— А пил-то в тебе віковий. Прямо хоч картоплю сажай на комоді. Урожай буде знатний. На всю зиму вистачить. І чим ти тільки цілими днями займаєшся? В інтернеті своїм сидиш мабуть, по клавішах клацаєш, а чоловік не нагодуваний, діти певно в соплях. О, гріхи мої тяжкі.
Голос Тетяни Павлівни розрізав суботню тишу, як тупий ніж перезрілий помідор, з бризками і неприємним чавканням. 7 ранку, субота. Єдиний день, коли можна б поспати до десятої, повалятися в піжамі, ледаче перекидаючись з чоловіком жартами, а потім довго пити каву, дивлячись на сонне подвір’я. Але ні, мрії розбились об сувору реальність в особі свекрухи, яка матеріалізувалася в передпокої, навіть не подзвонивши у дверний дзвоник.
Світлана натягла ковдру до підборіддя, відчуваючи, як всередині все закипає. Поруч засопів Ігор. Чоловік, звичайно ж, прикинувся мертвим. Стратегія в нього така: якщо не ворушитися, мама, може бути, вирішить, що це купа речей, і не стане гризти. Наївний. Тетяна Павлівна і мертвого підніме, щоб указати йому на неправильно зав’язану краватку в домовині.
— Ігорю, Ігорюша, ти спиш, чи що? — Голос свекрухи наближався, супроводжуваний стуком підборів. Вона завжди ходила по чужій квартирі у вуличному взутті, тільки до дзеркала, а потім опинялася в спальні. — Вставай, сину, я млинців привезла. Холодних, правда, поки доїхала, але у вашої господині-то напевно в холодильнику миша повісилася.
Двері спальні розчинилася. Світлана різко сіла, скидаючи ковдру. Сон як рукою зняло.
— Тетяно Павлівно, у вас є ключі, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів від люті. — Але існує ще така річ, як телефон. Можна подзвонити, попередити. Ми, може не одягнені тут лежимо?
Свекруха навіть глазом не кліпнула. Вона стояла в проймі, монументальна, як пам’ятник, у своєму незмінному сірому плащі і береті, в руках авоська, з якої стирчав хвіст мороженої м’яти.
— Ой, я вас благаю, Свєто, що я там не бачила.
Вона махнула вільною рукою, і цей жест ясно говорив: “Все, що у вас є, не варте й виїденого яйця”.
— Та й потім я ж мати, я з ревізією. Серце-то болить, раптом ви тут голодні або брудом заросли. Ось, подивись.
Вона крокнула до комода, провела пальцем по лаковій поверхні і демонстративно сунула цей палець під ніс Світлані. На пальці дійсно сірала пил. Ну, може, не вікова, а вчорашня, але для Тетяни Павлівни це був тріумф.
— Бачиш, цим дихає мій син і онуки. Де, до речі, діти? Сплять в таку годину. У їхньому віці треба вже зарядку робити, режиму дотримуватися.
Світлана видихнула. Ігор, зрадник, нарешті прокинувся, зігравши бурхливу радість з відтінком мігрені.
— Мам, привіт. Ну чого ти так рано?
— Рано? Хто рано встає, тому Бог дає, а ви все життя проспите. Уставайте, я чайник поставлю. Тільки чашки у вас усі в розводах, я інші дістану, в серванті подивлюся.
Вона розвернулася і, по-господарськи, цокаючи підборами, пішла у бік кухні. По дорозі вона встигла штовхнути кросівки сина, що стояли не по лінійці, і голосно зітхнути при виді куртки, кинутої на пуфік. Світлана подивилася на чоловіка. Той винувато посміхнувся, знизуючи плечима.
— Свєто, ну вона ж мама, у віці вже, нудно їй. Ну потерпи, а поп’ємо чаю, побурчить і поїде.
— Потерпи? — перепитала Світлана пошепки, від якого у Ігоря мурашки по спині побігли. — Вона приїжджає що-суботи без дзвінка, відчиняє двері своїм ключем. Риється в моїх шафах, критикує їжу. Ігорю, це не візити. Це окупація.
— Ну не міняти ж замки. Сварка буде на всю родину. У неї тиск стрибне. Швидку викликати потім, я винен буду.
