— А цього чого притягнув? Скільки можна казати — не дозволяй Ользі сідати тобі на шию! Її малий тобі ніхто, запам’ятай це! — повчала мати свого сина, Юрія, який стояв посеред передпокою з ніяковим виглядом.

— А цього чого притягнув? Скільки можна казати — не дозволяй Ользі сідати тобі на шию! Її малий тобі ніхто, запам’ятай це! — повчала мати свого сина, Юрія, який стояв посеред передпокою з ніяковим виглядом.

Надворі панував травень — той самий розкішний український травень, коли повітря густе від пахощів бузку, а каштани розпустили свої білі свічки. Але в цій квартирі весною і не пахло — тут пахло нафталіном, старими меблями та задавненою жовчю.

Тут стара помітила краєм ока спритний рух хлопця і вишкірилася на нього: 

— Куди поліз?! Хто тобі дав право господарювати в чужому домі?! Постав на місце! Ніякого виховання, весь у матір.

Шестирічний Сергійко притискав до грудей взяту з серванта машинку з облупленим синім лаком і похмуро дивився на своїх нових родичів. Яким «фруктом» є вітчим, він ще не визначився, але бабця — точно змія. Гюрза підколодна.

— Нехай бере, іграшка моя, — спробував остудити матір Юрій, — грайся, Сергійку, не слухай бабусю. По подобається машинка? Дарую.

— Юро, та він же її за один день знищить! У цієї дитини все в руках ламається, смерч ходячий! — баба Галина знову неприязно зиркнула на малого. Той уже вмостився на дивані й замислив протаранити машинкою дрімаючого там старого кота Мурчика. — А я на пам’ять хотіла залишити, щоб згадувати, яким ти був маленьким славним хлопчиком, не те що деякі!

— Та чого згадувати? Ось він я — живий, помирати не збираюся, — відмахнувся Юрій. — А малого ти, це саме, припиняй гризти. Ольгу на роботу викликали терміново, тому він зі мною. У квартирі самого не залишиш. Що там у тебе зламалося? Давай полагоджу швидко, а то нам ще речі збирати, на дачу поїдемо.

— Не чіпай кота!!! — раптом вереснула бабця. — Зроду таких дітей не бачила, капость на капості! Ніякої поваги, виховання — нуль!

Сергійко благополучно протаранив смугастого кота. Той неохоче встав, сонно вигнувши спину дугою. Хлопчик проїхався машинкою і по його здибленій шерсті — гірка вийшла що треба. Але втрутилася бабця, Сергійко припинив, а кіт знову плюхнувся спати, ігноруючи весь цей людський гармидер.

— Мамо, що полагодити, кажи вже, — нагадав Юрій, витираючи піт із чола.

— У кімнаті карниз відвалився. Вночі ледве заснула через той ліхтар, що встановили на території садочка. І нащо він там здався, скажи мені? Прямо в вікна світлом б’є, наче на допиті!

Бабця потягнула сина в кімнату. Поки Юрій порався з карнизом, а мати крутилася навколо і давала дратівливі поради під руку, Сергійко від душі посмикав кота за хвоста. Але тварина і тут не проявила характеру — Мурчик лише ліниво смикнув вусами, не бажаючи втікати. Хлопчик зітхнув і побрів на кухню попити води.

Коли він ставив склянку на стіл, то задивився на жирну муху, що ласувала забутим шматочком сиру. Рука здригнулася. На звук битого скла тут же примчала бабця і знову взялася верещати так, наче стався землетрус. Сергійко кинувся збирати уламки.

— Що тут знову? — заглянув на кухню Юрій. — Ох, хлопець! Відійди, я сам приберу, не дай Боже поріжешся, з тебе станеться.

— Пакосник! Руки-крюки! — сипала образами баба Галина.

— Мамо, замовкни! — раптом твердо сказав Юрій. — Ми купимо тобі нову склянку, не смій так називати дитину! Він звичайний хлопець. А ти, Сергійку, вибачся і скажи, що більше так не будеш.

Сергійко опустив свою світлу, як визріла пшениця, голівку, нахмурив лоб і міцно стиснув кулачки. Він мовчав. Усередині нього вирував протест.

