— А як же ми? — Вітя мало не плакав. — Сестра тільки в неділю приїде! Ще два дні! У нас їжі немає! Гроші скінчилися! – ледь не плакала чоловік, коли дружина на вихідні поїхала в санаторій.
Вечірка обіцяла бути томною, як старий романс, і затишною, як розтоптані домашні капці. Світлана, сорокавосьмирічна жінка із стійкою психікою головного бухгалтера та життєвим досвідом, який не проп’єш (та й коли), мріяла лише про одне. Про тишу.
У духовці доходила курка з картоплею — страва банальна, але безвідмовна. Світлана вже подумки наливала собі келих червоного напівсухого та вмикала серіал про ментів, де всі проблеми розв’язуються за сорок хвилин, а добро завжди перемагає зло, хай навіть за допомогою табельної зброї.
Ідилію порушив звук ключа, що повертається у замку. Повернувся Вітя.
За звуком кроків чоловіка Світла визначала його настрій з точністю сейсмографа. Сьогодні кроки були шарпаючими, винуватими та якимись зрадницьки м’якими. Так ходять люди, які або розбили улюблену вазу тещі, або збираються просити в борг без віддачі.
Вітя пройшов на кухню, намагаючись займати якомога менше простору.
— Привіт, Світуль. Пахне — відвал башки! — почав він із незграбного компліменту, заглядаючи у духовку.
Світлана мовчки дістала деко, з грюкотом поставила його на дерев’яну підставку й питально підняла брову.
— Ну? — запитала вона. — Чого мнешся, як студентка перед екзаменом?
Вітя зітхнув, сів на табуретку і, не дивлячись дружині в очі, випалив:
— Там Ларка дзвонила. У неї форс-мажор.
При імені зовиці у Світлани дригнулося око. Лариса, молодша сестра Віті, була жінкою-святом, жінкою-катастрофою та жінкою-«дай грошей» в одній пляшці. Їй було сорок, у неї було двоє синів (десяти та одинадцяти років), троє колишніх чоловіків та перманентний пошук себе. Востаннє вона шукала себе на курсах з «розкриття жіночої воронки достатку», що коштувало Віті десяти тисяч гривень, які він таємно взяв із заначки на зимову резину.
— І що цього разу? — Світлана почала накладати картоплю, намагаючись не розмазувати її по тарілці занадто агресивно. — Ретроградний Меркурій завадив влаштуватися на роботу? Чи третє око засвербіло?
— Та ні, Свєт… Тут серйозно. Їй запропонували гарячу путівку. В Туреччину. На тиждень. Розумієш, їй треба особисте життя влаштовувати, нерви лікувати. Вона вся на взводі.
Вітя зробив паузу, набрав у груди повітря і, зажмурившись, як перед стрибком у крижану ополонку, закінчив:
— Одним словом, вона пацанів нам привезе. Завтра вранці. На тиждень.
На кухні повисла тиша. Чути було, як у холодильнику дзижчить компресор, перетравлюючи цю новину разом із Світланою.
— Ні, — спокійно сказала Світла.
— Що «ні»? — розгубився Вітя.
— Я в няньки не наймалася! Це діти твоєї сестри, нехай вона сама з ними сидить, — відчеканила Світлана, сідаючи навпроти чоловіка й беручи виделку. Апетит, як не дивно, не пропав. Війна війною, а вечеря за розкладом.
— Свєт, ну ти чого? Це ж племінники! Рідна кров! — Вітя ввімкнув режим «сирота». — Куди вона їх подіне? Мати на дачі, у неї тиск, ти ж знаєш. А в Ларки, може, останній шанс долю влаштувати!
— Вітю, — Світлана говорила ласкаво, як психіатр із буйним пацієнтом. — У твоєї сестри «останній шанс» трапляється раз на квартал. Минулого разу, коли ми брали Артема й Дениса на вихідні, вони пофарбували нашого кота зеленкою та намагалися запустити його з балкона на саморобному парашуті. Кіт до сих пір, як бачить дітей, під ванну йде та шипить звідти польською.
— Вони подорослішали! — жалюгідно аргументував чоловік.
