Тихий осінній вечір спускався на місто. Жовте листя оточувало своїм останнім танцем, повільно обсипаючись з дерев. Люди поспішали – хто з роботи, хто по справах, хто на роботу. За обрій сідало сонце. Зовсім скоро теплі дні зміняться дощем і сльотою. Як же їй хотілося насолодитися цим прощальним подарунком осени, останнім теплом і тишею.
У парку під жовтими деревами прогулювалися мами з дітьми, насолоджуючись свіжим осіннім повітрям. Пахло опалим листям і стиглими яблуками. Малюки носилися по майданчику, кидалися жовтим листям, смикали його і сміялися. Похила жінка, втомившись, присіла на лавочку. Вона з м’якою усмішкою дивилася на дітей та їхні ігри. Зітхнувши про щось своє, вона перевела погляд на фонтан. Фонтан уже не працював. Поверхня басейну була всипана пожовклим листям.
— Ось і осінь, — сумно подумала жінка. Осінь у природі. Осінь у житті. Осінь у душі.
Виявилося, що ще лише вчора вона приїхала в це місто. Майданчики вже спорожніли, мами з дітьми розійшлися. Вечір приніс із собою осінню прохолоду. У парку стих галас і гомін, увімкнулися ліхтарі. А жінка на лавочці біля непрацюючого фонтана все сиділа й сиділа, насолоджуючись осіннім листопадом, згадуючи.
Тетяна приїхала в це місто давно, як і багато інших — вчитися. Дівчина вступила до училища на швачку. Вона приїхала з маленького села, куди автобуси ходили три рази на тиждень, а взимку, коли дороги замітало снігом, і то рідше. Там у неї залишилися батьки, завжди загнані важкою роботою, і брати з сестрами. Батьки все життя пропрацювали на фермі, єдиному функціонуючому місцевому підприємстві. Вони виходили з дому досвіта, а поверталися вже пізнім вечором.
Більшу частину домашньої роботи доводилося виконувати дітям. Роботи було багато: велике господарство, город, приготування їжі. Тетяна була старшою, їй діставалося більше за всіх. На ній, крім усього іншого, лежали ще й молодші брати й сестра. Напевно, саме тому вона після школи, не роздумуючи, рвонула в місто. Тетяна вже тоді знала, що більше ніколи не повернеться в рідне село, принаймні жити там. Вона не хотіла.
Велике місто спочатку дівчину налякало. Вона не очікувала такого галасу й гамору, такого натовпу.
Таня спочатку боялася навіть вийти з гуртожитку. Їй здавалося, що вона просто загубиться в цьому величезному людському потоці, на цих довгих заплутаних вулицях. Дівчина ходила на заняття й поверталася після них у гуртожиток. Додому не їздила — добиратися було далеко, та й незручно. Сусідки по кімнаті поступово ознайомили дівчину з містом. Вони ходили і в парк милуватися фонтаном, і до річки дивитися, як жовте листя опускається на темну воду, і в музей, і на виставку. Особливо вразив Тетяну похід у театр. Дівчина отримала першу стипендію й виділила гроші на квиток. Той перший спектакль залишив у її душі найкращі, незгладимі спогади.
Після навчання, відпрацювавши положені 3 роки, дівчина вийшла на роботу. Їй на той момент ледве виповнилося 18 років. Зі студентського гуртожитку вона переїхала до робочого. У принципі, майже нічого більше не змінилося. Татяна працювала й заробляла гроші. Звичайно, небагато, але їй на життя цілком вистачало. Навіть на гостинці молодшим братам і сестрі залишалося.
На тій же швейній фабриці, де працювала Татяна, вона познайомилася з Миколою, майстром-наладчиком швейних машин. Хлопець був веселий та заводний. Він приходив до них у цех і розсипався перед дівчатами жартами. Багато дівчат очима стріляли йому, але увагу він звернув чомусь на скромну Тетяну. Та навіть спочатку не повірила своєму щастю — такий гарний і популярний хлопець, і раптом кличе її на побачення! Однак Микола справді обрав її серед усіх.
