Олена стояла над пластиковим тазом у ванній, і в її очах стояли сльози — не так від утоми, як від пекучої образи. Вода була гарячою, мильна піна роз’їдала шкіру рук, а новенький манікюр, на який вона з важким серцем виділила кошти минулого тижня, вже повністю обліз.
Шість місяців їхній донечці Златі. Малеча щойно почала їсти прикорм, тому пюре з броколі та гарбуза було всюди: на повзунках, бодіках, рушниках.
Старенька пральна машинка, яка пам’ятала ще молодість Олениної мами, два тижні тому видала останній хрип, задиміла ванну і затихла назавжди.
Майстер, якого вони викликали, лише покрутив пальцем біля скроні: «Гроші на ремонт не витрачайте. Їй пора на пенсію. Шукайте нову».
Коли того ж вечора Олена заговорила про покупку, її чоловік Андрій лише важко зітхнув:
— Оленко, сонце, ну де я зараз візьму сорок тисяч на хорошу машинку? Мені на фірмі зарплату затримують уже другий тиждень. Обіцяють ось-ось віддати, але поки глухо.
— Андрію, а якщо в кредит? — благально подивилася на нього дружина, витираючи мокрі руки об фартух. — Дівчатка в чаті писали, що є розстрочка під нуль відсотків. Ми не можемо чекати, я вже світу білого не бачу з цими тазами.
— Ой, тільки не починай про кредити — відмахнувся він, роззуваючись у коридорі. — Знаю я їхні нулі. Там такі приховані відсотки і страховки, що потім три ціни переплатимо. Краще почекай декілька днів, я щось придумаю. Перехопив у когось, чи з керівництвом серйозно поговорю.
Проте Андрій нічого не придумав. Дні минали, дитячі речі Олена продовжувала прати руками, а дорослий одяг — джинси, сорочки Андрія, свої сукні — двічі на тиждень пакувала у величезні торби і везла через усе місто на метро до своєї мами.
Спина німіла, руки боліли, а всередині потроху закипала глуха, німа злість. Вона почувалася не сучасною жінкою в європейській столиці, а якоюсь кріпачкою з минулого століття.
Усе змінилося минулої суботи. Андрієвій матері, Галині Петрівні, виповнилося п’ятдесят років. Ювілей святкували гучно, з купою родичів. Коли Олена зайшла на кухню, щоб допомогти іменинниці винести гаряче, вона мало не впустила тарілку.
На кухні Галини Петрівни, де ремонт не оновлювався років п’ятнадцять, гордо виблискували два новенькі гіганти: суперсучасний двокамерний холодильник і вбудована посудомийна машина останньої моделі.
Олена чудово знала, що Галина Петрівна працює звичайним касиром у державній установі, і її місячного заробітку заледве вистачило б на дві полиці від того холодильника.
— Ой, Леночко, заходь, заціни! — Галина Петрівна буквально світилася від гордості, демонструючи гостям сенсорну панель.
— Це мені синочок зробив такий королівський подарунок на ювілей. У посудомийки декілька режимів, навіть кришталь миє. Це найдорожча модель, яку я тільки бачила в магазинах. Оце виростила помічника, справжній чоловік!
Олені здалося, що в неї в голові луснула якась струна. Перед очима пропливли її власні червоні, потріскані від господарського мила руки, баняки з гарячою водою і чоловікове: «Сонце, мені затримують зпрплату, потерпи».
Вона подивилася у вітальню, де Андрій весело сміявся, розмовляючи з дядьком. У неї було дике, майже непереборне бажання підійти, перекинути на нього тарілку з гарячими голубцями і влаштувати такий скандал, щоб у всіх гостей пов’янули вуха.
Але залишки виховання і небажання псувати свято іншим людям змусили її зціпити зуби. Весь вечір Олена просиділа мовчки, не доторкнувшись ні до їжі, ні до вина. Вона рахувала хвилини до повернення додому.
Справжній вибух стався вже в їхній квартирі, коли донечка заснула в колисці. Поки Андрій роздягався, Олена мовчки витягла з шафи його велику дорожню валізу і почала хаотично, жменями скидати туди його футболки, джинси та білизну.
— Оленко, ти що робиш? — здивовано вигукнув Андрій, заходячи до кімнати. — Куди ти збираєш мої речі? Ми кудись їдемо?
— Ти — їдеш. До мами, — її голос тремтів від люті, але вона намагалася говорити тихо, щоб не розбудити дитину. — Прямо зараз. До своєї дорогої матусі.