— Замки міняти не будемо, — раптом сказала Світлана, і в її очах заплескали недобрі вогники. — Це для слабаків. Ми підемо іншим шляхом.
Вона встала, накинула халат і пішла на кухню. Походка у неї змінилася. Зникла ранкова млявість. З’явилася пружинистість пантери перед стрибком. На кухні Тетяна Павлівна вже переставляла банки з приправами. Сіль має стояти праворуч від цукру. Праворуч. А в тебе де? Під рукою має бути порядок, а не цей хаос творчий.
— Тетяно Павлівно.
Світлана усміхнулася так широко, що свекруха на секунду замерла з банкою лаврового листа в руці.
— Ви абсолютно праві. Ми з Ігорем тут подумали. Ми так рідко приділяємо вам увагу.
— Що? — Не зрозуміла свекруха.
— Увагу, кажу, мало приділяємо. Ви до нас їздите, піклуєтеся, а ми егоїсти, просто свині невдячні.
— Ну… — Тетяна Павлівна розгубилася. Зазвичай невістка обурювалася або мовчала з надутим виглядом.
— Ну нарешті дійшло. Краще пізно, ніж ніколи.
— Ось саме, — підхопила Світлана, наливаючи воду в чайник. — Тому ми вирішили виправитися кардинально.
Свекруха підозріло прищурилася, але нічого не сказала. Чай попили в напруженій тиші, що розбавлялася лише монологами Тетяни Павлівни про те, що сусідка Нінка аферистка, а уряд знову ціни на гречку підняв.
Коли вона пішла, залишивши після себе запах заспокійливого і відчуття, що по квартирі пройшлася буря, Світлана потерла руки.
— Ігорю, готуйся.
— До чого? — Чоловік обережно визирнув з ванної.
— До операції “Агресивна гостинність”. Ми їдемо до мами.
План дозрівав тиждень. Світлана була жінкою діяльною. Якщо вже бралася за щось, то робила це з розмахом. Весь тиждень вона була підозріло ласковою, наспівувала під ніс і щось шукала на балконі. У п’ятницю ввечері почалися збори.
— Свєто, ти впевнена? — Ігор дивився на гору речей у передпокої. — Ми ж лише на вихідні. Навіщо нам три валізи?
— Це не валізи, це реквізит, — відрізала дружина. — Завантажуй.
У машину полетіли сумки. Потім туди ж були водворені діти, п’ятирічні близнюки Пашка і Сашка. Хлопці перебували в тій захопливій стадії розвитку, коли енергія виробляється зі швидкістю атомного реактора, а гальма ще не вигадали. За ними послідував Бакс, джек-рассел-тер’єр. Собака, яка вважала, що гравітація — це просто рекомендація, а не закон фізики.
Субота, 6 ранку. Будинок Тетяни Павлівни, “сталінка” з високими стелями і ліпниною, спав. Спала і сама Тетяна Павлівна, насолоджуючись ідеальною тишею своєї ідеально прибраної квартири, де кожна вазочка стояла за фен-шуєм або, як вона сама вигадала, “за совістю”, а килими були вичищені до стерильності операційної.
Двері розчинилися.
— Мамо, сюрприз! — гаркнула Світлана з порога, так що у сусідів знизу, напевно, люстра похитнулася.
Слідом за нею в квартиру вдерлася буря. Бакс, збожеволівший від нової території, кулею пролетів коридором, цокотом лап по паркету, який свекруха берегла як зіницю ока і натирала раз на тиждень, і з розбігу стрибнув на бежевий велюровий диван у вітальні. Диван, на який Тетяна Павлівна навіть сідати боялася, тільки дивилася на нього з благоговінням.
— Гав! — радісно повідомив пес, починаючи рити нору в диванних подушках.
Тетяна Павлівна вискочила зі спальні в нічній сорочці з розкуйовдженим волоссям, схожа на розбуджену фурію.
— Що? Хто? Що сталося?
— Це ми. — Світлана розкинула руки для обіймів. — Ми зрозуміли, що у вас так затишно, так душевно. Вирішили до біса все, їдемо до мами на вихідні. На всі вихідні.
