– А знаєте, чому 12 страв? – запитала Ганна. – Бо 12 апостолів! – Ні, бо 12 місяців! – поправив Петрик. – І мій робот буде 13-м, для удачі!

У мальовничому селі Кривопілля на Прикарпатті, де Карпати шепочуть стародавні легенди, а сніг падає, ніби пух з гусячого крила, жила одна ну дуже неординарна сім’я.

Звали їх родиною Чародіїв – не тому, що вони справді чаклували (хоча дехто в селі так думав), а тому, що їхній дідусь, старий Василь, колись винайшов “чародійний” рецепт з гірських трав, яка робила всіх навколо веселими, як на святі.

Сім’я складалася з дідуся Василя, бабусі Марії, тата Івана, мами Оксани, доньки Ганни (яка мріяла стати зіркою) і сина Петрика (генія-винахідника, якому щойно виповнилося 12). А ще в них був пес Бровко, який умів “співати” колядки, і кіт Мурчик, що крадькома крадав кутю з тарілки.

Цього року Святий Вечір обіцяв бути особливим. Сніг засипав село по самі дахи, а в хаті Чародіїв панував хаос, як у цирку на гастролях.

Дідусь Василь, з сивою бородою, що сягала пояса, сидів біля печі і майстрував “різдвяний сюрприз” – щось на кшталт феєрверку.

– Ой, Васильку, сподіваюся хата буде на місці? – кричала бабуся Марія, мішаючи кутю в величезній мисці. Вона була кругленька, як пампушок, і завжди носила хустку з вишитою калиною – “щоб відганяти злих духів”, казала.

– Та ну тебе, Маріє! Це ж для колядників! Уявляєш, вони заспівають “Добрий вечір тобі”, а тут – сюрприз! – реготав дідусь, підморгуючи.

Тим часом тато Іван, високий і кремезний гуцул з вусами, як у Тараса Бульби, рубав дрова надворі. Він був майстром на всі руки, але цього разу вирішив “модернізувати” святковий стіл.

“Чому б не додати до традиційних страв щось екзотичне?” – думав він. Отож, він приніс з лісу свіжі гриби і планував зробити “гуцульський суші” з варениками.

– Іване, ти що, з глузду з’їхав? Суші на Святвечір? Це ж не Японія, а Прикарпаття! – сміялася мама Оксана, яка була художницею і малювала ікони з сучасними мотивами. На її останній картині Святий Миколай тримав гітару.

– Оксано, кохана, уяви: вареник з картоплею, загорнутий у листя хрону, з соусом з буряка! Це буде хіт! – відповів Іван, хекаючи сокирою.

Донька Ганна, 16-річна бунтарка з волоссям, пофарбованим у зелений колір (бо “Різдво ж зелене від ялинки”), репетирувала колядки на гітарі. Вона мріяла про рок-гурт “Гуцульські Вовки” і перетворювала традиційні пісні на панк-версії.

– Мамо, послухай: “Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом зірка ясна – рок-н-ролл заграла!” – грала вона на гітарі, стрибаючи по кімнаті.

– Ганно, дитино, це ж Святий Вечір, а не концерт у Львові! Але звучить круто, – хихикала Оксана, малюючи на стіні фреску з янголами в джинсах.

А Петрик, маленький винахідник з окулярами на пів обличчя, будував у кутку “різдвяного робота” – механічного, який мав роздавати подарунки.

Раптом двері відчинилися, і в хату влетів Бровко, весь у снігу, з гілкою ялинки в зубах.

– Гав-гав! Колядки! – ніби гавкав він, а Мурчик, сидячи на печі, нявкав у відповідь: “Мяу, не заважай спати!”

– Ой, Бровко, ти наш колядник! – сміявся Петрик, чухаючи пса за вухом.

Сонце хилилося до заходу, і сім’я почала готуватися до Святої Вечері. Бабуся Марія розставляла 12 страв: кутю з медом і маком, узвар з сухофруктів, вареники з капустою, голубці, пампушки з часником, рибу в желе, борщ з вушками, кисіль, гриби, квасолю, картоплю і пиріжки. Але в цій сім’ї все було з твістом.

– Маріє, а де моя “чародійна” добавка? – запитав дідусь, підливаючи до узвару краплю своєї…

– Васильку, тільки не переборщи! Минулого року сусіди не знати що й думати, бо всі співали до ранку! – попередила бабуся.

Тато Іван приніс свій “гуцульський суші”: вареники, загорнуті в листя буряка, з соусом з хрону.

– Смакуйте, родино! Це ф’южн-кулінарія! – гордо оголосив він.

Ганна поставила на стіл свій внесок – салат з олів’є, але з додаванням чіпсів для “хрусту”.

– Це щоб не було нудно жувати! – пояснила вона.

Петрик активував свого робота: “Санта-бот, старт!”

Робот зажужжав, піднявся на пропелери і… впав у миску з кутею.