— Кажу ж, совісті немає! Мамці ніколи було виховувати, чоловіка нового шукала — і ось результат! — не вгавала стара.

Юрій глибоко вдихнув і заплющив очі, закликаючи на допомогу залишки терпіння. Він зібрав інструменти у пластикову валізу і мовчки вийшов разом із Сергійком.

Ні, син в Ольги зовсім не був поганим, але з ним було непросто. Ох, як непросто. Він належав до тих дітей, що спочатку чинять витівку, а потім з щирим здивуванням виявляють неприємні наслідки. Навпаки ніяк не виходило. Руки Сергійка ніби жили окремим життям.

Юрій безліч разів помічав цей розгублений дитячий погляд перед результатами власних проказ: то по дорозі в гості хлопчик пірне в калюжу по саме коліно («Ой, а чому я раптом мокрий?»), то наїсться зелених абрикосів біля траси — і його вивертає прямо в машині, то розбере на гвинтики нову дорогу іграшку і реве, бо назад не збирається…

Підлокітник крісла він роздер так, що поролон стирчав назовні. Випадково розбив телефон. А нещодавно взагалі стався конфуз: Сергійко вистрілив баночкою гуаші в стіну, цілячись у муху. Кришка була закручена погано, і тепер у залі був дизайн «сучасне мистецтво» — величезна червона клякса, ніби там розписався іменитий художник-абстракціоніст.

Але найприкрішим для Юрія було те, що Сергійко його категорично не сприймав.

— Ех, Сергію! Зараз маму твою дочекаємося — і ввечері вже будемо на дачі. Накопаємо черв’яків, а вранці — на риболовлю. Підеш зі мною? — Юрій намагався бути бадьорим.

— Ні. Я з татом буду на риболовлю ходити.

Юрій від таких заяв губився. Як звичайний слюсар, він був далекий від дитячої психології. А ще, як людина чесна і проста, він не вмів брехати чи вигадувати казки.

— Сергійку, ти ніколи не зможеш ходити на риболовлю з татом. Його немає.

— Неправда! Він поїхав і скоро повернеться за мною! — закричав хлопчик, уперто тупнувши ногою.

— Твого тата два роки тому збила машина.. Але тепер у тебе є я. Я хочу з тобою дружити, малий.

— Ти мені не потрібен! Забирайся з мого життя! Ти підеш — і він повернеться. Це все через тебе! Не чіпай мене!

Сергійко вирвався, вибіг на дитячий майданчик і сховався в іграшковому будиночку на гірці. З безсилою злобою він колупав там фарбу, а Юрій стояв поруч і не знав, що робити.

Тата Сергійко пам’ятав дуже добре. Той усе ще був для нього живим, теплим і справжнім. Мама тепер часто забувала запитати, як пройшов день — у неї був Юрій, нове життя. А тато ніколи не забував. Більше того, тато завжди був на його боці.

Коли Сергійко бешкетував у кімнаті, обриваючи листя з маминих фікусів, він чув у голові внутрішній діалог: «Як пройшов день? Ніхто не ображав?» «Я з Пашкою побився, він трактор забирав». «А ти йому врізав, як я вчив? У сонячне сплетіння — бах!» «Так, тату, я врізав». «Тільки дивись, щоб вихователька не побачила, дій хитріше».

І Сергійко лупцював усіх підряд. Його сварили всі: вихователі, мама, психологи, сусіди, цей Юрій… Весь світ був проти нього. Тільки уявний тато підтримував. «Не зраджуй мене, сину. Бачиш, яка мама? Вона зрадила нас. Хоч ти не зрадник?» «Ні, тату, ніколи».

Ольга, мати Сергійка, була на межі відчаю. Вона намагалася і ласкою, і розмовами, але син ніби обгородив себе кам’яною стіною. А потім сил на ласку вже не залишилося, і Сергійкові діставалися тільки крики. У відповідь він шкодив ще більше. Юрій теж здався. В душі він почав погоджуватися з матір’ю, що хлопець і справді нестерпний. Особливо після того, як пасинок виламав кілька дощок у новому паркані на дачі, який Юрій встановлював цілий день під пекучим сонцем.

— Слухай, Олю, я вже не знаю, що робити. Тобі народжувати скоро, уявляєш, що він нам влаштує, коли з’явиться немовля?