— Ти, Таньку, будь обережна, — хихикали подружки. — Колька-то славиться своїми пригодами. Такий побавиться і кине. Аби не залишив він тебе з немовлям на руках.
— Про що ви говорите! — спалахувала дівчина. — Я до весілля ні-ні!
Однак яких квітів Микола їй не сипав, яких казок не розповідав, яких серенад не співав, а Тетяна дійсно нічого зайвого йому не дозволяла. Микола запалав. До цього він не знав відмови — будь-яка танула від його солодких слів і ласкавого погляду. Та так запалав, що прийняв мисливський азарт за кохання.
Коли Тетяна повідомила подружкам, що виходить заміж за Миколу, ті мало не попадали зі стільців.
— Ти за Кольку? Не може бути! — хором говорили вони. — Він навіть на Катьці не одружився, а вона ж у нас знана красуня! Ти ж і поруч із нею не стояла. Не може бути!
Справді, зовнішність у Тетяни була цілком середньостатистична — симпатична дівчина, скромна, світловолоса, з ледве помітним ластовиннями і великими сірими очима. Однак красунею її назвати було складно, навіть з великою натяжкою. Того часу, що вона прожила в місті, їй не вистачило, щоб розкріпоститися і стати тут своєю. Тетяна все ще почувалася чужою на цьому святі життя, усього боялася й соромилася. Тому те, що її обрав у дружини такий перспективний жених як Коля, стало для всіх великим сюрпризом.
Весілля відзначали скромно, у гуртожитку. Микола жив у ньому ж. Дівчата нарізали салатів, зварили картоплі. Батьки Тетяни привезли кількох качок, яких тут же засмажили. Весело і без пафосу. Такою була та весільна вечеря. Тетяна час від часу поглядала на свого красеня-нареченого й дивувалася тому, що тепер він став її законним чоловіком.
— Ой, Танюш, не за того ти заміж ідеш, — зітхнула мати, познайомившись із зятем. — З обличчя води не пити, як кажуть. А в нього, крім краси, то й гідності нема. Гарний чоловік — чужий чоловік.
— Мам, Коля мене любить, — насупилася Тетяна. — Бачиш, скільки в нас дівчат є, набагато кращих за мене? А одружився-то на мені.
— Так, тільки не факт, що це велике щастя для тебе буде, Таню. Гуляючий чоловік.
Молодята зійшлися в одну кімнату, зсунули разом два ліжка. Цю вбогу кімнатку Тетяна прибирала, купувала нову скатертину й покривала на ліжко з однакової тканини, купувала новий посуд, готувала чоловікові обіди й вечері. Микола спочатку теж з головою поринув у сімейне життя. Він поспішав додому після роботи, по кілька разів підходив до молодої дружини в цеху, цілуючи її на очах у всіх і змушуючи при цьому червоніти й замирати від щастя. Він чинно ходив з дружиною по магазинах, прогулювався парком у вихідні. А потім, місяців через три, йому це все набридло. Спокійне, рутинне життя було не для нього. Микола був веселим і товариським, він любив рух і нові враження, нові знайомства та яскраві емоції. А ще він любив красивих жінок. Благо, на швейній фабриці їх було хоч відбавляй.
Мила, скромна й тиха дружина не була тією жінкою, яка здатна утримати такого пристрасного чоловіка. Вона була занадто спокійною, занадто звичайною, занадто простою. Миколі з нею попросту стало нудно. І ось уже чоловік раз за разом затримується на роботі. Ось уже він приходить пізно і не в настрої, не відповідає на питання, не цілує її при зустрічі. А в цеху робить вигляд, що зайнятий.
— А ви чули, що Колька Таньки собі нову заздобу завів? — дзвінкий голос Машки був чутий із роздягальні. Двері були не зачинені. Тетяна зайшла всередину. Жінки, які переодягалися на роботу, раптом замовкли й, опустивши очі, стали швидко розходитися по цеху.
— Що ж ти замовкла, Маш? — Тетяна дивилася на колегу. — Продовжуй. Чи думаєш, мені не цікаво, з ким роман у мого чоловіка?
— Та я й не знаю толком нічого, — знизала плечима Марія. — Це так… плітки.