— Ага, і запити виросли. Віть, давай порахуємо економіку. — Світлана любила цифри, вони, на відміну від родичів чоловіка, ніколи не брехали. — Два зростаючих організми. Це п’ятилітрова каструля супу на день. Це кілограми котлет. Це купи посуду. А ще я працюю. У мене квартальний звіт на носі. Ти, я нагадую, теж не у відпустці. Хто з ними буде?
— Ну… вони самостійні. До школи самі ходять. Ввечері я придивлюся. Свєт, ну будь ласка. Ларка вже квитки взяла.
— Нехай здає.
— Без повернення, — убитим голосом повідомив Вітя.
Світлана подивилася на чоловіка. У його очах читалася вся скорбота народу та панічний жах перед скандалом із сестрою. Вітя був людиною хорошою, але м’якою, як переварена брокколі. Сказати «ні» нахабній родині для нього було фізично боляче.
— Значить так, — Світлана ухвалила рішення. — Якщо ти їх береш — це твоя відповідальність. Я пальця об палець не вдарю. Приготування, уроки, розборки, прання їхніх шкарпеток — усе на тобі. Я приходжу з роботи, їм та відпочиваю. Домовилися?
— Звісно, Свєтуль! — Вітя сяяв, не чуючи підступу. — Ти навіть не помітиш, що вони тут!
«Блажен, хто вірує», — подумала Світлана, відкушуючи шматок курки. Вона знала, що наступний тиждень нагадуватиме суміш цирку з кіньми та фільму-катастрофи. Але інколи, щоб людина зрозуміла, що вогонь пече, їй треба дати сунути руку в багаття…
Лариса привезла дітей у суботу о восьмій ранку. Сама вона виглядала свіжою, пахла приторними парфумами та передчуттям «ол-інклюзиву».
— Ой, Свєтік, ти просто свята жінка! — прощебетала вона, затягуючи в коридор два баули з речами та скидаючи з себе відповідальність разом із плащем. — Хлопчики в мене золоті, тільки до гаджетів прилиплі, ти їх ганяй. Грошей я не залишила, у самої в обріз, все на тур пішло, але я вам сувенірчик привезу! Магнітик!
— Магнітик ми на хліб не намажемо, — буркнула Світлана, але Лариса вже упорхнула, залишивши в повітрі шлейф дешевого мускусу та відчуття наближеного апокаліпсису.
«Золоті хлопчики» Артем і Денис стояли в коридорі, уткнувшись у телефони. Привітатися вони забули. Мабуть, ця функція не входила до базової комплектації.
— Так, бійці, — гаркнув Вітя, намагаючись зображати суворого дядька. — Роззуваємося, миємо руки та снідати. Тітка Світлана млинців напекла…
— Дядь Віть, — перебила його Світлана з кухні. — Тітка Світлана п’є каву. А млинці пече дядько Вітя. Ми ж домовилися.
Вітя поперхнувся повітрям, але відступати було нікуди.
— А, ну так. Зараз, орли, дядько Вітя вам яєшню зваряжить.
Вихідні пройшли під девізом «Рятуйся, хто може». Кіт Мурзик, научений гірким досвідом, емігрував на шафу і звідти спостерігав за подіями з виглядом снайпера в засідці.
Пацани їли як не в себе. Здавалося, у них всередині не шлунки, а чорні діри. Холодильник порожнів з моторошною швидкістю.
— Свєт, а де сир? Я ж півкіла вчора брав, — розгублено запитував Вітя в неділю ввечері.
— Запитай у «орлів», — незворушно відповідала Світлана, гортаючи журнал і демонстративно не встаючи з дивана.
В квартирі запанував хаос. У ванній плавали якісь пластикові деталі, рушники валялися клубками, у передпокої пахло чужими кросівками так, що хотілося викликати санстанцію. Вітя бігав із ганчіркою, щось смажив, когось мирив (брати билися кожні півгодини через зарядку), і до вечора неділі виглядав так, ніби розвантажив вагон вугілля.
— Ну як, справляєшся? — з легкою єхидою запитала Світлана перед сном.
— Нормально, — прохрипів Вітя. — Жити можна.
