— А знаєте, що? — відповіла Марина. — Вважаю, це абсолютно нормально, щоб у людини в сім’ї були не тільки спільні гроші, а й свої власні. Я вам, Тамаро Миколаївно, більше скажу. Вам теж потрібний такий рахунок завести, і вашому чоловікові, і моєму. Бо більше так продовжуватися не може. І знаєте що ще? Обійдуться молоді без чайного сервізу з англійського фарфору, бо це мої гроші, і я хочу собі обновки на осінь.
Марина схилилася над зошитом із сімейним бюджетом. Традиція ця існувала в родині її чоловіка з незапам’ятних часів. Усі доходи й, головне, витрати акуратно враховувалися та підраховувалися з тією метою, аби не витратити зайвої копійки. І в принципі Марина нічого не мала проти ідеї контролювати сімейний бюджет. У її родині теж так робили, але в домі чоловіка це було обов’язковим. Хоча, між іншим, жили не бідуючи.
У Марини й Андрія була пристойна робота в офісах. Його мати у свої 62 все ще жваво працювала в бухгалтерії, а батько, хоч і вийшов на пенсію, але на догляді вже років десять захоплювався різьбленням по дереву, мав свій маленький бізнес як самозайнятий.
— І що ж у нас залишається? — пробурмотіла Марина, тицяючи пальцем у кнопки калькулятора, й розчаровано зітхнула. — Нічого. — Похитала вона головою.
Комунальні платежі за свою власну, неіпотечну, квартиру в центрі міста. Плюс продукти, які зазвичай закуповувалися майже на місяць уперед. Ще кредит за дачу його батьків, який платила Марина теж, до речі, і вважала це справедливим — адже теж на тій дачі й працювала влітку, і відпустку кожну проводила. Плюс кредит за машину Андрія, та ще й дрібниці. Ось і виходило, що на обновку до осіннього сезону їй не залишалося ані копійки.
Однак на роботі Марині дали щедру премію, і тому був привід посміхнутися. Її-то вона й планувала витратити на нові чоботи. Старі зносилися так, що майстер з жалостю дивився. Нову куртку й жіночу, примху — шалено хотілося ще нові шапочку, шарф і рукавички.
У двері почувся дзвінок, і Марина помчала відчиняти. Повернулися з гостей рідні. Марина з ними не була у далеких родичів, бо сьогодні в неї був робочий день, але вона з цікавістю стала слухати новини з життя цих людей, яких, правда, майже не знала.
— Доньку заміж видають, — сказала Тамара Миколаївна. — Через два тижні весілля-то.
— Кредит взяли під нього, — додав, похитавши головою, свекор Марини Дмитро. — Дурно. Не могли що, у рідні позичити? Хоч би відсотки не платили.
— Треба добре подумати, що подарувати, — замислено додала Тамара Миколаївна. — Весілля буде велике. Не хочеться в бруд обличчям ударити.
— Ага, мам, — усміхнувся Андрій. — Тільки ти не забувай, ми й подарунок маємо принести, й у конверті ще дати.
— Та навіщо? — ахнула Марина.
— Так вони ж кредит збираються гасити за допомогою гостей, — сказав Андрій. — Розумно, придумано. Ми теж могли б так зробити.
— Почекайте, я чогось не розумію, — сказала Марина. — А якщо в людей немає таких грошей? Їм що, на весілля можна не приходити?
— 5 тисяч гривень — не така вже й велика сума, щоб її не можна було зібрати, — піджавши губи, сказала свекруха.
І взагалі-то Марина добре ставилася до своїх родичів з боку чоловіка, які були її сім’єю вже восьмий рік, але ці слова її неприємно зачепили. Згадалося, що торік, коли її батькам за станом здоров’я дуже бажано було поїхати в санаторій, свекор й навіть рідний чоловік відмовилися допомогти матеріально. Зате буквально через тиждень завалили подарунками якусь там колегу Тамари Миколаївни, яка святкувала новосілля. А потім та ж Тамара Миколаївна купила дуже дорогу хлібопічку, якою, до речі, потім не користувалася. Було лінь.
— Гаразд, — вирішила повернути ту розмову, яка ставала якоюсь неприємною. — Марина, підемо вечеряти. Я там голубців приготувала, залишилося тільки розігріти.