Тетяна Павлівна хапала ротом повітря.
— Але… у мене не прибрано, я не готувала.
— Ой, та годі вам. — Світлана махнула рукою, копіюючи жест свекрухи. — Рідні люди ж, самі все зробимо. Пашка, Сашка, ідіть поцілуйте бабусю.
Близнюки, щойно закінчили ділити знайдений у коридорі ріжок для взуття, з визгом кинулися до бабусі. Липкі від соку руки, поки їхали, впечаталися в бабусин шовковий халат.
— Бабуся, а де в тебе мультики? А цукерки є? А собаку можна на ліжко?
За годину квартира Тетяни Павлівни нагадувала місце падіння невеликого літака, що перевозив зоопарк і дитячий садок. У вітальні, серед хрусталю і фарфорових статуеток близнюки влаштували базу ніндзя. Статуетки, до речі, ідеально підходили на роль ворогів.
— Не чіпай цю статуетку, їй 200 років! — кричала Тетяна Павлівна, бігаючи за онуками.
— Ба, та вона ж нудна. Дивись, як вона літає! — Сашка підкинув фарфор. Свекруха зловила його в останню мить, виконавши такий акробатичний трюк, якому позаздрила б циркачка.
Світлана тим часом окупувала кухню. Свята святих. Місце, де кожна ложка знала своє місце.
— Мамо, ви сядьте, відпочиньте. Ви бліда якась. Тиск? Я сама обід приготую.
— Не треба. Я сама.
— Та ви не знаєте, як включати плиту.
— Розберуся. Техніка скрізь однакова.
Світлана дістала борошно. Багато борошна. Вона вирішила пекти пироги.
— Так, де в нас скалка? Нема? Буде пляшка. Ой, розсипалося. Нічого. Борошно, на щастя, не б’ється.
Біла хмара борошна осіла на полірованому столі, на підлозі, на ідеальній плиті. Світлана готувала натхненно, брудно і голосно. Грюкіт каструль перекривав навіть гавкіт Бакса, який знайшов капці Тетяни Павлівни і тепер методично перетворював їх на мотлох.
— Фу, Бакс, не можна, це бабусині, — ліниво крикнув Ігор з дивана, перемикаючи канали телевізора. Йому, здається, починало подобатися. Відповідальності нуль. Дружина командує, мама зайнята обороною фарфору.
До вечора Тетяна Павлівна сиділа на кухні, дивлячись в одну точку. В кутку тікали стрілки годинника, але їх не було чути через вигуки дітей, що влаштували бій подушками у спальні.
— Свєто, — тихо сказала вона, — може, ви додому поїдете? Вже пізно, дітям спати час.
— Що ви? — Світлана плюхнула перед нею тарілку з пригорілим, але від душі зробленим пирогом. — Ми з ночівлею, ми ж казали. Ми тут розкладалку знайшли на балконі. Ігор на підлозі поспить. Діти з вами. Їм так з бабусею подобається, правда, діти?
— Да! — донеслося з кімнати, супроводжуване звуком падіння чогось важкого. Можливо, тарілки.
У Тетяни Павлівни сіпалося око.
Ніч пройшла весело. Бакс вив на місяць. Діти просилися в туалет кожні півгодини, голосно тупотячи п’ятами. Вранці Світлана встала першою о 6:30 і включила блендер. Їй захотілося робити смузі.
— Доброго ранку, країна! — прокричала вона, заходячи у кімнату до свекрухи з підносом. — Вітамінний заряд, селеру з петрушкою.
Тетяна Павлівна виглядала так, ніби повернулася з нічної зміни. Сіре обличчя, мішки під очима.
— Свєто, я не люблю селеру.
— Треба, мамо, треба. Ми про ваше здоров’я піклуємося. До речі, ми вирішили залишитися до понеділка. Зранку прямо від вас на роботу поїдемо, а дітей у садочок завеземо. Тут заторів менше.
У понеділок вони поїхали, залишивши після себе гору брудного посуду. “Ой, не встигли. Спізнюємося”, — і чітке відчуття апокаліпсису. Тетяна Павлівна видихнула. Півдня вона драїла квартиру, пила заспокійливе і розмовляла сама з собою. “Все, поїхали. Слава богу, тиждень відпочиваю”.
