Сонце сідало за старі липи, відкидаючи довгі тіні на подвір’я батьківської хати. Богдан стояв біля розваленого паркану, тримаючи в руках старий зошит із розрахунками.
Навпроти нього, склавши руки, стояла Світлана. Її обличчя, колись лагідне й усміхнене, зараз нагадувало кремінь.
— Ти мені, Богдане, ці цифри під ніс не тич, — різко почала вона, навіть не глянувши на записи. — Я свої права знаю. Мама завжди казала: «Світланка — дівчинка, їй важче в житті буде». А ти — чоловік, ти маєш давати раду.
— Світло, схаменися! — Богдан намагався говорити спокійно, хоча всередині все закипало. — При чому тут «чоловік» чи «жінка»? Дах на хаті не питає статі, він просто тече. Половина хати — твоя, половина — моя. Я вже купив черепицю, найняв майстрів. Я прошу лише твою частку за матеріали. З рідних грошей не беруть, кажеш? То чому ж ти зараз рахуєш кожну копійку, ніби я в тебе в борг прошу на розваги?
Світлана зневажливо пирхнула, поправивши дорогу хустку.
— Ой, не починай оці свої пісні про справедливість! У тебе зарплата стабільна, дружина працює, діти вже підросли. А в мене? Ти бачив, які ціни на навчання моєї доньки? Я не збираюся викидати гроші в порожнечу. Ця хата — старий мотлох, навіщо її латати?
— Мотлох?! — Богдан зробив крок уперед. — Це хата, де ти виросла! Де мама до останнього дня чекала, поки ти хоч на вихідні приїдеш. Я сюди вклав усю відпустку, руки збив у кров, вигрібаючи підвал, а ти кажеш — мотлох? Коли прийшов час ділити спадок, ти перша бігла до нотаріуса.
«Ой, Богданчику, рідні ж допоможуть, ми ж одна кров». А як до діла — то твоє “рідні” раптом охололо?
— Не смій мені дорікати спадком! — закричала Світлана, переходячи на високі тони. — Я маю повне право на свою частку! І якщо ти такий господар, то роби все сам. Ти ж хотів тут жити, ти ж хотів садок розводити. То й плати за свій комфорт! А я, може, взагалі свою частину продам. Отак візьму — і продам чужим людям. Подивимося тоді, як ти заспіваєш!
Богдан відчув, як у скронях почало пульсувати.
— Продаси? — тихо запитав він. — Сусідам під вікна пустиш чужих людей, аби тільки мені дошкулити? Ти ж сама казала:
«Богдане, ти тільки гляди за порядком, я буду приїжджати на літо». То де ж твоя допомога? Де те «рідне», про яке ти так красиво розпиналася на поминках?
— Ти просто жадібний! — вигукнула сестра, тупнувши ногою. — Завжди таким був. У дитинстві за яблуко трусився, і зараз за цеглу воюєш. Тобі просто шкода, що я отримала стільки ж, скільки й ти, не вклавши ні копійки. Мучить тебе це, так?
— Мені не грошей шкода, Світлано. Мені прикро, що в тебе замість серця — калькулятор. Ти ж знаєш, що я ці гроші збирав на ремонт машини, яка мені для роботи потрібна. Але я вибрав хату, щоб вона не розвалилася. А ти стоїш у своїх лакованих туфлях посеред цього бур’яну і розказуєш мені про мою жадібність?
— А ти не дивись на мої туфлі! — Світлана зірвалася на справжній вереск. — Я на них заробила, ясно тобі? І я не зобов’язана утримувати твої мрії про «родове гніздо». Хочеш ремонтувати — ремонтуй. Не хочеш — нехай валиться! Мені байдуже!
— Знаєш що… — Богдан повільно опустив руки. — Я зрозумів. Коли тобі було погано, коли ти розлучалася і жила в мене три місяці безкоштовно, тоді ми були «рідні». Тоді «свої допоможуть» було твоїм улюбленим девізом. А тепер, коли в тебе все налагодилося, я став просто «жадібним братом».
— Не згадуй мені минуле! — відрізала вона, розвертаючись до хвіртки. — Це було давно і неправда. Грошей не дам. Крапка.
Можеш подавати до суду, можеш ображатися — мені все одно.
