— А з чого це я повинна щодня готувати для твоєї мами? — обурилася дружина.
— Вважаєш, я зобов’язана готувати щодня для твоєї мами?! — кинула Юля, не повертаючись до чоловіка.
Вона різко поставила каструлю на плиту. Окріп виплеснувся на край конфорки, зашипів. Пар піднявся до стелі, де висіла стара люстра з трьома плафонами — один давно перегорів.
Сашко стояв у дверях, машинально смикав обручку. На сковороді досмажувалися котлети — мати любила з рисом, не з картоплею. У повітрі висів густий запах смаженої цибулі.
Юля відкинула пасмо волосся з чола. На зап’ясті бовталися гумка для волосся й браслет — подарунок на минулу річницю. Вона важко видихнула, уперлася долонями в край раковини. У вікні навпроти відбивалася кухня — безлад на столі, брудний посуд, пакет з ліками біля хлібниці.
— Юлю, давай не зараз, — втомлено попросив Сашко.
Вона обернулася. В очах блищали сльози, губи тремтіли. На плиті щось утекло — молоко потекло по емальованій поверхні.
Котлети охололи. Юля переклала їх на тарілку, витерла плиту мокрою ганчіркою. Сашко так і стояв у дверях — не пішов, але й увійти не наважувався.
Три місяці тому Ганна Петрівна лежала в лікарні, серце. Права рука не слухалася, мова давалася важко, і Юля сама запропонувала:
— Заберемо її до нас. Куди їй самій у тій квартирі?
Сашко тоді обійняв дружину, поцілував. Юля працювала медсестрою в поліклініці, знала, як доглядати за такими хворими. Здавалося, впораються.
Перші тижні минули спокійно. Перші тижні Ганна Петрівна майже не вставала з дивана у вітальні. Юля приносила їй ліки, міряла тиск двічі на день. Свекруха дякувала за кожну дрібницю, старалася не заважати. По вечорах дивилися серіали. Свекруха розповідала, як Сашко в дитинстві боявся пилососа, показувала старі фотографії.
Та поступово щось змінилося. Юля приходила з роботи — треба готувати вечерю. Уранці перед зміною — сніданок і ліки свекрусі. Вихідні — закупка продуктів, прання, прибирання. Ганна Петрівна почала давати поради:
— Юлечко, моркву треба тонше різати в суп.
— У мій час підлоги мили щодня.
— Сашенька любить котлети пом’якше, не пересмажуй.
Юля кивала, переробляла. Після дванадцятигодинної зміни в процедурному кабінеті приходила додому й знову надягала фартух. Свекруха сиділа на кухні, спостерігала.
— Ой, Юль, знову пересолила. У мене ж тиск.
Сашко мовчав. На роботі затримувався дедалі частіше. Юля бачила — він утомився, але чомусь саме це мовчання виводило найбільше. Ніби вона сама тягла цей віз.
Юля штовхнула двері плечем — у руках три пакети з продуктами, промоклі наскрізь. Ключі впали, довелося ставити сумки на брудний килимок, нагинатися. У пакеті щось хруснуло — мабуть, яйця.
На кухні стояв запах вареної гречки. Ганна Петрівна сиділа спиною до дверей, притиснувши трубку до вуха старою звичкою, хоча телефон був на гучному зв’язку.
— …Та що ти, Валь, звичайно, Юлечка старається. Але готує все не по-нашому. На швидку руку все. Молодь зараз не та пішла, метушлива…
Юля завмерла. У пакеті потекло молоко — пробило кут об ключі. Біла цівка поповзла по лінолеуму.
— …Учора борщ варила — м’ясо жорстке залишила, капусту переварила. Я Сашеньці кажу: навчи дружину-то. А він захищає…
Юля безшумно підняла сумки, пройшла у ванну. Зачинила защіпку, ввімкнула душ на повну потужність. Сіла на край ванни прямо в мокрому пальті.
У дзеркалі відбилося чуже обличчя. Туш потекла чорними доріжками. Сиве пасмо біля скроні — коли з’явилася? Руки тремтіли, під нігтями в’їдливий йод. На безіменному пальці обручка потьмяніла.
