Галина стояла на табуретці в кутку вітальні, тримаючи в зубах шматок скотчу, і намагалася заштовхати стару байкову ковдру в щілину між підвіконням і стіною.
Руки мерзли, спина нила, а з коридору доносився монотонний звук телевізора, під який її тридцятишестирічний син Андрій уже годину гортав стрічку в телефоні.
З кухні почувся брязкіт кришки від каструлі, а за мить на порозі з’явилася двадцятитрирічна Мар’яна в розтягнутому худі з секонд-хенду.
— Мам, а в нас що, знову на вечерю порожні макарони? — незадоволено протягнула донька, розглядаючи свої нігті. — Там у холодильнику навіть сиру немає. І кетчуп закінчився.
Галина ледь не випустила ковдру з рук. Вона повернула голову, важко дихаючи від напруги:
— Мар’яно, якщо тобі не подобаються макарони, супермаркет через дорогу. Купи сиру, купи м’яса, приготуй те, що хочеш. Хто тобі заважає?
— А за які гроші, цікаво? — фиркнула Мар’яна, спираючись на одвірок, з якого вже кілька років тому злізла вся фарба. — Я роботу шукаю. Ти ж знаєш, що після університету без досвіду нікуди не беруть. Що я, винна?
— Ти її шукаєш уже пів року! — крикнула Галина, злізаючи з табуретки. Обличчя її почервоніло. — Шукаєш так, щоб не дай Боже не знайти! Твої ровесники листівки роздають, у кав’ярнях працюють, а ти чекаєш, поки тобі крісло директора принесуть? Я в твої роки на трьох роботах гарувала, щоб вас прогодувати, коли батько ваш здимів!
На галас із кімнати повільно вийшов Андрій. Він почухав потилицю і незадоволено зморщився:
— Ну що ви знову репетуєте? Дайте спокійно вечір провести. Мам, ну реально, скільки можна сваритися через ту їжу?
— О, з’явився захисник! — Галина повернулася до сина, витираючи пильні руки об фартух. — Андрію, а ти коли останній раз на комуналку скидався? Тобі тридцять шість років! У тебе хороша зарплата в автосервісі, клієнти в чергу стоять. Де твої гроші? Чому за світло, за воду, за цей клятий інтернет, у якому ти цілими днями сидиш, плачу я зі своєї мізерної зарплати й пенсії?
— Я збираю, мамо! — роздратовано відрізав Андрій, підвищуючи голос. — Ти уявляєш, скільки зараз коштує житло? Навіть на перший внесок по іпотеці треба збирати роками! Я не можу розкидатися копійками.
— Роками він збирає… — тихо, але отруйно промовила Галина. — А жити в цій руїні й жерти мій суп ти можеш безкоштовно? Ти знаєш, що від мене сьогодні знову Катерина пішла?
Мар’яна голосно пирхнула, сховавши посмішку:
— Хто б сумнівався. Яка вже за рахунком? Шоста?
— Замовкни! — гримнув на сестру Андрій, і його обличчя налилося гнівом. Потім він знову повернувся до матері. — Так, Катя пішла! І знаєш чому? Бо вона прямо сказала: «Я не збираюся жити в колгоспі з твоєю мамою і сестрою, де у ванній плитка на голову падає, а в коридорі шпалери на чесному слові тримаються!». Мамо, у нас соромно дівчину в хату привести! Тут тридцять років ремонту не було! Стіни облізли, двері перекошені, унітаз тече!
— То полагодь! — закричала Галина так, що в серванті задзвеніли старі кришталеві келихи. — Руки є? Інструменти є? Ти чоловік чи хто? Чому я в шістдесят років маю і крани міняти, і розетки крутити, поки ти на дивані страждаєш за своїм особистим життям?
— А за чий рахунок міняти?! — не поступався Андрій, підходячи ближче. — Матеріали коштують космічних грошей! Якби дехто не возив щоліта мої потенційні вікна в Болгарію та Туреччину, у нас би вже нормальна квартира була!
Ці слова вдарили Галину в саме серце. Вона заніміла на секунду, ковтаючи образу, а потім вимовила низьким, тремтячим від люті голосом:
— Ах, ось воно що… Моє море вам поперек горла стало? Мої два тижні на рік, коли я почуваюся людиною, а не ломовим конем?
— Ну а що, Андрій правий, — подала голос із кутка Мар’яна. — Ти щоліта їдеш, лишаєш нам порожній холодильник і купу боргів за квартиру, а ми тут сидимо в цьому грибку. Тобі наплювати, як ми живемо. Головне — фоточки з пляжу в соцмережі виставити, щоб перед подружками похвалитися.
Наступного дня атмосфера в квартирі була крижаною. Ніхто ні з ким не розмовляв. Галина демонстративно зварила каву тільки собі, а діти по черзі снували кухнею, з гуркотом зачиняючи дверцята шафок.
Ближче до вечора в гості заглянула сусідка й давня подруга Олена. Вона принесла кілька яблук зі свого саду і, ледь переступивши поріг, зупинилася в коридорі, з острахом розглядаючи стелю, де після вчорашньої зливи жовтіла свіжа пляма.
— Галю… Ну це вже ні в які ворота, — зітхнула Олена, знімаючи плащ. — У тебе скоро стеля провалиться. Ти бачила, що там у коридорі робиться? Шпалери вже рулоном вниз звисають.
— Бачила, Олено. І що мені, застрелитися через це? — втомлено відповіла Галина, проводячи подругу на кухню.
— Та навіщо стрілятися? Просто треба голову на плечах мати. Я чула, ти знову в турагенство ходила? Андрій на вулиці зустрів мого Михайла, жалівся, що ти останнє з хати виносиш на ті путівки.