— Ну нехай і плітки. Скажи, що вже там, що люди говорять.
— Говорять, — прищурилася Маша, — що Микола твій загуляв з новенькою нашою, Томкою. Я сама свічку не тримала, але Валька Степанова бачила, як вони цілувалися. Вони тут, прямо в роздягальні. А Галька Іващенко, вона ж з Томкою в одній кімнаті живе, говорила, що та вже кілька разів поверталася пізно й якась схвильована.
— Томка, значить, — простягнула Тетяна. — Зрозуміло. Все.
Тепер вона довго думала, як їй вчинити. Вирішила поговорити із суперницею.
— Томара? Здрастуй.
Вона дивилася на незнайомку. Вона бачила її всього пару разів, вони працювали у різні зміни. Дівчина була приблизно її віку, світловолоса й зеленока — красива, подумала Тетяна.
— Здрастуй, — посміхнулася та.
— Ми знайомі заочно, — прищурилася Тетянаа. — Через мого чоловіка.
— Якого чоловіка? — здивувалася дівчина.
— Через Колю. Коля, з яким ти любов крутиш. Мій чоловік.
— Не може бути! — дівчинка поблідла. — Він говорив, що не одружений, що одружиться на мені, що кохає.
— Тобі свідоцтво про шлюб показати? — зітхнула Татяна. — Можеш у кого завгодно запитати про це. Всі наші знають. Уся «швейка». Ми ж уже майже півроку…
Томара поблідла, потім почервоніла.
— А як ти дізналася про нас? — тихо запитала вона.
— Я ж тобі кажу — жіночий колектив. Усі один одного знають. Це не склало проблеми.
— Який же він… Який же він безсовісний! — розридалася раптом Томара. — Що ж мені робити? Я не знаю, що робити.
— Ну, зустрічатися за моєю спиною я тобі не дам, — зітхнула Тетяна.
— Я з ним більше не збираюся зустрічатися, — схлипувала Тома. — Якби я раніше про це дізналася, про те, що він одружений, я б ніколи…
— Не засмучуйся, — знизала плечима Тетяна. — Тобі-то що? Це мені тепер все життя мучитися.
Жінка виявилася правою. Томара зникла на наступний же день, причому зникла у прямому сенсі слова. Як виявилося, дівчина звільнилася й поїхала додому, у рідне селище.
На деякий час у сім’ї Миколи й Тетяни знову запанували любов і взаєморозуміння. Знову чоловік цілував дружину після зміни, підходив до неї в цеху, обіймав і чекав після роботи. А потім Татьяна завагітніла. Дізнавшись новину, першим був на сьомому небі від щастя Микола.
— Народиш мені сина, а потім доньку! — радісно обійняв він дружину.
— Почекай, нехай хоч хтось спочатку народиться, — сміялася вона.
— Все-таки добре, що я встигла зберегти сім’ю, — подумала Тетяна.
Однак вагітність не давалася їй легко. Доводилося працювати, поратися з домашніми справами, і на більший відпочинок сил уже не залишалося. Зате був вічний токсикоз і зміни настрою, а ще їй дуже хотілося спати — завжди і скрізь. Сил і енергії на чоловіка не лишалося. А Микола був, як уже відомо, чоловіком вітряним.
До шостого місяця вагітності стан і самопочуття Тетяни нарешті нормалізувалися. І тут якраз виявилося, що чоловік уже тиждень зустрічається з черговою місцевою красунею. Цього разу вибір чоловіка впав на жінку, з якою у нього раніше вже був роман. Однак вони розійшлися з дуже простої причини — в його житті з’явилася наступна пасія. Віра виявилася не такою простою, як Тамара. Вона була старшою за Тетяну на 4 роки і знала, чого хоче від життя. Знала вона й чим привабити чоловіка.
— Кожен сам за себе, — заявила вона Тетяні, коли та прийшла до неї поговорити. — Я маю право на своє жіноче щастя. Подивимося, кого він обере.
— Слухай, у тебе совість є? Я ж вагітна! Ти що, не бачиш? Коля — мій чоловік, батько нашого майбутньої дитини, — проговорила Тетяна.
