А того літа дочка приїхала. Не як звичайно — галаслива, наряджена, з гостинцями, а тиха, зелена якась. Два дні з кімнати не виходила, а на третій — мати зайшла до неї, а та — в подушку реве.
Варвару в селі засудили того самого дня, коли вона помітно округлилася. У сорок два роки! Вдова! Ганьба ж яка! Чоловіка її, Семена, десять років як на світі білому немає, а вона — на тобі, у подолі принесла.
— Від кого? — шипіли бабі біля криниці.
— Та хто її знає! — піддавали їм. — Тиха, скромна, а подивись ти, куди занесло!
— Дівки-то на видані, а мати — гуляє! Сором!
Варвара ні на кого не дивилася. Іде з пошти — сумку важку на плечі везе, — а сама очі в землю. Тільки губи затисне. Знала б вона, як воно обернеться, може, й не зав’язалася б. Та як тут не зв’язатися, коли донька рідна слізьми умивається?
А почалося все не з Варвари, а з дочки її, Маринки. Дочка була не дівчина, а картинка. Копія батька, якого давно не стало, Семена. Той теж був красенем, першим хлопцем на селі. Білявий, синьоокий. Ось і Маринка така ж удалася. Усе село на неї задивлялося. А молодша, Катька — та вся у Варвару пішла. Чорнява, очі карі, серйозна, непомітна.
Варя у дівчатах своїх душі не чаяла. Обидві любила, тягнула сама, як могла. На двох роботах: удень — поштарка, ввечері — ферму мити. Усе для них, для доньок.
— Ви, дівки, вчитися мусите! — говорила вона їм. — Не хочу, щоб ви, як я, все життя у бруді та з важкою сумкою. До міста треба, в люди!
Маринка до міста й поїхала. Легко, наче випорхнула. Вступила у торговий інститут. І одразу її там помітили. Фотографії надсилала: то вона у ресторані, то у сукні модній. І наречений у неї знайшовся. Не абихто, а син якогось начальника. «Мамо, він мені шубу обіцяв!» — писала вона.
Варвара раділа. А Катька хмурилася. Вона після школи залишилася в селі, пішла у лікарню сантаркою. Хотіла на медсестру вчитисяч, та грошей не вистачало. Уся матчина пенсія по втраті годувальника та зарплата йшли на Маринку, на її «міське» життя.
А того літа дочка приїхала. Не як звичайно — галаслива, наряджена, з гостинцями, а тиха, зелена якась. Два дні з кімнати не виходила, а на третій — мати зайшла до неї, а та — в подушку реве.
— Мамо… мамо… пропала я…
І розповіла. Жених її, «золотий» цей, залишив. А вона — на четвертому місяці.
— Що робити, мамо! — вила Маринка. — Що робити? Він мене знати не хоче! Сказав, якщо приведу у світ — ані копійки не дасть! А мене з інституту виженуть! Життя моє… закінчується!
Варвара сиділа, наче грімом прибита.
— Ти… ти що ж, доню… не вбереглася?
— Та яка різниця! — скрикнула Маринка. — Що тепер? У дитбудинок його? Чи в капусту підкинути?!
У матері серце обірвалося. Як це — у дитбудинок? Онука?
Тієї ночі мати не спала. Ходила по хаті, наче тінь. А над ранком сіла на ліжко до Маринки.
— Нічого, — сказала твердо. — Виносимо.
— Мамо! Та як? — Маринка схопилася. — Усі ж дізнаються! Сором!
— Ніхто не дізнається, — різко відказала Варка. — Скажемо… мій.
Маринка очам не повірила.
— Твій? Мамо, ти при своєму розумі? Тобі сорок два роки, тата давно немає!
— Мій, — повторила Варвара. — Поїду до тітки в район, мовляв, допомагати. Там і поживу. А ти у своє місто повертайся. Вчись.
Катька, що спала за тонкою перегородкою, чула все. Вона лежала, закусивши подушку, а сльози градом котилися по щоках. Їй було шкода матір. І неприємно від сестри.