— Так, я теж про це думала… — зітхнула Ольга, погладжуючи великий живіт.

— Давай я на якийсь час відвезу його до твоєї матері в село? На пару місяців. Може, він там охолоне, усвідомить щось?

— Ох, мама в мене теж не цукор… Характер — кремінь.

— Ну от і нехай зіткнуться лобами! Може, зробить нарешті висновки.

Ольга подивилася на сина, який саме виривав вату з м’якого ведмедика. 

— Мабуть, ти правий. Нехай решту літа проведе у бабусі Степаниди.

— Отже, Сергію, — бабуся Степанида суворо дивилася на онука поверх окулярів. — Жити ми з тобою будемо за чіткими правилами. Запам’ятовуй: сніданок о 10:00. Якщо проспис або прогуляв — чекаєш обіду, перебиваючись ягодами в саду. Обід о 13:30. Це перше. Друге — якщо побачу твої речі, кинуті де попало, вони тут же відправляються у смітник. Безповоротно. Третє — над тваринами не знущатися, квіти з клумб не рвати, по грядках не гасати. Покарання за третій пункт — чиститимеш сарай. Зрозумів?

Сергійко сидів на килимі й напіввуха слухав цю тираду. Він намагався від’єднати гачок від іграшкового крана. Вони рідко приїжджали до бабусі. Мама казала, що у Степаниди замашки тирана і деспота, і що вона занапастила мамі все дитинство своїми правилами.

— Сподіваюся, ти все засвоїв?

— Угу, — розсіяно мукнув Сергійко.

Раптом бабуся продовжила м’яко, навіть лагідно: 

— А тепер іди до мене, мій хороший. Дай я тебе обійму. Ти вже такий великий, такий гарний хлопчик. Упевнена, що ще й розумненький — інакше бути не може, ти ж мій онук.

Бабуся простягнула до нього руки. Сергійко вважав її красивою: струнка жінка п’ятдесяти років із жорсткими рисами обличчя, але дуже ясними очима. Працювала вона в місцевій школі вчителькою початкових класів. Хлопчик підійшов і дозволив себе обійняти. Пахло від неї лавандою і свіжим хлібом.

— Ми з тобою чудово проведемо час. Розкажи мені, що ти любиш робити? Чи є в тебе друзі?

— У садочку є друг, але ми часто б’ємося.

— А чому спокійно не з’ясовуєте стосунки? Навіщо одразу кулаки?

Сергійко знизав плечима.

— Хіба приємно, коли тебе сварять?

— Я звик. Мама і увагу на мене звертає тільки тоді, коли треба нагримати.

На обличчі бабусі з’явилося щось схоже на співчуття. Вона погладила його по пшеничному волоссю. 

— Тобі машинка потрібна? Так? Тоді прибери її на полицю, поки вона не відправилася у сміття.

Сергійко слухняно прибрав іграшку.

— Давай ми знайдемо тобі друга тут. Через будинок від нас живе Дмитрик, він лише на рік старший. Я вас увечері познайомлю. Тільки не бийся, добре? Якщо він буде задиратися, скажи голосно: «Давай зробимо так, щоб обом подобалося!». А якщо сам когось образив — просто переступи через себе і вибачся. Тобі ж самому приємно, коли вибачаються?

З Дмитриком у Сергійка все склалося добре. Той познайомив його з іншими хлопцями. Вони будували курені, ганяли у футбол, використовуючи цеглини замість воріт. Вечорами, коли спека спадала, село наповнювалося дитячим сміхом. Бабуся постійно виходила на ґанок простежити, чи не бешкетує онук, але серйозних бійок не було.

— Сергі-і-ійку! Шоста година, час вечеряти!

Сергійко «давав п’ять» друзям і біг додому. Щодо годин прийому їжі бабуся не жартувала: тричі за перший тиждень він залишався голодним, бо проспав або загрався. А готувала Степанида смачно — борщ із пампушками, вареники з вишнями… Після першого разу, коли бабуся не дозволила йому лізти в холодильник після пропущеного сніданку, Сергійко влаштував бунт.

— Та не розумію я ці ваші часи! Звідки мені знати, коли дев’ять, а коли десять?! Я маленький!