— Подумаєш, вагітна! Я теж можу завагітніти, — знизала плечима та.
Татьяна зрозуміла, що Віру так не візьмеш. Довелося розмовляти з чоловіком.
— Коля, як ти міг? — зітхала, перемагаючи сльози, жінка. — Поки я про нашу майбутню дитину думаю, поки вітаміни п’ю й по лікарнях ходжу, ти вирішив наліво піти? Може, ти ще й з сім’ї до неї підеш?
— Танюшечко, не заводься, — заспокоював дружину чоловік. — Ну сходив пару разів наліво, подумаєш, проблему знайшла. Я ж мужик, мені уваги хочеться, жіночої ласки, любові. А ти ж вічно зайнята, втомлена, ще й вагітна. Ти не нервуй, тобі нервувати не можна, про дитину думай. А з Вєркою в мене так… нічого серйозного.
— Тоді кинь її, щоб з мене люди не сміялися, — підвела очі на чоловіка.
— Як же я її кину? Вона ж мене кохає! Ти не переживай, якось все утрясеться. Ти ж скоро народиш.
Татьяна не стала чекати, поки все утрясеться саме собою. Вона пішла до начальника цеху й вимагала звільнити Віру, мовляв, та має стнсунки з її чоловіком, а вона вагітна, їй нервувати не можна. В іншому випадку Тетяна обіцяла розповісти про цю ситуацію всьому світу, а ще й вказати на те, що їх начальник сприяє такій розпусті.
За пару тижнів Віру Федорову перевели на дочірнє підприємство в іншому місті, виділивши навіть не місце, а цілу кімнату в новому гуртожитку. Віра поїхала в краще життя, слізно попрощавшись з усіма. А в сім’ї Тетяни й Миколи знову настала тиша.
Тетяна народила сина. Хлопчиська назвали Федором. Молодій сім’ї виділили двокімнатну квартиру від підприємства. Микола на деякий час заспокоївся, став займатися облаштуванням помешкання. Тетяна допомагала чоловікові й займалася малям. Федір ріс хлопчиком капризним, погано спав, вимагав до себе уваги. Спільна квартира й дитина ще більше прив’язали їх один до одного. Але звички чоловіка від цього не змінилися.
Тетяна за клопотами про сина не помічала пізніх повернень чоловіка. Іноді вона так утомлювалася, що засинала, не дочекавшись його повернення.
— Багато справ, — знизав плечима він. — Ти ж знаєш, на «швейці» вас багато, а я один. — Можливо, він мав на увазі те, що він один майстер-наладчик, і роботи іноді справді багато. А можливо, й не тільки це.
— Здрастуйте. А я до вас.
На порозі квартири стояла дівчина з короткою стрижкою.
— А ви… Тетяна? Я…
— Проходьте, — Тетяна прикрила за незнайомкою двері. — А ви, вибачте, хто?
— Міла. Коханка вашого чоловіка, — дівчина дивилася їй прямо в очі.
Тетяна уважно подивилася на дівчину: молода, молодша за неї років на два-три, доглянута й добре одягнена, яскрава й красива. Поряд із нею Тетяна у своєму заношеному халаті й з розкуйовдженим пучком волосся на голові явно програвала. Господиня спокійно налила дівчині чаю, сіла навпроти неї, зітхнула, забравши чубок з очей.
— Ну, і чого ж ви, Міло, від мене хочете? Якщо чоловіка — до нього, але знайте, квартира залишиться мені й сину. З Колєю ми це питання вже обговорювали. Та й не думаю, що сам Микола захоче піти з сім’ї. Він дуже прив’язаний до сина.
— За грошима. Коля сказав, що за фінанси у вашій сім’ї відповідаєте ви. Мені потрібні гроші на переривання. Термін уже великий, робити в лікарні не хочуть, доведеться звертатися до приватника. А для цього потрібні гроші. У мене грошей нема. Я приїхала недавно, тільки півроку відпрацювала. Думала, Колька — нормальний мужик, одружиться. А виявилося, що сім’я в нього вже є, а розлучатися він не збирається.