Через місяць Варвара поїхала. Село побалакало й забуло. А через пів року вона повернулася. Не сама. З конвертом синім.
— Ось, Катюше, — сказала вона блідій доньці, — знайомся. Брат твій… Мітенька.
Село зітхнуло. Оце тобі й «тиха» Варвара! Оце тобі й вдова!
— Від кого? — знову зашипіли баби. — Хіба не від голови?
— Та ні, той занадто у віці. Від агронома! Він чоловік видний, самотній!
Варвара мовчала, зносячи всі пересуди. Почалося життя — не позаздриш. Митька ріс неспокійним, крикливим. Жінка валилася з ніг. Сумка поштарки, ферма, а тепер ще й ночі безсонні. Катька допомагала, як могла. Мовчки мила пелюшки, мовчки колихала «брата». А в душі в неї все кипіло. Маринка писала з міста. «Мамочко, як ви? Я так сумую! Грошей поки немає, сама ледве тягну. Але я вам скоро пришлю!»
Гроші прийшли через рік. Тисяча гривень. І джинси для Катьки, які їй були малі розміра на два. Мати крутилася. Катька поруч із нею. Життя її, Катькине, теж пішло під укіс. Хлопці на неї поглядали, та й кидали. Кому потрібна наречена з таким «приданим»? Мати гуляща, «брат»-байстрюк…
— Мамо, — сказала якось Катя, коли їй сповнилося двадцять п’ять років, — може, розкажемо?
— Ти що, доню! — ледь стримала емоції Варвара. — Не можна! Ми ж Маринці життя зламаємо! Вона там… заміж вийшла. За добру людину.
Маринка й справді «влаштувалася». Закінчила інститут, вийшла заміж за якогось підприємця. До Києва поїхала. Присилала фотографії: ось вона в Єгипті, ось вона у Туреччині. На фотографіях — столична фіфа. Про «брата» й не питала. Мати їй сама писала: «Мітя пішов у перший клас. Старається вчитися». Маринка у відповідь присилала дорогу, але зовсім непотрібну у селі іграшку.
Так і летіли роки. Митькові стукнуло вісімнадцять. Виріс — на диво. Високий, синьоокий, як Маринка. Веселий, трудящий. У Варварі душі не чаяв, матір’ю називав. І у сестрі Каті — теж. Катька до того часу зовсім звикла. Працювала старшою медсестрою в районній лікарні. «Так і нікому не потрібна», — зітхали за спиною. Вона й сама на собі хрест поставила. Усе життя — у матері та у Митькові.
Брат школу закінчив з медаллю.
— Мамо! До Києва поїду! Буду у вищу вступати! — заявив він.
У Варвари серце тьохнуло. До Києва, а там же — Маринка.
— Може, не в столицю, а у нашому обласному центрі вивчишся? — несміливо запропонувала вона.
— Та що ти, мамо! Мені пробиватися треба! — сміявся Митько. — Я вам з Катькою ще покажу! Ви у мене у палаці житимете!
І того дня, коли Митько склав останній іспит, до їхньої хвіртки підкотив блискучий чорний автомобіль. З машини випливла… Маринка. Мати ахнула. Катька, яка вийшла на ґанок, так і завмерла з рушником у руках. Маринці було під сорок років, а виглядала вона — наче з обкладинки журналу. Худа, у костюмі дорогому, вся в золоті.
— Мамо! Катюше! Привіт! — заспівала вона, цілуючи здивовану матір у щоку. — А де…
Вона побачила Митька. Хлопець стояв, витираючи руки ганчіркою — у сараї возився. Маринка знітилася. Дивилася на нього, не відриваючись. А потім очі її наповнилися сльозами.
— Мітю… — прошепотіла вона.
— Вітаю, — ввічливо сказав Митько. — А ви… Марина? Сестра?
— Сестра… — луною повторила Марина. — Мамо, нам поговорити треба.
Сіли у хаті.
