Богдан прокинувся в реанімації з трубкою в горлі й відчуттям, що хтось вивернув його життя навиворіт, а потім ще й потоптався.
Голова гуділа, права нога була в гіпсі, а над ним схилилася медсестра з виразом «ти, хлопче, ще не знаєш, що тебе чекає».
«Пацієнт прокинувся», — сказала вона в бік дверей.
І тут Богдан почув голоси. Два голоси. Два дуже знайомі голоси. І обидва — не в настрої.
«Отже, це тут лежить наш спільний чоловік?» — холодно запитала Олена, його офіційна дружина вже дванадцять років.
«Виходить, що так. А я думала, що мій цивільний чоловік просто в чергове відрядження поїхав», — відповіла Світлана, з якою
Богдан «жив у громадянському шлюбі» останні п’ять років.
Богдан спробував щось промимрити крізь трубку, але вийшло тільки «ммм-ммм».
Олена підійшла ближче, склала руки.
«Тихо, Богдане Івановичу. Не напружуйся. Ми вже все знаємо. І навіть більше, ніж ти думаєш.»
Світлана поставила біля ліжка величезну картонну коробку з написом маркером: «БОГДАН. ОСОБИСТІ РЕЧІ».
«Тут твої костюми, сорочки, парфуми, той смішний халат у клітинку, який ти носив удома в суботу, зубна щітка, зарядка від айфона, твої улюблені боксери з кактусами і навіть той светр, який я тобі дарувала на День святого Валентина. Все акуратно складено. Можеш перевірити.»
Олена поставила другу коробку, ще більшу.
«А тут — твої зимові куртки, кросівки, документи на машину (до речі, машина тепер моя, бо зареєстрована на мене), твої рибальські снасті, ноутбук (пароль ми вже змінили), і ще твій подарунок мені на восьме березня — той браслет, який, виявляється, ти купив у подвійному екземплярі. Один мені, другий — їй. Дуже економно, Богдане.»
Богдан випучив очі. Трубку нарешті витягли, і він зміг прохрипіти:
«Дівчата… це все не те, що ви… я можу пояснити…»
Олена підняла брову.
«Ти вже п’ять років пояснюєш. Мені — що в тебе важливий проєкт у Львові, і ти там тижнями. Їй — що дружина не відпускає, але ти «працюєш над розлученням».
Ти геній логістики, Богдане. Я навіть не знаю, як ти встигав. Два будинки, дві сім’ї, два набори тарілок, два комплекти постільної білизни з різними монограмами…»
Світлана дістала з кишені аркуш А4 і почала читати вголос:
«Розклад Богдана на останній рік, складений нами спільно.
Понеділок–вівторок: Олена, офіційна квартира на Позняках.
Середа–четвер: Світлана, квартира на Троєщині (ту, що ти купив у кредит на її ім’я, до речі).
П’ятниця: то в один бік, то в другий, залежно від того, хто сильніше плаче.
Субота: «рибалка з друзями». Насправді — то в ресторан з Оленою, то в Карпати зі мною.
Неділя: «втомився, голова болить, поїду до мами». Мама, до речі, теж вражена. Ми їй учора подзвонили.»
Богдан спробував підвестися, але нога не дала.
«Мамі?! Ви що, зовсім?!»
«Так, Богдане. Твоя мама тепер знає, що в неї не одна невістка, а дві. І троє онуків від двох різних жінок. Вона спочатку не повірила, потім випила валідол, а потім сказала: «Нехай сам розбирається, я вмираю».»
Олена сіла на стілець біля ліжка, дістала телефон і показала екран.
«Ось наші спільні чати. Ми вже три дні переписуємося. Називається «Клуб покинутих дружин Богдана». Поки ти тут лежав без свідомості, ми встигли познайомитися, випити кави (двічі), обмінятися фотографіями, скласти список твоїх речей і навіть домовитися про адвоката. Однаковий, до речі. Економимо.»
