— А що не так-то? — парирував Олексій. — Вийди, сам побачиш. Кут просів, треба піднімати. Уявляєш, скільки це коштуватиме? Батько планував цього літа дах перекрити. Весь у латках, а все одно тече. Та й підлога в сінях підгнила. Майже половину дощок міняти доведеться. Ось і виходить. Халупа, єдина цінність — земля.
За столом, накритим на спомин покійного, зібралися небагато, в основному близькі родичі та сусіди. Про Афанасія Івановича говорили із теплотою. Він славився умілим пекарем, яких тепер день з вогнем не знайдеш. Щоправда, останній рік він майже не брався за замовлення. Здоров’я підвело. Що ж поробиш, 79 років – не жарт.
Коли сусіди розійшлися, за столом залишилися лише троє. Донька Людмила та сини Афанасія Івановича Олексій і Єгор. Непомітно розмова зійшла на питання спадщини.
— Яка там спадщина? Одна прикрість, — зітхнула Людмила, старша з дітей.
— Хоч якесь майно, будинок, ділянка, певну цінність усе ж мають, — заперечив Олексій. — Проведемо оцінку, продамо, поділимо виручене. Наступного тижня можу привезти фахівця, нехай порахує, скільки можна отримати за батьківський будинок.
— Льошо, як ти можеш так зневажливо про рідний дім? — обурився Єгор, молодший із братів. — Тут наші предки жили. Бабуся, дід, батько тут народився і провів все життя. А ти називаєш його халупою.
— А що не так-то? — парирував Олексій. — Вийди, сам побачиш. Кут просів, треба піднімати. Уявляєш, скільки це коштуватиме? Батько планував цього літа дах перекрити. Весь у латках, а все одно тече. Та й підлога в сінях підгнила. Майже половину дощок міняти доведеться. Ось і виходить. Халупа, єдина цінність — земля. Може, хтось купить, щоб знести і нове збудувати. Та й то сумніваюсь, що дорого продамо. У селі вісім пустих будинків стоять, і ніхто їх не бере. Місце не найвигідніше. Плюси: тільки ріка близько, а таке й в інших селах знайдеться.
Через тиждень Олексій справді приїхав разом із оцінювачем. Фахівець уважно оглянув будинок, заліз на горище, спустився у підпілля, вивчив документи, порівняв із цінами на аналогічні об’єкти в селі, знайдені в інтернеті. Після ретельного аналізу він озвучив свій висновок. Результат не виправдав сподівань Олексія, але, обговоривши ситуацію з Людмилою, він прийшов до висновку: нехай сума й невелика, але це краще, ніж нічого.
Втрьох вони вирушили до нотаріуса, щоб розпочати оформлення спадкової справи. І тут сплив неприємний сюрприз. Виявилося, в Афанасія Івановича мався непогашений кредит.
— Так, — констатував нотаріус. — Ваш батько оформив банківський кредит. Мета позики — ремонт житлового будинку та автомобіля.
— Якого ще автомобіля? — здивовано підніс брови Олексій. — Невже тієї самої Таврії, що вже роками гниє в гаражі на дерев’яних колодах замість коліс?
— Подробиці мені невідомі, — стримано відповів нотаріус. — Однак факт залишається фактом. Кредит було надано, і згідно із законом спадкоємець отримує не лише майно, а й зобов’язання за цим боргом.
— Оце подаруночок від тата, — розвела руками Людмила. — Якщо продати будинок за оцінкою експерта і погасити кредит, залишиться від сили тисяч десять долларів. А якщо доведеться йти на поступки покупцеві, ми взагалі в мінусі опинимося. А якщо будинок так і не вдасться збути, і він буде поступово руйнуватися? Ні, дякую. Така спадщина мені не потрібна.
— Ви маєте право офіційно відмовитися від спадщини, — ввічливо нагадав нотаріус. — У цьому разі й боргові зобов’язання вас не стосуватимуться. Олексію, яка твоя думка? — повернулася Людмила до брата.
— Потрібно зважити всі за і проти. Я роздобув контакти трьох власників, які теж намагаються продати будинки в нашому селі. Хочу з ними переговорити, раптом поділяться досвідом, — пояснив Олексій. — Але загалом я з тобою згоден. Єгоре, а ти що скажеш? — звернулися вони до молодшого брата.
— Мені необхідно обговорити це з дружиною, — відповів він.
— Зрозуміло, без схвалення Катерини ні кроку, — з легкою іронією кинув Олексій.
Того дня остаточного рішення так і не ухвалили. Вже на виході Людмила задумливо промовила:
— Смішно виходить! Батько взяв гроші на ремонт, але сам ремонт так і не розпочав. Куди ж тоді пішли кошти? Ми обшукали будинок. У шафі та комоді знайшли близько 20 тис. грн. Вирішили відкласти їх на пам’ятник. Треба ще раз усе ретельно оглянути.
Однак ретельні пошуки не принесли результату. У будинку не виявилося жодної зайвої гривні. Коли настав момент оформлювати спадкові права, Людмила та Олексій офіційно відмовилися від своєї частки. Нотаріус засвідчив їхню заяву, і єдиним спадкоємцем опинився молодший брат Єгор.