— Мамо… У мене все є. Дім, гроші, чоловік… А дітей — немає.
Вона заплакала, розмазуючи дорогу туш.
— Ми… ми все пробували. Лікарні, лікарі, процедури, все даремно. Чоловік сердиться. А я не можу більше.
— Навіщо приїхала, Марино? — глухо запитала Катька.
Марина підвела на неї заплакані очі.
— Я… по сина.
Варвара схопилася.
— Ти у своєму розумі? Якого сина?
— Мамо, не кричи! — Маринка теж підвищила голос. — Мій він! Мій! Я його у світ привела! Я йому… я йому життя дам! У мене зв’язки! Він до будь-якого інституту вступить! Квартиру йому у Києві купимо! Чоловік згоден! Я йому все розповіла!
— Розповіла? — ахнула Варвара. — А про нас ти йому розповіла? Про те, як мене клеймили у селі? Про те, як Катька…
— Та що Катька! — махнула рукою Маринка. — Сиділа в селі, так і просидить ще! А в Міті — шанс! Мамо, віддай! Ти ж мені життя врятувала, дякую! Тепер верни сина!
— Він не річ, щоб його повертати! — крикнула Варка. — Він мій! Я його ночами не спала, ростила! Я його…
І тут у хату увійшов Митько. Він чув усе. Стояв на порозі — блідий, наче полотно.
— Мамо? Катю? Про що… про що вона говорить? Який… син?
Маринка кинулася до нього.
— Мітеньку! Сину! Я — мати твоя! Розумієш? Рідна!
Митько дивився на неї, наче на примару. Потім перевів погляд на Варвару.
— Мамо… це правда?
Варвара закрила обличчя руками й заплакала.
І тоді вступилася Катька.
— Як ти смієш! — закричала Катька, і в тому крику було все — вісімнадцять років докорів, зламане життя, образа за матір. — Мати? Та яка ти йому мати? Ти ж його залишила! Ти знала, що мати через тебе по селу ходити не могла, пальцем тикали? Ти знала, що я… я через твій «гріх» сама лишилася? Ані чоловіка, ані дітей! А ти… приїхала? Забрати?
— Катю, не треба! — шепотіла Варвара.
— Треба, мамо! Годі! Натерпілися! — Катька повернулася до Митька. — Так! Це — мати твоя! Яка тебе на мою матір спихнула, щоб у Києві «справи» робити! А це, — вона ткнула пальцем у Варку, — баба твоя! Яка життя своє заради вас обох у бруд утоптала!
Митько мовчав. Довго. Потім повільно підійшов до Варвари, яка все ще плакала. Сів біля неї й обійняв її.
— Мамо… — прошепотів він. — Матусечко.
Він підвів голову. Подивився на Маринку.
— У мене немає матері в Києві, — сказав він тихо, але твердо. — У мене одна мати. Ось вона. І сестра.
Він підвівся. Узяв Катьку за руку.
— А ви… тітко… їдьте.
— Мітю! Сину! — завила Маринка. — Я тобі все дам!
— У мене все є, — відрізав Митько. — У мене мати є. І сестра. А у вас — нічого.
Маринка поїхала того ж вечора. Чоловік її, що бачив усю сцену з машини, навіть не вийшов. Кажуть, через рік він таки залишив її. Знайшов іншу, яка йому подарувала дитину. А Маринка лишилася сама, зі своїми грошима та своєю «красою».
Митько до Києва не поїхав. Вступив до обласного, на інженера.
— Я, мамо, тут потрібен. Дім нам треба новий будувати.
А Катька… Що Катька? Вона того вечора, як кричала, наче весь негатив з себе випустила. Ожила. Розцвіла раптом, у тридцять вісім-то років. На неї й агроном той самий, про якого баби базікали, поглянув. Мужик видний, удівець. Варвара дивилася на них і плакала. Тільки тепер — від щастя. Гріх-то він, звичайно, був. Та ж материнське серце — воно й не таке покриє….