«Ну-ну», — подумала Світлана. Наступав робочий тиждень…
У вівторок Світлана затрималася на роботі. Квартальний звіт не сходився на три копійки, і це бентежило її більше, ніж наявність племінників у квартирі. Повернувшись додому о сьомій, вона застала картину «Останній день Помпеї».
У мийці гора посуду нагадувала Пізанську вежу — от-от впаде. На підлозі на кухні липкі плями. Вітя сидів за столом, обхопивши голову руками. На столі стояла коробка від піци. Порожня.
— Привіт, — сказала Світлана. — Що на вечерю?
Вітя підвів на неї очі побитої собаки.
— Свєт… я не встиг приготувати. З роботи пізно прийшов, пацани кричали, їсти хотіли. Довелося піцу замовити. Дві.
— На які гроші? — уточнила Світлана. Бюджет у них був спільний, але суворо розписаний.
— Ну… я взяв із конверта «на комуналку». Я в п’ятницю із зарплати доложу!
Світла повільно видихнула. Конверт «на комуналку» був неприкосновенним запасом. Чіпати його — це як відкривати скриньку Пандори.
— Вітю, — крижаним тоном промовила вона. — Дві великі піци зараз коштують близько тисячі. Плюс доставка. Ти розумієш, що ці два обжори за три дні проїли твою тижневу норму витрат?
— Та вони ж діти! — завив Вітя. — Що мені їх, голодом морити? Ларка грошей не залишила!
— Це проблеми Ларки. І твої, раз ти такий добрий. Я тебе попереджала.
У цю мить на кухню ввалився старший, Денис.
— Дядь Віть, там вай-фай тупить! Зроби щось! І є ще кола?
Світлана подивилася на чоловіка. Той дригнувся, як від удару струмом.
— Денисе, вийди! — гаркнув він несподівано для самого себе. — Води попий з-під крану!
Світла мовчки налила собі чаю (заварки майже не лишилося, випили все), взяла бутерброд із самотнім шматочком сиру та пішла у спальню. Двері вона зачинила.
Середа та четвер пройшли у режимі холодної війни. Світлана демонстративно приходила пізно, вечеряла у кафе біля роботи (чого раніше собі не дозволяла — економила), а вдома ігнорувала купи сміття. Вітя перетворився на тінь. Він схуд, осунувся та перестав усміхатися. Племінники, відчуваючи безкарність та відсутність твердої жіночої руки, зовсім розпустилися
Апогей настав у п’ятницю.
Світлана прийшла раніше. Голова боліла, хотілося просто лягти й лежати. Відчинивши двері своїм ключем, вона почула дивний шум із вітальні.
Зайшовши в кімнату, Світлана застигла.
«Орли» грали у футбол. Справжнім футбольним м’ячем. У квартирі. Воротами слугував дверний отвір, а перешкодами — меблі.
Але жах був не в цьому.
На підлозі валялися уламки. Уламки її улюбленої, колекційної фарфорової статуетки балерини, яку Світлана шукала два роки по антикварних сайтах та купила із премії. Це була її річ. Її маленька радість. Її символ того, що в житті є місце прекрасному.
Поруч із уламками стояв Вітя і жалюгідно намагався зібрати їх у совок. Побачивши дружину, він поблід до кольору свіжопраного простирадла.
— Свєт… вони випадково… Рикошетом… Я склею! Клянуся, склею, не видно буде!
Світла мовчки підійшла до уламків. Підняла відбиту голову балерини. Подивилася на затихлих племінників. Денис жував жуйку та дивився на неї з викликом: мовляв, ну і що ти нам зробиш? Ми ж діти.
— Склеїш? — тихо перепитала Світлана. — Душу ти мені склеїш, Вітю?
Вона розвернулася і пішла у спальню.
— Свєт, ти куди? Не починай! — Вітя бігав позаду.
Світлана дістала із шафи валізу. Ту саму, маленьку, для відряджень.
— Я не починаю, Вітю. Я закінчую.
Вона кидала речі швидко, методично. Білизна, косметика, пара суконь, зарядка.
— Ти йдеш? Через статуетку?! — у голосі чоловіка звучала паніка. — Ти кидаєш мене з ними?!