З настанням весни Єгор разом із дружиною Катею, її братом Юрієм та старшим сином Нікітою приїхали до батьківського будинку. Насамперед вони вирушили до гаража. Юрій володів авторемонтною майстернею, а Нікіта якраз завершував навчання у машинобудівному коледжі. Спільними зусиллями вони взялися за реставрацію старої машини діда. Після огляду Юрій зробив висновок:
— Машина ще послужить. Нікіта вже отримав водійські права. Нехай поки їздить на цій машині, набереться досвіду, а там уже можна задуматися про купівлю нової. Я допоможу з ремонтом, але за однієї умови: Нікіта повинен виконувати всі роботи під моїм керівництвом. Це буде відмінною практикою для нього.
Сім’ї вдалося виплачувати кредит. Щомісячні виплати стали помітно меншими. Після цього вони щільно взялися за відновлення будинку. Єгор із сином методично вели ремонтні роботи, а Катя разом із двома доньками взялася за облаштування городу.
В один із днів, поки Єгор працював у дворі, до хвіртки підійшов Василь Єрьомін, сусід, що жив через два будинки.
— Єгоре, — звернувся він. — Я приніс тобі борг, що брав у Афанасія Івановича. Обіцяв повернути через півроку, та не встиг. Ось віддаю все до останньої копійки. 30 тисяч гривень.
— Дякую, — відповів Єгор. — Якраз збиралися купувати дошки, думали, де взяти гроші. Тепер одна проблема вирішена.
6 років минуло з тих пір. Єгор повністю погасив кредит. Хоч масштабного ремонту будинку здійснити не вдалося, ключові несправності вони усунули. Катерина з доньками незмінно проводила тут літні місяці, та й сам Єгор регулярно приїздив у відпустку.
Тим часом околиці помітно перетворилися. За 3 км від села на річному березі звели всесезонну туристичну базу. Інфраструктура вражала: спортивний комплекс, басейн, різноманітні розваги для гостей і навіть стайня. Частина селян, що раніше моталися на заробітки до міста, тепер працювали на базі. Істотно покращилася й транспортна доступність. Замість розбитої ґрунтової дороги з’явилася рівна асфальтована траса. У селі відкрився продуктовий магазин. Ситуація з нерухомістю теж змінилася. Пустуючі будинки почали знаходити покупців. Нові власники зносили ветхі споруди й зводили на їхньому місці сучасні двоповерхові котеджі з усіма зручностями.
Одного разу до будинку Єгора підійшов незнайомий чоловік.
— Кажуть, ви тут живете тільки влітку, а в інший час будинок пустує. Якщо надумаєте продавати, ось моя візитка. Буду радий обговорити умови.
Єгор і Катя серйозно задумалися. Так, літо в селі — це чудово, але фінансові обставини вимагали рішень. Нікіта готувався до весілля. Продаж будинку могла стати підмогою, допомогти синові з іпотекою і залишити запас коштів. До того ж ціни на сільську нерухомість помітно зросли. Після довгих обговорень подружжя ухвалило рішення: будинок буде продано.
Після весілля сина Єгор із Катею допомогли молодій сім’ї з першим внеском за житло і зробили ремонт у міській квартирі. Однак незабаром виникла неприємна ситуація. Дізнавшись, що молодший брат зміг вигідно продати батьківський будинок, Людмила та Олексій заявилися до нього із претензіями.
— Ти зобов’язаний поділитися грошима від продажу, — категорично заявила Людмила. — Нам відомо, що ти продав будинок майже у п’ять разів дорожче за його колишню вартість. Значить, повинен виділити і нам частку.
— Чого? — щиро здивувався Єгор. — Ви самі відмовилися від спадщини, а я не тільки виплатив батьківський кредит, а й вклав сили та кошти в ремонт будинку. Згадайте, хоч раз ви допомогли мені, коли я міняв дах. Чи була від вас підтримка? Чи, Олексію, ти приїхав допомогти з установкою паркану? Ні, все робили я й Нікіта. А ти, Людмило, хоч раз заглянула допомогти Каті в город? Ах так, був один випадок. Зібрала відро смородини і тут же поїхала. То на якій підставі ви висуваєте вимоги? І яка вам різниця, за скільки я продав будинок? Я маю право розпоряджатися своєю власністю.
— Якщо не хочеш вирішувати по-хорошому, подамо на тебе до суду, — погрожував Олексій. — Все одно змусимо поділитися.
— Що ж, пробуйте, — спокійно відповів Єгор. — Подивимося, що з цього вийде.
І вони справді подали позов, вимагали переглянути спадкову справу, звинувачували Єгора в незаконному збагаченні та нібито порушених правах на спадщину. Однак їхні зусилля виявилися марними. У суді вирішальним доказом став нотаріально посвідчений відказ Людмили та Олексія від спадщини, власноручно підписаний ними раніше. На засідання запросили й нотаріуса. За роки практики він стикався з безліччю складних випадків, але цю пару запам’ятав особливо добре через їхні бурхливі емоції та гучні претензії.
У результаті претензії родичів не знайшли підтримки в суді. Людмила та Олексій залишилися ні з чим.