Але вона недооцінила невістку. У вівторок увечері о 19:00 у двері подзвонили. Тетяна Павлівна подивилася у вічко. Там стояла Світлана сама, але з тортом. Свекруха не відчинила. Клацнув замок. Ключ повернувся.
— Мамо, це я. Я тут повз проїжджала. Думаю, дай заскочу, чайку поп’ємо, поговоримо.
Світлана вплила в коридор.
— Бо у вихідні так метушливо було. Ми толком і не поговорили.
Тетяна Павлівна сповзла по стінці.
— Свєто, я серіал дивлюся.
— Ой, та ці серіали дурниця. Ось у мене на роботі Лєнка з бухгалтерії. Ось там серіал, зараз розповім.
Дві години Світлана виливала на свекруху потоки офісних пліток, поїдаючи торт і кришачи на килим. Тетяна Павлівна сиділа як на голках, косячись на крихти.
У п’ятницю Світлана подзвонила вдень.
— Тетяно Павлівно, радість яка, ми завтра знову до вас на всі вихідні!
— Ні, — вирвалося у свекрухи. — Тобто, Свєточка, може, не треба? Ви ж втомилися, вам відспатися потрібно.
— Та що ви? Ми у вас так душею відпочиваємо. Аура у вас, мамо, світла. До речі, я тут подумала, шпалери у вас у кімнаті якісь похмурі, тьмяні. Ми вирішили зробити вам подарунок. Купили нові, яскраво-салатові. У суботу почнемо клеїти.
— Салатові, — прошепотіла Тетяна Павлівна. Голос її сів.
— Ага. “Божевільний лайм” колір називається. Дуже бодрить. Чекайте. О 8:00 ранку будемо.
У трубці повисла тиша. Світлана тримала телефон і посміхалася своєму відображенню у дзеркалі. Це був ва-банк.
— Свєто. — Голос свекрухи тремтів. — Не треба приїжджати.
— Чому? Ми вже настроїлися. Пес сумує за вашим диваном.
— Свєто, послухай мене. Я… я погано себе почуваю. Мені потрібен спокій. Абсолютний спокій.
— Ой, так тим більше ми приїдемо, попіклуємося, бульйон зваримо, компреси поставимо.
— Ні! — скрикнула Тетяна Павлівна, так що динамік захрипів. — Не треба піклуватися, Свєто. Давай, давай домовимося.
Пауза. Світлана вичекала театральну хвилину.
— Про що, Тетяно Павлівно?
— Ви не приїжджаєте ці вихідні і наступні. Ви… ви взагалі приїжджаєте тільки за запрошенням. Добре.
— Ну не знаю, — протягнула Світлана. — А як же спілкування? Сім’я.
— Сім’я — це прекрасно, — поспіхом заговорила свекруха. — Але на відстані любов міцніша, чесне слово. І ще. Так. Ключі. У Ігоря є дублікат моїх ключів. Нехай він мені їх поверне. Я… я боюся їх загубити. Нехай краще у мене запасний комплект буде.
— Хм, логічно. А ваші ключі від нашої квартири? Вам же теж незручно їх тягати?
— Так, так, точно, незручно. Важкі, сумку рвуть. Я вам їх віддам. Сьогодні ж Ігорю на роботу завезу. Прямо зараз поїду і завезу.
Світлана прикрила мікрофон рукою і беззвучно засміялася, втулившись чолом у стіну.
— Ну раз ви так наполягаєте, Тетяно Павлівно, звичайно, нам буде вас не вистачати, але бажання мами — закон.
— Дякую, Свєто. Дякую тобі, доню. Ти… ти хороша дружина. Але шпалери клеїти не треба.
Ввечері того ж дня Ігор повернувся з роботи, крутячи на пальці зв’язку ключів.
— Мати примчала в офіс, очі скажені, сунула ключі, сказала, якщо ми приїдемо в суботу, вона емігрує до Польщі. Свєто, що ти їй сказала?
Світлана взяла ключі, зважила їх на долоні. Приємна вага. Вага перемоги.
— Нічого особливого, любий. Просто проявила трохи турботи. Агресивна гостинність творить дива.