— Я їду в санаторій, — спокійно повідомила Світлана, застібаючи блискавку. — У «Сосновий бір» за містом. Там якраз акція на вихідні. Спа-програма, масаж, тиша.
— А як же ми? — Вітя мало не плакав. — Ларка тільки в неділю прилетить! Ще два дні! У нас їжі немає! Гроші скінчилися!
— Вітю, ти дорослий хлопчик. Тобі п’ятдесят років. У тебе є руки, ноги та кредитна картка. От і крутися. Відчуй себе багатодітною матір’ю-одиначкою. Це корисний соціальний досвід.
— Свєтька, це зрада! — крикнув він їй у спину, коли вона вже взувалася.
— Зрада, милий, це коли ти інтереси своєї сестри ставиш вище за комфорт своєї дружини. І коли ти дозволяєш цим вандалам громити наш дім, бо не можеш сказати «ні». Чао, бамбіно!
Двері захлопнулася…
Світлана провела вихідні божественно. Вона спала до обіду, гуляла лісом, дихала хвоєю та ні про що не думала. Телефон вона вимкнула. Увімкнула лише в неділю ввечері, коли таксі везло її додому.
Двадцять п’ять пропущених від Віті. П’ять від свекрухи (мабуть, скаржився мамі). Одне повідомлення від Лариси: «Ти нормальна взагалі? Кинула чоловіка з дітьми!».
Світлана усміхнулася та видалила повідомлення.
Удома було підозріло тихо. Ключ повернувся у замку.
У коридорі пахло хлоркою та чомусь валеріанкою. Зустрічати ніхто не вийшов.
Світлана пройшла на кухню. Там сидів Вітя. Один. Перед ним стояла чашка чаю та тарілка з бутербродами.
Квартира сяяла чистотою. Такою чистотою, якої не буває після звичайного прибирання. Це була чистота спокути гріхів.
Вітя підвів очі. Вигляд у нього був, як у солдата, що повернувся з гарячої точки.
— Привіт, — сказав він хрипко.
— Привіт. Де діти? — Світлана поставила валізу.
— Здав. Ларці. Особисто в руки, як тільки вона приїхала. Відвіз на вокзал і здав. Разом із валізами.
— А вона що?
— Кричала. Сказала, що ми егоїсти та черстві люди. Що вона не відпочила, бо в неї була акліматизація.
— І що ти відповів?
Вітя помовчав, відсьорбнув охололого чаю.
— Я сказав, що якщо вона ще раз спробує повісити на мене своїх дітей без твоєї згоди, я забуду, що вона моя сестра. І про борг у десять тисяч нагадав.
Світла сіла навпроти. Узяла бутерброд.
— А прибирання?
— Клінінг викликав, — зізнався Вітя. — На останні з кредитки. Сам би я це не відмив. Вони мені килим у вітальні колою залили.
Світлана оглянулася. Статуетки балерини не було, але на її місці стояла ваза з квітами. Недорогими хризантемами, але свіжими.
Мурзик вийшов з-під дивана, підійшов до Світлани й голосно, вимогливо нявкнув.
— Їсти хочеш? — усміхнулася Світлана, почісувала кота за вухом. — Гаразд. Живі будемо — не помремо.
— Свєт… — Вітя взяв її за руку. Долоня в нього була вогка та тепла. — Прости дурня. Я все зрозумів. Правда. Ну їх у баню, ці «родинні зв’язки», якщо вони мені сім’ю руйнують. Ти в мене одна.
Світлана зітхнула. Сердитися вже не було сили, та й «Сосновий бір» зробив свою справу — нерви були як канати.
— Гаразд, горе цибуляне. Став чай чайник. І діставай заначку… ах так, заначки ж немає. Ну тоді діставай картоплю. Будемо деруни смажити.
Вітя підірвався з місця з ентузіазмом людини, яку щойно помилували перед розстрілом.
За вікном смеркало, на кухні знову пахло їжею та затишком. Життя тривало. А Лариса… Лариса нехай сама розбирається зі своєю кармою, воронкою достатку та дітьми. У Світлани й своїх справ по горло — наприклад, обрати нову статуетку. Вітя обіцяв оплатити. У потрійному розмірі.
