Марія Петрівна завжди вважала себе господинею не тільки своєї квартири, але й усієї родини. Коли син одружився з Олею, свекруха сприйняла це як особисту образу: мовляв, якась дівчина з міста приїхала і хоче керувати її хлопчиком.
Оля була тиха, ввічлива, але з характером — працювала дизайнеркою інтер’єрів, любила порядок і свої дрібнички. А Марія Петрівна любила порядок свій, сільський, де все має бути «як у людей».
Вони жили втрьох у великій трикімнатній квартирі в новобудові. Син, Андрій, багато працював, часто в відрядженнях, тож удома залишалися дві жінки, і суперечка яка то затихала, то спалахувала з новою силою.
Все почалося в середу, коли Оля поїхала на об’єкт до клієнта, а Марія Петрівна залишилася сама. Свекруха давно косо дивилася на кухню невістки: там стояли якісь «заграничні» каструлі, силіконові форми для випічки, електричний чайник з підсвіткою, блендер, кавомолка, тостер, йогуртниця, сушарка для овочів і ще купа «дурниць», які, на думку Марії Петрівни, тільки місце займали.
«То все непотріб!» — вирішила вона остаточно. «У мене вдома на трьох полицях усе вміщалося, і борщ варила, і пиріжки пекла, і ніхто не скаржився».
Вона дістала великі сміттєві пакети, відкрила всі шафки й почала викидати. Спочатку обережно: старі губки, силіконові пензлики, форми для кексів у вигляді сердечок.
Потім розійшлася — полетіли каструлі, навіть той дорогий чавунний казанок, який Оля купила на ярмарку в Карпатах. Блендер? «Нащо той шум?» — і в пакет. Йогуртниця? «Молоко скисне — і йогурт готовий». Кавоварка? «Кава з турки смачніша». Все, що не вписувалося в її уявлення про «нормальну кухню», летіло в чорні пакети.
До вечора кухня сяяла порожнечею. Залишилися тільки три алюмінієві каструлі, чавунна сковорідка, дерев’яна ложка, ополоник і старий емальований чайник, який Марія Петрівна привезла з села.
На столі гордо стояла банка з сушеними грибами й мішок картоплі.
Коли Оля повернулася додому о восьмій вечора, втомлена й голодна, вона спочатку не зрозуміла, що сталося. Відкрила двері, понюхала — пахло чистотою й… порожнечею.
«Добрий вечір, Маріє Петрівно,» — сказала вона, знімаючи черевики.
«Добрий, добрий, доню!» — відгукнулася свекруха з кухні голосом, повним гордості. «Заходь, я тобі сюрприз зробила!»
Оля зайшла на кухню й завмерла. Шафки порожні, стільниця гола, тільки чайник посвистує.
«А… де все?» — запитала вона тихо.
«Викинула!» — радісно повідомила Марія Петрівна, витираючи руки рушником. «То все непотріб був! Стільки мотлоху понакуповувала, шафки не зачинялися!
Тепер порядок, як у нормальній хаті. Борщ зваримо у нормальній каструлі. А ті твої штучки — тільки пил збирають».
Оля подивилася на свекруху, потім на порожні полиці, потім знову на свекруху.
«Ви… викинули мої речі? Мої каструлі? Мій блендер? Мій казанок?»
«Ага! І палички ті японські твої — теж. Нащо вони такі дорогі? Я їх у сміттєпровід спустила. Усе в пакетах, уже внизу».
Оля відчула, як усередині щось стиснуло. Вона мовчки пройшла до сміттєпроводу — закритий, порожній. Пакети вже вивезли.
«Ви серйозно? Ви викинули речі на кілька тисяч доларів? Без мого дозволу?»
Марія Петрівна знизала плечима.
«Та які там тисячі! Дурниці. Головне — порядок. І місця тепер скільки! Можна ще полицю поставити для солінь».
Оля подивилася на неї довго, дуже довго. Потім тихо сказала:
«Добре. Розумію».
І пішла до своєї кімнати.
Марія Петрівна задоволено хмикнула: «От бачиш, навіть не сперечалася. Зрозуміла, що мама краще знає».
Наступного дня Андрій був у відрядженні в Одесі, тож удома знову залишилися вдвох. Марія Петрівна прокинулася рано, зварила собі кави в турці (яку спеціально привезла з села), посмажила яєчню на чавунній сковорідці й пішла на ринок.
Повернулася о дванадцятій із повними торбами: купила свіжої свинини, капусти, моркви — вирішила зварити справжній борщ, щоб невістка оцінила.
Але коли відчинила двері квартири, почула якийсь шум на балконі. Вийшла — і мало не впала.
На асфальті внизу, прямо на газоні перед під’їздом, лежали її сукні. Усі. Двадцять п’ять штук. І дві норкові шуби — одна коричнева, одна чорна, які вона берегла роками, куплені ще за тих часів, «як у справжньої пані».
Сусіди вже збиралися, хтось фотографував, хтось сміявся. Одна бабуся навіть підійшла й підняла червону сукню в горошок:
«Ой, гарна! Чиє це?»