Світлана додала:
«І ще ми знайшли твої подарунки на 8 березня в багажнику машини. Два однакових букети, два однакових парфуми, два однакових комплекти білизни — тільки розміри різні. Ти навіть не старався, Богдане. Просто купив оптом.»
Богдан закрив очі. Світ обернувся.
«Як… як ви взагалі дізналися одна про одну?»
Олена зітхнула.
«Дорожня пригода. Ти влетів у фуру на трасі Київ–Одеса. Поліція знайшла в тебе два телефони. Один — мій, з фоткою нас із дітьми на шпалерах. Другий — її, з фоткою вас двох у Туреччині.
Поліцейський подзвонив спочатку мені, сказав: «Ваш чоловік у лікарні». Я приїхала. Через годину дзвонить їй.
Вона приїхала. Ми зустрілися в коридорі. Спочатку подумали, що збіг прізвища. Потім побачили тебе в палаті. І все стало на свої місця.»
Світлана підійшла ближче.
«Ми навіть не кричали. Просто подивилися одна на одну і зрозуміли: ми обидві — це ти. Твоя брехня має два обличчя, але одне ім’я.»
Богдан спробував посміхнутися своєю фірмовою посмішкою «я все виправлю».
«Дівчата… ну ви ж розумні жінки… ну буває… я вас обох люблю… по-різному…»
Олена розсміялася. Сухо.
«По-різному? О, це ми знаємо. Мені ти казав: «Ти моя офіційна, ти моя опора, ти мати моїх дітей». Їй: «Ти моя пристрасть, ти моя муза, з тобою я дихаю». Ти навіть фрази не міняв, просто міняв адресата.»
Світлана дістала ще один аркуш.
«Ось список твоїх фраз, які ти казав нам обом. Ми склали спільний.
«Зараз не найкращий момент для розлучення».
«Дружина здогадується, але доказів немає».
«Я все залишу і піду до тебе, просто дай час».
«Ти ж розумієш, діти…»
«Це востаннє, коли я ночую там».
Ми навіть рейтинг склали. Найпопулярніша — номер три. Ти її казав 48 разів мені і 52 рази їй. Ми порахували в месенджерах.»
Богдан вже не знав, куди дивитися.
«І що… що тепер буде?»
Олена встала.
«А тепер буде так. Ми йдемо. Разом. В один бік. Ти залишаєшся тут, із своїми коробками. Ключі від обох квартир ми змінили.
Картки заблокували. Машина — на штрафмайданчику, бо страховка закінчилася саме вчора (дуже вчасно, до речі). Телефони ми вимкнули. Ти тепер офіційно ти ніхто. І ніде.»
Світлана додала:
«І ще одне. Ми вирішили не ділити тебе в суді. Просто тому, що ти нічого не маєш. Все, що є — записано на нас. Квартира на Позняках — на мене, бо куплена в шлюбі.
Квартира на Троєщині — на мене, бо ти сам її переписав, коли «хотів зробити сюрприз». Машина — на Олену. Залишається тільки твоя колекція вудок. Забирай.»
Богдан прохрипів:
«А діти?..»
Олена зупинилася в дверях.
«Діти дізнаються правду, коли підростуть. Поки що їм скажемо, що тато у довгому відрядженні. Дуже довгому.»
Світлана востаннє подивилася на нього.
«Прощавай, Богдане. Дякуємо за науку. Ми тепер знаємо, як не треба жити.»
Вони вийшли. Двері палати тихо зачинилися.
Богдан залишився сам. З двома коробками, гіпсом, крапельницею і тишею, яка була гучнішою за будь-який крик.
На коробці від Світлани хтось акуратним почерком дописав маркером:
«Подвійне життя — подвійний вантаж.
Тримай. Тепер це все твоє.
Олена & Світлана.»
Він закрив очі. І вперше за багато років не знав, що сказати.
Бо сказати було вже нічого і нікому.
Галина Червона
