— А ти не думала, якби в тебе була нормальна робота, а не оце от твоє пік-пік на касі, ми б зараз не сперечалися?
Ця фраза, кинута Андрієм з тією легкістю, з якою змахують зі столу хлібні крихти, повисла у вечірньому повітрі кухні. Вона не впала, а наче зачепилася за липкі від часу шпалери, за старенький абажур над столом, за напружені плечі Олени.
Андрій, її чоловік, сидів за столом. Розумний, перспективний, успішний інженер у великому проєктному бюро. Людина, яка мислила схемами, графіками й категоріями ефективності. В його чітко вибудованому світі робота продавця в цілодобовому магазинчику біля дому не вважалася професією. Це було непорозуміння. Тимчасова справа для студентів, пенсіонерок, для тих, хто не зміг або не захотів чогось більшого. І він не просто не соромився їй про це казати, він робив це регулярно, з методичністю метронома, все частіше й частіше.
— Олено, ти мене чуєш? — Він постукав кісточками пальців по стільниці. Звук був сухим і дратівливим. — Я кажу про те, що мій проєкт схвалили. Премія буде велика. Ми могли б, нарешті, замінити машину на щось пристойне, але з твоїм внеском у сімейний бюджет це знову розтягнеться на вічність. Твоя зарплата — це навіть не гуманітарна допомога нашому бюджету, це дрібні гроші.
Вона повільно повернулася, витираючи мокрі руки об рушник.
— Андрію, я працюю, я приношу гроші. Може, й не стільки, скільки ти, але це чесно зароблені гроші.
— Гроші? — він усміхнувся. Саме усміхнувся, кривлячи куточок рота так, що на щоці з’являлася неприємна ямка. — Лєно, не сміши. Це не гроші, це сльози. Я розв’язую складні технічні завдання, несу колосальну відповідальність за мільйонні проєкти, а ти просто подаєш товар і натискаєш кнопки. Це ж не потребує ніякої кваліфікації, ніякого розумового напруження.
Кожне його слово було маленьким, ідеально відточеним уламком скла. І він, як досвідчений метальник, точно знав, куди цілитися, щоб було боляче. Вона відчувала, як усередині все стискається в тугий ниючий комок десь під ребрами. Вона ж любила його колись, коли він був просто Андрійком, розпатланим студентом з палаючими очима. Він у їхній крихітній кімнаті в гуртожитку читав їй вірші й говорив, що її посмішка — це єдиний проєкт, який він хоче здійснити у своєму житті. Куди це все поділося? Коли він встиг перетворитися на цього холодного управлінця?
А потім він озвучив те, що, мабуть, давно й ретельно визрівало в його раціональній інженерній голові. План. У нього завжди був план.
— Знаєш, що я тут подумав? Як нам оптимізувати наші фінансові потоки. Давай проведемо експеримент. Ну, щоб усе по-чесному було. Ми ж дорослі, цивілізовані люди. Давай так: місяць кожен живе на свої гроші. Іпотеку, комуналку — це святе, ділимо навпіл, це спільне. А все інше — їжа, одяг, побутова хімія, усі витрати на дітей, їхні гуртки — кожен сам за себе. Ну, точніше, ти за себе й свою половину дитячих трат. Я за свою. Так ти, може, нарешті зрозумієш реальну ціну грошей і перестанеш марнотратити час на всяку дурницю. Знайдеш собі кращу роботу. Це ж гарний стимул до зростання, Лєно. Може, знайдеш, нарешті, нормальну роботу?
Олена дивилася на нього і не впізнавала. Експеримент у сім’ї, де двоє дітей. Це звучало як маячня божевільного.
— Андрію, ти серйозно?
— Абсолютно. Це справедливо. Я заробляю більше, я й витрачати можу більше. Ти заробляєш менше, значить, вчись жити за кошти. Це тебе простимулює, навчить фінансової грамотності.
Того вечора вона погодилася не тому, що повірила у справедливість цього експерименту, а тому, що втомилася. Сильно втомилася від докорів, від образливих порівнянь, від вічного почуття провини. За те, що вона — це вона, продавчиня Олена, а не Олена Володимирівна, начальниця відділу. В її мовчазному кивку була німа, гордість і дурна, зовсім відчайдушна надія. Раптом він побачить, як їй важко, й опам’ятається.
Перший же спільний похід у супермаркет перетворився на витончену тортуру. Вона ходила між рядами з калькулятором у телефоні, наче школярка. Так, це сосиски синові на сніданок, найпростіші. Це йогурт дочці за акцією. Це собі макарони й пачка найдешевшого чаю. Вона з болем поклала назад на полицю маленьку плитку гіркого шоколаду, який так любила. Зайве. Не по кишені.
Вона дивилася, як Андрій, не дивлячись на цінники, кидав у свій окремий візок дорогий стейк з мармурової яловичини, кілька видів імпортного сиру, пляшку французького напою. Він не обертався, він був у своєму світі, де на все вистачало, а вона — у своєму. На касі вони стояли в черзі один за одним, з двома різними візками, наче чужі люди.
Вдома почався театр абсурду. У ванній з’явився другий тримач для туалетного паперу. Один — дорогий, тришаровий, інший — жорсткий, сірий, її. На полиці стояв його гель для душу з ароматом сандалу та її, найпростіший дитячий, куплений зі знижкою.
— Мамо, а купиш мені отой великий набор LEGO? — запитав восьмирічний син, показуючи пальцем у журнал. Олена закусила губу, відчуваючи, як червоніють щоки. Набір коштував майже третини її тижневого бюджету після всіх обов’язкових витрат. — Сину, давай трохи пізніше. Гаразд? У мами зараз невеликі труднощі.
