Стара хата на околиці села пахла сушеною м’ятою та спогадами. Після того,як не стало батьків вона стала яблуком розбрату для трьох дітей: Марії, яка все життя доглядала стареньких, старшого Степана, що звик брати від життя все силою, та молодшого Андрія, який приїхав із міста на сороковини.
Степан відвів Андрія в садок, подалі від заплаканих очей сестри. Його обличчя було червоним, а очі горіли жадобою.
— Слухай, малий, — почав Степан, стискаючи плече брата. — Ця хата — це не просто дерево і цегла. Тут землі на два гектари під забудову. Марія… ну що вона? Вона ж самотня, їй і кімнатки в гуртожитку вистачить. Давай так: я маю знайомого нотаріуса, ми оформимо папери, ніби батько перед смертю все нам відписав. Сестру виселимо, хату продамо, а гроші — навпіл. Це по-чоловічому.
Андрій відчув, як усередині закипає холодний гнів, але вирішив вислухати до кінця.
— А як же совість, Степане? Вона ж тут десять років за мамою горщики виносила, поки ти по заробітках їздив і жодної копійки не прислав.
— Совість у банк не покладеш! — відрізав Степан. — Вона — жінка, знайде собі когось. А нам треба капітал. Ну що, по рукам? Допоможеш мені її «переконати» підписати відмову, і станеш багатою людиною
Андрій мовчки зайшов до хати. Марія сиділа за столом, обхопивши голову руками. Перед нею лежав старий заповіт, написаний від руки, який не мав юридичної сили, але мав силу правди. Степан ввалився слідом, гримнувши дверима.
— Годі мокроти розводити! — крикнув Степан. — Маріє, збирай речі. Ми з Андрієм вирішили: хату виставляємо на продаж. Тобі виділимо трохи на переїзд, і будь вдячна.
Марія здригнулася, її голос тремтів:
— Як це — на продаж? Це ж наш дім. Тут кожен куток мамою пахне. Куди я піду? Ви ж знаєте, що в мене нічого немає, крім цієї роботи в сільській школі!
— Робота — діло наживне, — хмикнув Степан. — Андрію, скажи їй! Скажи, що ми домовилися!
Андрій повільно підійшов до сестри і поклав руку їй на плече. Він подивився на Степана так, ніби бачив його вперше.
— Ми справді домовилися, Степане. Тільки ти не дочув останнє слово.
— Яке ще слово? — насупився старший брат.
— Слово «ні». Жодного метра цієї землі ти не отримаєш через обман.
Степан онімів на мить, а потім його прорвало. Він почав розмахувати руками, наступаючи на молодшого брата.
— Ти що, дурню? Ти від грошей відмовляєшся заради чого? Заради цієї старої розвалюхи? Я тебе в люди вивів, я тобі допомагав, а ти мені… в спину?!
— Ти не в люди мене виводив, ти просто хотів мати спільника у своєму грабунку! — відповів Андрій, не відводячи погляду. — Марія віддала своє життя цим стінам і нашим батькам. А ти згадав про дім тільки тоді, коли відчув запах наживи.
— Ти не маєш права! — волав Степан. — Я старший! Я господар тут! Я згною вас обох по судах, я знайду свідків, що батько був не в собі! Ви по світу підете з торбами!
— Спробуй, — спокійно сказав Андрій. — Я працюю в юридичній фірмі вже п’ять років, Степане. Кожну твою махінацію я розіб’ю в прах. Кожен твій крок буде задокументований. Хочеш війни з власним братом і сестрою? Починай. Але пам’ятай: програєш ти не лише хату, а й право називатися нашою ріднею.
Степан важко дихав, його кулаки стискалися і розтискалися. Він глянув на Марію — вона плакала, але тепер це були сльози не відчаю, а полегшення. Він глянув на Андрія — той стояв скелею, непохитний і впевнений.
— Тьху на вас! — вигукнув Степан, хапаючи свою куртку. — Гнийте тут у своїх злиднях! Більше у вас брата немає! Не дзвоніть мені, коли дах потече!