— А ти що, не знала, що він одружений? У кого завгодно запитай. Усі ж знають, — знизала плечима Тетяна.
— Спочатку не знала. Він залицявся, я не думала, що одружений. Потім, коли про свій стан дізналася, він сам сказав, що одружений і дитина в нього вже є. Я думала, він мене по-справжньому кохає, розлучиться з тобою й одружиться на мені. Однак учора Коля сказав, що одружуватися не збирається, сказав, щоб я не тягла, грошей у тебе взяла. Ось я й прийшла.
— На чужому нещасті щастя не побудуєш, — простягнула Тетяна.
Вона дала Мілі потрібну суму грошей.
— Не приходь сюди більше, — сказала вона. — І чоловіка мого в спокої залиш.
Довго думала Татьяна про те, що сталося, довго зважувала всі «за» й «проти». Щось все не давало їй спокою, все тривожило її душу.
— О, Танька, привіт! — знайома по гуртожитку Марія підійшла до жінки. Тетяна гуляла з сином, той невпевнено робив свої перші кроки, міцно тримаючись за руку матері. — А ти що, на похорон не йдеш?
— На який похорон? — здивувалася Татьяна. — Я нічого не знаю.
— Так, Людмила ж померла. Синицька, нова наша «швейка». Вона ж тільки півроку як приїхала. Хоча це ж твій її добре знав. Ти ж у декрет уже пішла, коли вона вийшла.
— Мій чоловік її добре знав, — повторила Тетяна. — Міла? Від чого вона померла?
— Ускладнення після операції. Врятувати не змогли. Вона в лікарню не захотіла їхати, а коли «швидка» її забрала-таки (сусідка викликала), вже пізно було. Говорять, переривання невдало зробила, грошей не вистачило на нормального лікаря.
Тетяна відчула, як у неї похололи долоні. Ось що не давало їй спокою. Ось на що вона дала гроші цій самій Мілі.
— Я все розумію, доню, — Катерина Василівна обняла Тетяну. — Я тобі ще говорила, що такий він, твій Колька. Не зможе з однією тобою бути. Або змирися, або розлучайся. Він не зміниться.
— Мамо, але ж вона померла! — ридала Тетяна.
— Це був її вибір. А ти роби свій.
Тетяна повернулася додому. Микола забрав її й сина, він приїхав за нею до батьків через пару днів, покаявся, пообіцяв, що виправиться.
— Я ж кохаю тебе й сина, — сказав він цілком щиро. Тетяна не могла йому не повірити. Однак у те, що він справді виправиться, вона не вірила цілком, і була, природно, права. Просто вона прийняла його таким, яким він був. Сім’я для неї була важливішою за принципи.
Тихий осінній вечір спускався на місто. Жовте листя оточувало своїм останнім танцем, повільно обсипаючись з дерев. Люди поспішали — хто з роботи, хто по справах, хто на роботу. За обрій сідало сонце.
Жінка, втомившись, присіла на лавочку. Вона з м’якою усмішкою дивилася на дітей, які гралися з листям. Зітхнувши про щось своє, вона перевела погляд на фонтан. Фонтан не працював. Поверхня басейну була всипана пожовклим листям.
— Ось і осінь, — сумно подумала жінка. Осінь у природі. Осінь у житті. Осінь у душі.
Виявилося, що ще лише вчора вона приїхала в це місто. А стільки років пройшло. Виріс син. Він давно вже поїхав до іншого міста й приїжджав по рідких святах. Пішов з життя чоловік — несподівано, одного дня. Що ж лишилося у неї? Татьяна, що прожила таке непросте життя, гірко зітхнула. Перед очима знову постала низка коханок чоловіка. Про когось вона знала, когось їй показували знайомі, про когось проговорився сам Микола. Скільки ж їй доводилося закривати очі на пригоди чоловіка!
Він гуляв все життя й все життя повертався в сім’ю. В останні роки їхнього життя Тетяна вже так зомліла від його пригод, що вона його просто тихо возненавиділа. Адже вона сама пішла на це, пішла цілком усвідомлено. Що ж тепер жаліти? Минулого не зміниш. А все її минуле — це гуляючий чоловік.