Ввечері вона побачила, як Андрій із захватом розпаковує новенький дрон. — Давно хотів, зі знижкою вхопив, — кинув чоловік їй через плече, навіть не відриваючись від коробки. Вона промовчала. Тільки комок у горлі став ще твердішим і гострішим.
Робота перетворилася на безжалісні перегони на виживання. Вона виходила в додаткові зміни, мінялася з напарницями, брала нічні чергування, після яких гула голова й ломило все тіло. Приходила додому вичавлена, як лимон, падала на ліжко, а в голові продовжував стукати калькулятор: заплатити за танці доньці, здати на потреби класу, купити синові нові кросівки, зі старих виріс, ліки мамі.
Вона худала, під очима запали фіолетові тіні, а Андрій, здавалося, розквітав. Він став спокійнішим, майже перестав її чіпляти. Навіщо? Експеримент ішов як по маслу.
Чоловік не помічав, що жінка перестала купувати собі навіть елементарну косметику, що другий рік ходить в одних і тих самих осінніх черевиках зі стертими підборами, що її вечеря — це часто гречка ні з чим або вчорашній суп після того, як вона нагодує дітей.
Він просто не дивився в її бік. Навіщо дивитися на те, що неефективно й нераціонально? Розв’язка настала раптово. Звичайного сірого ранку, вона була невиспана після нічної зміни, світ здався сірим і плоским. Руки тремтіли від втоми. Наливаючи собі в чашку окріп, щоб запарити дешеву каву з пакетика, вона випадково випустила її з рук. Свою улюблену чашку, яку їй колись подарувала найкраща подруга. Чашка вдарилася об плитку й розлетілася на сотню дрібних уламків.
Дзвін був кришталевим, ріжучим тишу, остаточним. Андрій вийшов з кімнати, переконатися, чи все добре. Він подивився на порцелянові руїни на підлозі, потім на неї. В його очах не було ні співчуття, ні неспокою, тільки холодне, зневажливе дратування.
— Ну от, завжди у тебе все з рук валиться. Руки-гачки. Сподіваюся, у тебе є гроші на нову.
І в цю мить щось клацнуло, перегоріло. Згорів останній, найголовніший запобіжник, який ще якимось дивом з’єднував її з цією людиною. Вона дивилася на нього, на свого чоловіка, батька своїх дітей, і бачила перед собою абсолютно чужу, самозадоволену людину. Справа була не в чашці. І навіть не в грошах.Справа була в його бажанні контролювати, ображати, доводити свою значущість за її кошт.
Вона раптом зрозуміла. Він не хотів, щоб вона знайшла нормальну роботу. О ні! Йому потрібна була саме вона, така втомлена, загнана, вічно винна жінка, яка рахує копійки. На її тлі він видавався собі ще успішнішим. Цей експеримент був потрібен не для того, щоб навчити її ощадливості. Він був потрібен, щоби остаточно зламати її, щоб довести їй самій її ж нікчемність.
Жінка нічого не відповіла, мовчки взяла віник, совок і акуратно, уламок за уламком, зібрала те, що залишилося від її улюбленої чашки. Біла порцеляна зі шматочком усміхненого їжачка. Викинула в сміттєве відро, потім спокійно одягнулася, налила собі в термос рештки вчорашньої дитячої заварки й пішла на роботу. Увесь день вона рухалася, наче уві сні. Пік-пік. На касі. Пакет потрібен? Карткою чи готівкою? Але всередині неї встановилася оглушлива, дзвінка тиша. Тиша звільнення.
Страху більше не було. І любові більше не було, і жалості до себе. Нічого не було. Тільки тверде, холодне рішення. Ввечері вона забрала дітей від своєї мами, куди відвезла їх зранку. У домі було тихо, Андрій ще не прийшов. Вона відчинила стару шафу, дістала велику дорожню сумку. Без метушні вона почала складати речі: дитячі, потім свої. Вона не брала нічого з того, що вони купували разом, тільки те, що було її по-справжньому.
Старенький, але улюблений светр, потерті джинси, дві книги, фотографії дітей у маленькій рамці. Її погляд упав на їхнє весільне фото на стіні. Два щасливі до дурності молоді обличчя. Боже, як давно це було, і чи було взагалі? Вона зняла фотографію зі стіни, акуратно вийняла знімок із рамки, склала рівно навпіл і поклала на середину кухонного столу.
Вхідні двері вікрилися. Увійшов Андрій, втомлений після роботи, але задоволений собою. Він навіть не помітив сумки, яка стояла в коридорі.
— Привіт. Що на вечерю? А то я голодний, як вовк.
Олена вийшла з кімнати, спокійна, незнайома, з прямою спиною, якої він ніколи в ній не помічав. Вона подивилася йому в очі.
— Нічого. Вечерю ти сьогодні готуєш собі сам. І завтра. І завжди. Я йду, Андрію.
Він насупився, не відразу зрозумівши інформацію.
— У сенсі? Експеримент же. Ми ж домовлялися.
— Експеримент закінчено. — Тихо, але твердо перебила вона його. — Ти переміг. Вітаю. Ти все довів. А тепер живи на свої гроші. Сам.
Вона взяла дітей за руки, підхопила неважку сумку й відчинила вхідні двері. Прохолодне вологе повітря вдарило в обличчя. І це було найсолодше, найсвіжіше, найп’янкіше повіря в її житті. Повітря свободи. Двері за нею зачинилися, залишивши його самого в тиші квартири, де на столі лежала складена навпіл фотографія їхнього нездійсненого щастя.