— Та що сталося, поясни нормально! Ти весь вечір сиділа з таким обличчям, наче тобі три дні жити залишилося. Мама так старалася, таке свято влаштувала…
— Мама старалася?! — Олена різко закрила валізу і з тріском застебнула блискавку. — Тобто, поки я твоїй дитині одяг руками у тазах перу, поки я світла білого не бачу від утоми, твоя мама тішиться новій посудомийці за сорок тисяч і холодильнику за стільки ж? То ось як тобі зарплату затримують, Андрію?! Ось на що ти «позичав» гроші?
Андрій помітно поблід, зрозумівши, що попався на гарячому. Він спробував підійти і обійняти дружину, але вона з силою відштовхнула його руки.
— Оленко, ну послухай… Це ж ювілей! П’ятдесят років буває раз у житті. Я давно обіцяв їй оновити техніку. Вона ж мене сама виростила, стільки здоров’я поклала!
— А я хто, Андрію? — прошипіла Олена, вказуючи пальцем на свої знівечені руки. — Я твоя дружина чи наймичка? Твоя дитина ходить у запраному одязі, бо в мене вже немає сил виварювати ті речі! Твоя мама живе сама в трикімнатній квартирі, якого ляда їй здалася та посудомийка на десять комплектів? Вона що, там цілу їдальню щодня готує? Чи їй важко три тарілки за собою помити? А мені прати на трьох людей руками — це, по-твоєму, нормально?!
— Не кричи на мою маму! — спалахнув Андрій. — Вона заслужила на відпочинок. А пральну машинку я б купив, ну наступного місяця точно купив би! Чого ти влаштовуєш істерику через шматок заліза?
— Бо цей шматок заліза полегшив би життя матері твоєї дитини! Але для тебе твої забаганки і мамине схвалення важливіші за власний дім. Забирай валізу і геть звідси. Не хочу тебе бачити.
Андрій, ображений у найкращих почуттях, схопив валізу, гучно грюкнув дверима і поїхав ночувати до Галини Петрівни.
Проте на цьому історія не закінчилася. Наступного ранку Олену розбудив телефонний дзвінок. На екрані висвітилося: «Свекруха». Олена глибоко вдихнула і натиснула кнопку прийому. З динаміка одразу почувся обурений, майже верескливий голос Галини Петрівни:
— Алло, Олено! Ти взагалі совість утратила? Як у тебе рука піднялася рідного чоловіка з хати виставити, ще й після такого свята? Ти як посміла себе поставити вище за матір?
— Доброго ранку, Галино Петрівно, — холодно відповіла Олена. — Ваш син сам обрав свій шлях, коли збрехав мені про відсутність грошей і залишив мене без пральної машини з немовлям на руках.
— Ой, подумаєш, царівна яка! — закричала в трубку свекруха. — Люди колись і в річці одяг мили взимку, і нічого, не повмирали, дітей здорових виростили! Я он сама скільки років жодної посудомийки не мала, все господарським милом та ганчіркою терла, руки не відвалилися! А ти два тижні попрала — і вже трагедія на весь світ!
— Колись людей і в каретах возили, і при лучині жили, — відрізала Олена. — А ще колись люди і тарілки в тазиках мили, проте ви чомусь від дорогого подарунка не відмовилися, знаючи, що у вашого сина вдома дитина маленька і пралки немає
— Господи, не вгнешся, якщо місяць поживеш без машинки! То вже білоручка знайшлася, Господи помилуй! — не вгамовувалася Галина Петрівна. — Мій син паше як проклятий, а ти йому нерви псуєш через побутові дрібниці! Неблагодарна ти!
— Якщо для вашого сина його сім’я — це дрібниці, то нехай тепер живе з вами. Буде кому ваші тарілки в нову посудомийку складати. На все добре!
Олена вимкнула телефон і заблокувала номер свекрухи. У кімнаті прокинулася маленька Злата і весело загулила, тягнучи ручки до мами. Олена підійшла до ліжечка, взяла донечку на руки і відчула дивне, полегшувальне почуття свободи.
Вона чітко зрозуміла, що миритися з Андрієм більше не хоче. Справа була навіть не в пральній машинці й не в грошах. Справа була в нахабній, підлій брехні.
Якщо чоловік зміг так легко дивитися на її муки, брехати в очі і витрачати спільний бюджет на забаганки, то про яку довіру може йти мова?
Олена знала: якщо пробачити це зараз, то подібне повторюватиметься знову і знову, аж до кінця життя. Вона завжди буде на другому місці після його мами.
Олена сіла за стіл, відкрила ноутбук і вбила в пошуковик: «Купити пральну машину в розстрочку». Через п’ять хвилин замовлення було оформлене.
Вона цілком зможе впоратися сама. Попереду було важке розлучення, але Олена точно знала: більше жодною прислугою у власному домі вона не буде.
Тетяна Макаренко