– Ой-ой, перезавантаження! – закричав Петрик.

Мама Оксана запалила свічку і почала молитву: “Господи, благослови цю вечерю…”

Але дідусь перервав: “І нехай буде весело!”

Всі сіли за стіл. Першою стравою була кутя.

– За здоров’я! – сказав Іван, черпаючи ложкою.

– А знаєте, чому 12 страв? – запитала Ганна. – Бо 12 апостолів!

– Ні, бо 12 місяців! – поправив Петрик. – І мій робот буде 13-м, для удачі!

– Ха-ха, Петрику, ти геній! Але нехай не падає в їжу, – сміялася Оксана.

Раптом хтось постукав у двері. “Колядники!” – зраділа бабуся.

Відчинили – а там сусіди: дядько Степан з гармошкою, тітка Галина з кошиком і їхні діти.

– Добрий вечір! Христос родився! – заспівали вони.

– Славімо Його! Заходьте, колядники! – запросив дідусь.

Колядники заспівали “Добрий вечір тобі, пане господарю”, а Ганна підхопила на гітарі рок-версію.

– Ого, це ж панк-колядка! – здивувався дядько Степан. – Ану, давай разом!

Вони заспівали, і весь дім затрясся від музики. Потім дідусь активував свій “сюрприз” –  вистрелили конфетті з цукерок.

– Бах! Різдво! – реготав він.

Сусіди сміялися: “Василю, ти чародій!”

Тим часом Петрик полагодив робота, і той почав роздавати подарунки: дідусю – нову флягу, бабусі – хустку з блискітками, татові – ручку з лазерним прицілом (винайдену Петриком), мамі – фарби, що світяться, Ганні – мікрофон для гурту.

– Петрику, ти найкращий брат! – обійняла його Ганна.

Але вечір тільки починався. Після вечері сім’я вийшла надвір дивитися на зірки. Сніг хрустів під ногами, а Карпати сяяли в місячному світлі.

– Подивіться, перша зірка! – вказала Оксана.

– Це знак, що Ісус уже в дорозі, – сказав Іван.

Раптом Бровко загавкав, і з лісу вибіг… олень? Ні, то був сусідський кінь, прикрашений гірляндами.

– Ой, це ж наш Жеребець! Він утік! – засміявся дядько Степан, який ще не пішов.

Але Петрик вигукнув: “Давайте зробимо санчата і покатаємося!”

Вони запрягли коня в старі санчата, і вся родина плюс сусіди поїхали селом, співаючи колядки.

– Йо-хо-хо! Гуцульське Різдво! – кричав дідусь.

По дорозі вони зустрічали інших селян. Тітка Параска вибігла з хати: “Чародії, ви знову бешкетуєте?”

– Приєднуйся, Параско! У нас “чародійний” узвар! – запросила бабуся.

І так село ожило: люди виходили, співали, танцювали. Ганна грала на гітарі “Щедрик” у рок-стилі, Петрик запускав дрона з вогниками (свій винахід), а дідусь частував усіх.

– Васильку, це ж звичайний компот? – запитала тітка Галина.

– Звичайно! З травками для веселощів! – підморгнув дід.

Але раптом стався курйоз: робот Петрика, якого взяли з собою, злетів і… зачепився за дах церкви.

– Ой, батюшко, пробачте! – закричав Іван, біжачи до церкви.

Священник вийшов, сміючись: “Чародії, ви завжди приносите радість! Нехай Бог благословить вашого робота!”

Вони зняли робота, і вечір продовжився. Повернувшись додому, сім’я сіла біля каміна. Дідусь розповідав історії.

– Давним-давно, в Карпатах жив чаклун, який робив сніг з цукру…

– Діду, а ти той чаклун? – жартувала Ганна.

– Можливо! – реготав він.

Мама Оксана малювала портрети всіх, додаючи чарівні елементи: дідуся з чарівною паличкою, бабусю з крилами.

– Це наш сімейний альбом магії, – казала вона.

Петрик демонстрував новий винахід: “різдвяний телепорт” – насправді ліхтарик, що проектував зірки на стелю.

– Уявіть, ми телепортуємося до зірок! – мріяв він.

Тато Іван готував чай з трав: “Щоб завтра не боліла голова від веселощів.”

А бабуся співала тиху колядку: “Бог ся рождає…”

Але Ганна перервала: “Давайте сучасну версію!”

І вони заспівали разом, мішаючи традиції з сучасністю.

Опівночі, коли всі втомилися, але щасливі, дідусь сказав: “Це найкращий Святий Вечір!”

–  Діду, ти ж гуцул, а не англієць! – сміялася Оксана.

– А ми – космополіти! – відповів він.

Сім’я лягла спати, мріючи про Різдво. Бровко вартував подарунки, Мурчик муркотів на печі.

А вранці… але це вже інша історія. Бо в Чародіїв кожен день – пригода.

Наталія Веселка

You cannot copy content of this page