Вона грюкнула хвірткою так, що аж старий тин загойдався. Богдан залишився стояти посеред двору. У руках він усе ще стискав зошит, де на останній сторінці було написано рукою матері:
«Діти, тримайтеся купи». Він повільно розірвав аркуш із розрахунками і подивився на сонце, що остаточно зникло за горизонтом.
Минув рівно рік. Сад навколо батьківської хати розцвів так буйно, ніби сама земля раділа новому даху, який Богдан таки поставив власноруч, відмовивши собі в усьому. Він саме підрізав виноград, коли почув знайомий звук мотора біля хвіртки.
Світлана вийшла з машини повільно. На ній не було того минулорічного лоску: плечі зсутулилися, а очі ховалися за великими окулярами. Вона довго стояла біля паркану, роздивляючись пофарбовані вікна та рівну черепицю.
— Гарно зробив, — тихо мовила вона, підійшовши ближче. — Справді господар.
Богдан не відклав секатор. Він лише кивнув, не дивлячись на сестру.
— Старався. Щоб мамі не було соромно, якби побачила зверху.
— Богдане… — Світлана зам’ялася, крутячи в пальцях ключі. — Я тут подумала про ту нашу розмову. Гаряча була, наговорили зайвого. Ти ж знаєш, я людина емоційна.
— Я пам’ятаю кожне слово, Світло. Особливо про «старе мотлох» і «продам чужим людям».
— Ну навіщо ти так? — вона спробувала посміхнутися, але вийшло криво. — Рідні ж люди, хіба можна все життя образу тримати? Я от приїхала сказати, що… ну, що я згодна. Давай оформимо папери, я трохи допоможу з тим, що ти вже витратив. Тільки в мене є одна умова… невеличка.
Богдан нарешті повернувся до неї. Його погляд був холодним і втомленим.
— Умова? Ти прийшла ставити умови в хаті, яку я витягнув із руїн сам?
— Мені терміново потрібна застава під кредит, — випалила вона, втрачаючи спокій. — У доньки в університеті проблеми, треба за семестр платити, а на роботі скорочення. Мені треба, щоб ти підписав дозвіл на заставу моєї частини хати. Це ж формальність! Ти ж казав — «рідні допоможуть».
Богдан поклав секатор на стіл і витер руки об ганчірку.
— Отак, значить? Знову «рідні». Коли дах тече — це «твій комфорт», а як у тебе проблеми — це «наша спільна справа»?
— Ти знову за своє! — голос Світлани почав тремтіти від роздратування. — Я ж іду тобі назустріч! Я визнаю, що хата гарна. Але мені зараз гірше, ніж тобі тоді. Ти чоловік, ти сильний, а я…
— А ти — жінка, якій завжди важче? — перебив він її. — Досить, Світлано. Я цей сценарій уже бачив. Ти хочеш закласти частину хати, а якщо не виплатиш кредит — банк забере її. І тоді тут справді з’являться чужі люди.
— Ти мені не віриш?! — вигукнула вона, і в її голосі знову прорізалися ті самі металеві нотки. — Власній сестрі не віриш? Я ж віддам, я все владнаю! Ти просто хочеш помститися мені за минулий рік. Ти хочеш бачити мене на колінах!
— Я хочу бачити тебе чесною, — відповів Богдан. — Рік тому я просив допомоги, щоб зберегти це місце. Ти відмовила. Тепер ти просиш дозволу, щоб поставити це місце під удар. І ти знову кажеш про «рідні гроші»?
— Та щоб ти знав! — Світлана перейшла на крик, обличчя її почервоніло. — Я взагалі могла б через суд вимагати відшкодування, що ти тут живеш і користуєшся моєю часткою! Я до тебе з добром, а ти — як вовк! Жадібний, дріб’язковий чоловічок!
— Йди до машини, Світлано, — спокійно сказав Богдан. — Поки не сказала того, про що завтра пошкодуєш. Грошей на заставу я не підпишу.
— Тоді я її продам! — верещала вона, вже відчиняючи дверцята авто. — Побачиш, завтра тут будуть ріелтори! Ти пошкодуєш, що не допоміг рідні!
— Рідні ми одні, — кинув він їй услід, — а от совість, мабуть, різна у нас.
Машина з вереском рушила з місця, здіймаючи куряву. Богдан зітхнув, підняв секатор і знову повернувся до винограду. На серці було важко, але вперше за довгий час він відчував, що вчинив справедливо — і до хати, і до себе.
Олеся Срібна