— Але я ж будила тебе. А по годиннику розуміти не складно. Давай навчу. — Бабуся спокійно вказала на настінний годинник. — Дивись, коротка стрілка — це години, довга — хвилини…

Пів години вони сиділи над тим механізмом. Сергійко зрозумів тільки коротку стрілку. Голова закипала, але бабуся похвалила: 

— Ти молодець, розумнику! Щось та зрозумів. Наступного разу ще потренуємося. Домовилися?

— Ладно. А тепер можна поїсти?

— Пробач, зайчику, але ні. Чекаємо обіду.

З іншими правилами теж було не гладко. Сергійко позбувся кількох кинутих іграшок. Потім бабусину вазу м’ячем в кімнаті розбив. Хоча ж обіцяв ганяти м’яча тільки на подвір’ї… За це Сергійко і в курнику прибирав, і доріжки у дворі мів віником.

Весь вільний час він проводив із бабусею: вчилися читати, малювали, перед сном вона розповідала казки про козаків та характерників. Бабуся так щиро цікавилася його справами, що потреба ділитися переживаннями з кимось уявним зникла сама собою. Вона була суворою, але ніколи не кричала. Просто спокійним голосом пояснювала, чому він не правий. А потім він ішов відбувати покарання.

— Божечки, який двір чистий! Ніколи такого не бачила! Молодець, Сергійку! — хвалила вона його після кожного прибирання.

Або: 

— Оце так помідори ти зібрав! Відбірні! Треба сусідці показати… Світлано! Дивись, якого помічника маю! Один в один томати!

— Ну, молодець, помічник, — озивалася сусідка. — Мені б такого онука.

Сергійко червонів від задоволення. 

— Це що… я і краще можу! Бабусю, а курей треба годувати? Давай я сам!

— Ну, погодуй. Зерно в бочці, у сараї.

— Знаю! — вигукував хлопчик і мчав виконувати доручення.

Настав час прощатися. Сергійко, захлинаючись від вражень, розповідав бабусі, як навчився забивати голи. 

— Я краще за всіх умію! Всі хлопці так кажуть!

— А я бачила, спостерігала за вами. Треба матері сказати, щоб на футбол тебе віддали.

Сергійко раптом згаснув.

 — Ба… А можна я з тобою залишуся? Мамі я не потрібен. У неї Юрій і те немовля…

— Чому ти так думаєш? Ти всім потрібен: і мамі, і Юрієві, і мені.

— Ні, я зайвий! І все через цього Юрія! Якби не він… мій тато… він би…

— Сергійку, — бабуся м’яко обійняла його. — Юрій не винен у тому, що тата більше немає. Так буває. Треба жити далі.

— Мій тато був найкращим, я не можу його зрадити.

— Чому ж зрадити? Ти можеш любити його хоч до кінця життя. Він не образиться, що в тебе є вітчим. Навпаки, він би радів, що є ще хтось, хто хоче стати тобі другом.

Сергійко замислився. 

— Мама за ним не плакала. Тільки один раз, на початку. Може, вона його не любила?

— Кожен по-своєму справляється з горем, синку. Не думай так. Твоя мати просто дуже стримана людина.

— Але навіщо їй цей Юрій?

— Бо він хороша людина. А життя триває. Твоя мама молода… Колись ти зрозумієш.

З вересня Сергійко пішов у перший клас. Вечорами Юрій відвозив його на тренування з футболу, а потім допомагав робити уроки.

— Ну як тренування? Усі голи забив, чемпіоне?

— Аякже! Обожнюю футбол! Дядь Юр, а давайте на вихідних зіграємо на майданчику? Хто програє — виконує будь-яке бажання переможця!

— О! Ну, я точно програю, куди мені до тебе! — сміявся Юрій. — І яке ж у тебе бажання?

Вони жартівливо штовхнулися плечима. 

— Я на риболовлю хочу. Поїдемо?

— З величезним задоволенням, синку!

Сергійкові дуже хотілося у відповідь назвати Юрія татом, але він поки що соромився. Проте він знав: тепер у нього є два тата. Один — у серці, а інший — поруч, тримає за руку. І весна в його житті нарешті стала справжньою.