Марія Петрівна закричала з балкона:
«Моє!!! Злазьте! Не чіпайте!»
Вона побігла вниз, мало не впала на сходах. Коли вибігла надвір, Оля спокійно стояла на балконі й дивилася вниз, тримаючи в руках останній пакет.
«Олю!!! Ти що наробила?!» — завищала свекруха.
«Викидала непотріб,» — спокійно відповіла Оля. «Ви ж учора сказали, що все, що зайве — геть. От я й вирішила допомогти. Ваші сукні ж стільки місця в шафі займають! А шуби — то взагалі! Літо ж було, зима була, а ви їх ні разу не одягали. Пил тільки збирають. І норка вже не в моді, Маріє Петрівно. Екологічно некоректно».
«Ти… ти… з глузду! То мої шуби! Мої сукні! Я їх берегла! То ж пам’ять!»
«Як і мої каструлі були пам’яттю. Казанок з Карпат — пам’ять про поїздку з Андрієм. Подарунок на річницю. Блендер — я на нього пів року відкладала. Але ви ж сказали: непотріб».
Марія Петрівна кинулася збирати речі. Сукні були в пилюці, одна порвалася об кущ, шуба лежала в калюжі — учора дощ був.
Сусіди допомагали, хихикали, фотографували. Хтось крикнув:
«Маріє Петрівно, може, й мою тещину шубу викинете? А то вона в мене в шафі висить!»
Свекруха мало не плакала, збираючи свої скарби в оберемок.
Коли вона піднялася назад, обличчя було червоне, очі блищали від сліз і гніву.
Оля сиділа на кухні й пила каву… з паперового стаканчика. Бо чашок теж не було — Марія Петрівна й їх половину викинула, залишивши тільки три «нормальні».
«Ти… ти мені за це заплатиш!» — прошипіла свекруха.
«Я? За що? Я ж порядок навела. Як ви вчора. Тепер у шафі місця скільки! Можна ваші соління туди поставити».
«То різні речі! То шуби! То сукні! Я в них на весілля ходила, на ювілеї!»
«А я в своєму казанку плов готувала для гостей. І борщ. І варення варила. Але ви ж вирішили, що то непотріб».
Марія Петрівна сіла на стілець, тримаючи в руках мокру шубу.
«Ти… ти зла дівка. Я сину все розкажу».
«Розкажіть. І я йому теж усе розкажу. З фотографіями. Я з балкона зняла відео — як ваші шуби летіли. Дуже ефектно вийшло.
Особливо чорна — як парашут розкрилася».
Свекруха завмерла.
«Ти… видали це відео!»
«Не видалю. Нехай буде пам’ять. Як і ваші сукні — пам’ять на газоні».
Вони сиділи мовчки хвилин десять. Марія Петрівна дивилася на мокру шубу, Оля — у вікно.
Потім свекруха тихо сказала:
«Може… помиримося? Я ж хотіла як краще…»
Оля повернулася до неї.
«Маріє Петрівно, я не проти вас. Я просто хочу, щоб ви поважали мої речі. Як я поважаю ваші. Я ваши сукні ніколи не чіпала. І
шуби. Хай би собі висіли».
«А я… я думала, то все дурниці. Ти ж молода, купиш нове…»
«А ви думали, що ваші шуби теж нові купите? Чи що норка вічно в моді?»
Марія Петрівна зітхнула.
«Ні… То ж раритет…»
«От і мої каструлі були раритетом. Для мене».
Вони знову помовчали.
Потім Оля встала.
«Ходімо на балкон. Допоможу вам занести речі. І завтра поїдемо в хімчистку — може, шуби врятуємо».
Марія Петрівна подивилася на неї здивовано.
«Ти… не сердишся?»
«Серджуся. Дуже. Але Андрій повернеться завтра, і я не хочу, щоб він бачив цей цирк. То ходімо».
Вони разом зібрали рештки гардеробу. Сусіди допомогли — хто сукню приніс, хто ремінь знайшов. Одна дівчина навіть сфотографувалася в червоній сукні в горошок і сказала: «Маріє Петрівно, вам дуже пасує!»
Ввечері вони сиділи на кухні. Марія Петрівна варила борщ у своїй алюмінієвій каструлі, Оля замовляла онлайн нові ножі й блендер.
«Знаєш,» — раптом сказала свекруха, — «може, той твій блендер і не така вже дурниця. Суп-пюре ж з нього добре виходить…»
Оля посміхнулася.
«А ваші сукні гарні. Особливо та синя, шовкова. На свято можна одягнути».
Марія Петрівна хмикнула.
«Може, й одягну. Як почистимо».
Наступного дня Андрій повернувся. Зустріли його вдвох — свекруха в чистому халаті, Оля з новим пакетом із магазину посуду.
«Що в нас новенького?» — запитав він, цілуючи обох.
«Порядок навели,» — хором відповіли вони.
І переглянулися. І тихо засміялися.
А шуби віддали в хімчистку. І казанок Оля купила новий — ще кращий. І сукні Марії Петрівни повісили в шафу на найвидніше
місце.
І більше ніхто нічого не викидав. Без дозволу.
Юлія Хмара