Вона прикусила кулак, щоб не закричати. У кишені завібрував телефон — Сашко: «Затримуюся. Поїж без мене.»
Юля дивилася на повідомлення, доки екран не згас. Усередині щось тихо надломилося, як суха гілка.
Юля вимкнула душ. У дзеркалі — бліде обличчя, вологе волосся прилипло до скронь. Скільки днів вона вже не усміхалася? Вона витерлася рушником, надягла старий светр, м’які домашні штани й пішла на кухню.
Холодильник заурчав, коли вона відчинила дверцята. Фарш, загорнутий у целофановий пакет, уже розморозився. Юля дістала цибулину, яйце, трохи батона для панірування.
На плиті шипіла олія, бризки летіли на рукав. Вона перевернула котлети — золотава скоринка виглядала майже святково, але радості не було.
Гречка в каструлі застигла грудкою, як і вона сама — втомлена, мовчазна.
За пів години грюкнули вхідні двері.
— Привіт, — Сашко ввійшов, зняв куртку. — Пахне смачно.
Юля не відповіла. Тільки виклала котлети на тарілку й поставила перед ним, як офіціантка.
Він сів за стіл, потер долоні:
— Спасибі… Мам! Вечеря готова! — гукнув він у бік кімнати.
З-за дверей почулося шаркання капців, тихе покашлювання. Юля раптом видихнула:
— Сашко, я більше не можу.
— Давай не зараз? Мама почує, — зітхнув Сашко, не підводячи очей від тарілки.
— А ти знаєш, що вона сьогодні своїй подрузі розповідала, яка я погана господиня? Що я навіть борщ нормально зварити не вмію?
— Вона не зла. Просто звикла по-своєму все робити.
— Звикла?! — Юля різко встала. — А я, значить, повинна звикнути пахати як кінь, так?
— Не кричи! — Сашко насупився, озирнувся на двері.
— Буду кричати! — голос Юлі зірвався. — Вона твоя мати, а не моя! Чому я повинна щодня крутитися біля плити, бігати по аптеках, слухати, як мене засуджують за кожну дрібницю?!
У цю мить двері до кімнати тихо відчинилися. На порозі стояла Ганна Петрівна. Вона дивилася на них, морщачи лоба, ніби намагалася зрозуміти, про що сварка.
— Що сталося, діточки? — голос її тремтів.
Ніхто не відповів. Сашко сидів, втупившись у тарілку, наче в рятівний якір.
Ганна Петрівна повільно пройшла до столу, опустилася на стілець. Взяла виделку, тремтячою рукою відколупнула шматочок котлети.
— Схоже, я тут зайва, — промовила ледь чутно, опустивши очі.
Слова повисли в повітрі, як важка завіса.
Юля хотіла щось сказати — виправдатися, перепросити, — але не змогла. Усе, що накопичилося за місяці, стояло грудкою в горлі.
Ганна Петрівна повільно пережовувала котлету. Кожен рух давався з зусиллям — ніби доводилося ковтати не їжу, а образу. Сашко сидів навпроти, не підводячи погляду.
— Мам, ніхто так не думає, — нарешті вичавив він.
— Думають, — вона відклала виделку й акуратно витерла рот серветкою. — Я ж не глуха, Сашенько. Чую все. І бачу.
Вона підвелася, тримаючись за стіл.
— Завтра подзвоню Валі, — сказала вона після короткої паузи й попрямувала до дверей. — У неї кімната звільнилася. Переберуся туди на час. Так, щоб нікому не заважати.
Юля різко обернулася.
— Ганно Петрівно, зачекайте…
— Чого чекати? — жінка не обернулася. — Вам самим пожити треба. Молоді ще.
Вона на мить завмерла в дверях, ніби хотіла щось додати, але тільки хитнула головою й пішла до своєї кімнати.
Двері тихо зачинилися. Відразу стало чутно, як скрипнуло ліжко, потім — легке покашлювання.
Юля стояла посеред кухні, не знаючи, що робити. Хотілося кинутися до свекрухи, пояснити, що все не так, але ноги не слухалися.