Галина з розмаху поставила чайник на плиту:
— І ти туди ж? Олено, ти ж моя подруга! Ти знаєш, як я все життя сама крутилася. Чоловік залишив з двома малими, аліментів — кіт наплакав. Я світла білого не бачила! І зараз: Андрію тридцять шість, Мар’яні двадцять три. Вони сидять на моїй шиї, їдять мій хліб, і вони ж мені дорікають єдиною радістю?
— Галю, так діти тому й сидять, що ти їм дозволяєш! — Олена сіла за стіл і склала руки на грудях. — Вони живуть як у готелі «все включено». Мама прибере, мама зварить, мама за світло заплатить. А ти замість того, щоб поставити їх на місце і змусити скидатися на ремонт, купуєш квиток в Анталію! Це ж смішно. У хаті сором і жах, вікна ковдрами затикаєш, зате на морі! Що люди скажуть?
— А мені начхати на людей! — вибухнула Галина, і в її очах блиснули сльози. — Начхати, розумієш? Життя одне! Мені шістдесят! Скільки мені тієї активної старості лишилося? П’ять років? Десять? І я маю провести їх, дивлячись на ці кляті сірі стіни, збираючи на пластикові вікна для двох дорослих ледарів?
— Але ж це твої діти, Галю…
— От саме тому, що вони мої діти, вони мали б сказати: «Мамо, ти відпахала своє. Їдь, відпочинь, погрійся на сонечку, а ми тут самі шпалери поклеїмо!». Але ні! Вони сидять і чекають, коли мене не стане в цих злиднях, щоб цю хрущівку поділити!
У цей момент двері кухні з гуркотом відчинилися, і на порозі з’явився блідий від обурення Андрій. Він, виявляється, чув усю розмову з коридору.
— Ах, ось як ти про нас думаєш, мамо?! — закричав він, важко дихаючи. — Чекаємо твого кінця? Та як у тебе язик повертається таке говорити! Я пашу на роботі як проклятий, спину гну під машинами!
— То де твої гроші, сину?! — Галина піднялася назустріч, впершись руками в стіл. — Де вони? Покажи мені хоч одну квитанцію, хоч один мішок цементу, який ти купив для цього дому!
— Я не збираюся вкладати гроші в цю квартиру, яка юридично записана на тебе, щоб потім Мар’яна вимагала свою частку! — видав Андрій головний аргумент, від якого Олена на стільці аж притихла. — Ти егоїстка, мамо! Тобі байдуже, що через твою упертість у мене немає сім’ї! Жодна нормальна жінка не прийде в цей гадючник! Ти думаєш тільки про свій пляж і свої розваги!
— А ти думаєш про мою шию, на якій зручно вмостився! — заверещала Галина, втрачаючи контроль. — Геть з моїх очей! Обидва геть! З завтрашнього дня купуєте їжу самі, готуєте самі і платите за квартиру три рівні частини! Не подобається — знімайте житло, шукайте принцес із квартирами, робіть що хочете! А на море я поїду! Навіть якщо мені доведеться їхати туди в одних штанах і без зворотної путівки!
Андрій з люттю грюкнув дверима кухні так, що штукатурка над одвірком остаточно тріснула і дрібними крихтами посипалася на підлогу.
Минуло три дні. У квартирі панувала тиша, яка буває лише перед капітальною бурею. Мар’яна цілими днями демонстративно сиділа в навушниках, а Андрій приходив з роботи запізно, зачинявся у своїй кімнаті й ні з ким не вітався.
Галина сиділа на кухні біля вікна, з якого все одно піддувало, попри всі зусилля з ковдрою. На столі лежав глянцевий буклет туристичного агентства з яскраво-блакитним морем і пальмами. Вона дивилася на цей буклет, потім на облізлу раковину, де тонкою цівкою текла вода, бо прокладка в крані знову зіпсувалася.
У кишені завібрував телефон. Це була Олена, яка вирішила подзвонити по відеозв’язку.
— Галю, привіт. Ну що ви там, помирилися? — запитала подруга, з’явившись на екрані.
Галина повернула камеру так, щоб Олена бачила її втомлене обличчя, але випадково захопила в кадр те саме вікно з синьою байковою ковдрою, прив’язаною мотузкою до ручки.
Олена придивилася, і на її обличчі з’явилася уїдлива посмішка:
— Ой, Галю… Ну що, зате в Туреччині тобі наступного літа дути не буде, так? Навіщо ті вікна, коли можна два тижні на шезлонгу полежати? А взимку погрієшся біля калорифера, якщо гроші на електрику лишаться.
У Галини перехопило подих від такої «підтримки». Пальці зсудомило від образи і гніву.
— Знаєш що, Олено? — тихо, але чітко сказала вона в екран. — Іди ти знаєш куди зі своїми порадами? Мені шістдесят років. І якщо єдине, що тримає мене на цьому світі — це солона вода і сонце два тижні на рік, то я буду за це триматися зубами. А ви всі можете й далі жити у своїх ідеальних ремонтах і чекати, коли мине життя!
Вона з силою натиснула кнопку відбою і швиркнула телефон на стіл.
Галина заплющила очі. Перед внутрішнім зором стояли не старі стіни, не докори дітей і не шпильки подруг. Вона бачила безкрає синє море, чула шум прибою і відчувала, як гарячий пісок гріє її втомлені, натруджені ноги. Там, далеко від цієї хрущівки, вона не була нікому винна.
Там вона була просто людиною, яка вижила, вистояла і мала повне право на свій маленький шматочок щастя. Навіть якщо за цей шматочок доводилося воювати з власними дітьми.
Світлана Малосвітна