Він вискочив з хати, з силою гупнувши хвірткою. В кімнаті запала тиша.
— Дякую, Андрію… — прошепотіла Марія. — Я так боялася, що він… що ви обоє…
— Ти не одна, сестро, — Андрій сів поруч і взяв її за руку. — Хай він забирає свою злобу. А ми тут сад навесні посадимо. Новий. І жоден камінь з цього фундаменту нікуди не зникне.
Минуло п’ять років. Сад, про який говорив Андрій, не просто розквітнув — він став найкращим у районі. Марія розцвіла разом із ним: вона більше не була тією заляканою жінкою, що боялася власної тіні.
Тепер вона господарювала впевнено, а Андрій щовихідних приїздив із міста, допомагаючи з документами та важкою працею.
Про Степана не чули нічого. Кажуть, він вклав якісь гроші в сумнівну аферу, прогорів і перебивався випадковими заробітками десь у столиці. Але гордість — це іржа, яка роз’їдає людину зсередини, і він не подавав звістки.
Одного вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, біля хвіртки зупинилася стара зашарпана автівка. З неї вийшов чоловік. Він був худий, зсутулений, у вицвілій куртці. Марія, що саме поливала квіти біля порогу, впустила шланг.
— Степан? — ледь чутно промовила вона.
Брат мовчав. Він не смів підняти очей. Його колись грізний голос тепер звучав глухо й розбито.
— Маріє… Я… я просто повз проїжджав. Думав подивлюся, чи не розвалилася ще хата.
У цей момент із саду вийшов Андрій із секатором у руках. Він завмер, побачивши старшого брата. Повітря наелектризувалося, як перед грозою.
— Прийшов оцінити майно? — холодно запитав Андрій, стаючи поруч із сестрою. — Чи знову нотаріус чекає за рогом?
Степан здригнувся. Він підняв погляд, і Марія побачила в його очах не злість, а порожнечу й сором.
— Немає ніякого нотаріуса, Андрію. І грошей немає. І друзів тих «впливових» теж немає. Все, що ти казав тоді… все збулося. Я залишився ні з чим. Навіть спати іноді ніде.
Степан повернувся, щоб піти, але Марія раптом вигукнула:
— Стій! Куди ти? На ніч дивлячись?
— Я не заслуговую тут стояти, — кинув він через плече. — Я ж вас вигнати хотів. Рідну кров на мідяки розміняти. Соромно мені, Маріє. Так соромно, що дихати важко.
Андрій мовчав довгу хвилину. Він згадав, як у дитинстві Степан вчив його рибалити і як захищав від сусідських хлопців. Гнів, що жив у серці п’ять років, раптом почав танути.
— Сором — це добре, Степане, — нарешті мовив Андрій. — Це означає, що людина в тобі ще жива. Але на поріг ми тебе просто так не пустимо.
Степан зупинився, чекаючи вироку.
— У нас у саду паркан похилився, і дах на сараї треба перекрити, — продовжив Андрій, підходячи ближче. — Руки ще пам’ятають роботу, чи тільки папери підробляти вмієш?
Степан шморгнув носом, на його обличчі з’явилася слабка, болісна посмішка.
— Пам’ятають. Все пам’ятають
Того вечора вони вперше за багато років сиділи за одним столом. Не було довгих промов чи палких обіймів. Була тиша, але вже не ворожа, а лікувальна.
Марія поставила на стіл запашний борщ, а Степан сидів, опустивши голову, і його руки — грубі, мозолясті руки робочої людини — помітно тремтіли.
— Знаєш, — тихо сказав Степан, дивлячись на вогонь у печі. — Я тоді думав, що гроші зроблять мене сильним. А виявилося, що сильний той, у кого є куди повернутися.
Андрій поклав руку на плече брата — так само, як колись у саду, але тепер це був жест підтримки, а не виклику.
— Хата стоїть, Степане. І сад росте. Головне, щоб ми більше не дозволяли жадобі копати прірви між нами.
Тетяна Макаренко