Сашко втупився обличчям у долоні.
— Що я мамі скажу? Що ми її виганяємо? — голос його здригнувся.
Юля підійшла, сіла поруч.
— Ми не виганяємо, — тихо відповіла вона. — Просто… може, їй справді буде краще там? У подруги, де ніхто не репетує, де спокійно. Вона ж усе відчуває, Сашко.
Її обличчя було втомленим, але не злим. Під очима — тіні, між бровами лягла тонка зморшка. Волосся вибилося з хвоста, і вона машинально пригладила їх, ніби вибачаючись за свою недоглянутість.
Сашко раптом побачив, як сильно змінилася вона за ці місяці. Та Юля, яка колись сміялася вранці, тепер стала тихою, ніби весь час прислухається до сторонніх звуків, боячись, що хтось покличе, докорить, вимагатиме.
— Юль… — він зітхнув, важко, ніби скидав камінь. — Пробач мені. Я весь цей час ховався за роботою. Думав, саме розсмокчеться. А воно тільки гірше стало.
Вона поклала голову йому на плече.
— Я теж не янгол, — прошепотіла вона. — Втомилася просто. Кожен день — одне й те саме. А потім соромно, що на неї зриваюся.
Вранці Юля прокинулася не від будильника, а від запаху.
Теплий, солодкувато-борошняний, ніби з дитинства — запах млинців.
Коли Юля вийшла зі спальні, сонце вже пробивалося крізь фіранку. На кухні Сашко, в її блакитному фартуху з ромашками, вправно перевертав тонкий млинець дерев’яною лопаткою. На плиті поруч стояла гора готових — рум’яних, трішки нерівних, але таких домашніх.
Ганна Петрівна сиділа за столом, чистила яблука спеціальним ножем — тим самим, яким раніше вирізала зірочки з моркви для онуків.
— …а потім, значить, весь у борошні стоїть і реве! — жваво розповідала вона, дивлячись на сина. — Каже: «Мам, млинці згоріли!»
Сашко засміявся:
— Мам, ну годі дитинство згадувати, — Сашко почервонів, але посміхався.
Юля зупинилася в дверях. Уперше за три місяці ніхто не чекав від неї сніданку, ніхто не кликав: «Юль, а де сіль?» або «Юль, подай рушник».
На столі вже стояли сметана, аґрусове варення, нарізаний сир.
— Доброго ранку, — тихо сказала вона.
Сашко обернувся, усміхнувся так, як колись, у їхні перші роки.
— Юль, сідай. Ми тут з мамою трохи приготували.
— Угу. Вирішили: будемо готувати по черзі. Я — по понеділках, середах і п’ятницях. Мама бере на себе легке прибирання, а ти… — він зробив паузу, — відпочиваєш хоч іноді.
Ганна Петрівна кивнула, не підводячи очей:
— Я й речі можу скласти. І з сусідкою домовилася — Маргарита Іванівна приходитиме через день, уколи ставити й тиск міряти. Не безкоштовно, звичайно, але ми з пенсією впораємося.
Юля опустилася на стілець. Сашко підсунув їй тарілку з гарячими млинцями. Вона взяла один, відкусила. Хрусткі краї, тепла середина.
Сашко налив усім чаю.
— Знаєте, — сказав він, — я зрозумів, що весь цей час ми просто жили поруч, а не разом. Хочу, щоб було по-іншому.
Ганна Петрівна поклала руку на їхні зчеплені пальці:
— Головне, що зрозуміли. Решта — справа часу.
Минув тиждень. Дощ барабанив по карнизу, стікав струмками по склу. На підвіконні несподівано випустив новий лист фікус.
— Дивіться-но, — свекруха помацала молодий листочок. — Думала, все, пропав. А він узяв і ожив.
За столом пили чай. Юля поправила плед на плечах Ганни Петрівни — старий, у клітинку, що пахне нафталіном. Сашко читав з телефону розклад медсестри — завтра о десятій прийде.
— А в суботу ми з мамою борщ зваримо, — додав він. — Ти відпочивай.
Юля взяла ще печива. Уперше за довгий час їй хотілося їсти.
