, вибачте. Я тоді сказав Олені: “Нехай мама в селі, їй там спокійніше”. Думав про себе.
Андрій кивнув.
– А я радів, бо ти мені ближче. Але не бачив, як тобі важко.
Марія посміхнулася.
– Ех, діти. Життя вчить. Пам’ятаєте, як ми малі були? Батько працював на заводі, я на фермі. Ви з Оленою в садку гралися, Андрію, ти машини з паличок робив. А тепер… свої сім’ї.
Вони згадували дитинство: як Петро вчив Андрія рибалити, як Марія шила Олені сукні. Як сім’я переживала важкі 90-ті, коли їжі не вистачало, але трималися разом.
Чоловіки працювали: Ігор з Андрієм латали дах, міняли шифер. Діти гралися в саду, збирали опале листя.
Ввечері біля каміна Марія розповідала історії.
– Пам’ятаєте, як Олена впала з дерева? Я всю ніч не спала, компреси клала. А ти, Андрію, захищав сестру від хлопців.
Олена засміялася.
– Так, а ти казала: “Діти, тримайтеся разом, сім’я – це сила”.
Андрій додав:
– От і тримаємося. Мамо, прости, якщо мало допомагали.
Марія кивнула.
– Простіть і ви мене. За скарги.
Вони поїхали, але обіцяли приїжджати частіше.
Минуло кілька тижнів. Зима наближалася, сніг падав. Марія захворіла – простуда. Олена приїхала негайно.
– Мамо, ти гаряча! Давай до лікаря.
Марія відмахнулася.
– Нічого, трав’яний чай поп’ю.
Але Олена наполягла, повезла до міста. В лікарні прописали ліки.
Поки Марія лежала в ліжку в Олениній квартирі, вони багато говорили.
– Доню, пам’ятаєш наше весілля? Ти така красива була. А я плакала, бо знала – втрачу тебе.
Олена гладила руку матері.
– Мамо, ти не втратила. Ми тут. Ігор тепер каже: “Теща, переїжджай, будемо разом”.
Марія посміхнулася.
– Може, й переїду. Але не відразу. Дайте подумати.
Андрій приїхав з Настею.
– Мамо, як ти? Я дрова привіз, хату протопив.
Настя намалювала малюнок: бабуся з онуками.
Марія одужала, але вирішила змінити життя. На Новий рік зібралися всі.
а столом Марія сказала:
–
Діти, я продаю хату. Куплю квартиру в місті, біля вас. Але окрему – не хочу заважати.
Олена заплакала.
– Мамо, це найкращий подарунок!
Ігор підняв келих.
– За сім’ю!
Андрій додав:
– І нехай ніхто не підставляє. Ми разом.
Весною Марія переїхала. Нова квартира була маленька, але затишна. Онуки приходили щодня, Олена готувала, Андрій ремонтував.
Одного дня, гуляючи парком, Марія сказала Олені:
– Доню, дякую, що простила. Я була несправедлива.
Олена обняла.
– Мамо, ми всі помиляємося. Головне – любов.
Так сім’я зцілилася. З болю народилося примирення, а старі образи стали уроками.
Галина Червона