В частину вечора, що залишилася, сім’я базікала вже про що завгодно, тільки не про майбутнє весілля рідні. І Марина взагалі почала забувати про це. А наступний день, на її велику радість, був вихідним, тож вона вранці вирушила до торгового центру.
І взагалі-то Марина не була брехухою, ніколи не обманювала близьких. Але вона точно знала, якщо скаже про премію, то про приємний її жіночому серцю шопінг доведеться забути. Бо збереться сімейна рада, — сплесне в долоні її свекруха, потре руки з передчуттям, а потім, діставши той самий зошит з бюджетом, стане вирішувати, що й куди з премії потрібно витратити їм, сім’ї, а не персонально Марині, бо соромно бути егоїсткою.
І взагалі-то Марина в цілому погоджувалася з таким підходом. Адже вони були, як би, одним цілим, сім’єю, а значить, і гроші були спільні. І Марина була досі вдячна Тамарі Миколаївні за те, що коли сама Марина кілька років тому була звільнена за скороченням, а потім не могла знайти роботу цілих півроку, її шматком хліба не докоряли і навіть дозволяли купувати черешню, яку більше ніхто в сім’ї не брав.
Але все-таки, ох, все-таки Марина страшенно хотіла купити собі одяг на осінь, і тому вирішила, що цю премію вона приховає. І нехай потім буде соромно. Зате буде нова курточка й чобітки, і, може, навіть на шапочку, шарф і рукавички вистачить.
У торговому центрі якраз у багатьох магазинах проходив розпродаж, тож у Марини очі розбігалися. І раптом вона побачила його — пальто. Дивовижного глибокого зеленого кольору. Розкішне, з натуральної вовни. Воно підкреслювало фігуру, сиділо так, ніби пошили в ательє для неї.
— Беру, — сказала Марина.
Правда, ціна у пальто виявилася такою, що вистачило ще тільки на чобітки, а про все інше довелося забути. Але все одно Марина була щаслива й поверталася додому, як то кажуть, не відчуваючи під собою ніг.
— Мариночко! — пізніше покликала її зайняту на кухні свекруха. — А скажи-но мені, — запитала мати чоловіка, дивлячись на Марину якось дивно, — це що, ти взуття нове купила?
Вона завмерла, наче олень у світлі фар машини, що мчить на нього, і як тільки не подумала, що за обновку доведеться пояснюватися. А Марині здавалося, що у неї так червоніють щоки, що свекруха точно її розкриє.
— Подруга віддала. Їй незручні стали. Вона погладшала, — на ходу вигадала брехню Марина. — Тісні в щиколотці.
— Ясно! — хмикнула свекруха й пішла у свою кімнату.
Решту дня Марина провела, образно кажучи, як на голках, але більше їй ніхто й слова не сказав. Наступного дня вона пішла на роботу, але не в новому пальто. Попри прогнози синоптиків, на місто впало бабине літо, тож обновка пішла у шафу.
За пальто, яке засунула в самий його дальній кут, Марина полізла тільки через тиждень — і його не знайшла. Не вірячи своїм очам, перерила все. Не могла ж перекласти й забути. І тут у двері почувся дзвінок. Схвильована й засмучена Марина пішла відчиняти. Це повернулася додому свекруха.
— Подарунок молодим купила, — важливо оголосила вона й, покликавши всіх домочадців на кухню, продемонструвала чарівний чайний сервіз. — Англійський фарфор, — з гордістю пояснила вона.
— Круто, — хмикнув Андрій. — А скільки коштує?
Свекруха назвала ціну, і її чоловік цмокнув язиком.
— Дороговато вийшло.
Андрій зітхнув і сказав, що йому, мабуть, тепер доведеться поїздити з машиною, у якої подряпаний бік. Він нещодавно потрапив у маленьку пригоду зі своєї вини. А Марина насупилася, бо вартість чайного сервізу їй підозріло щось нагадувала.
— Тамаро Миколаївно, — звернулася вона до свекрухи, коли вони залишилися одні, — куди ви поділи моє пальто?
Мати чоловіка, зайнята тим, що шинкувала капусту на борщ, не вдостоїла невістку навіть погляду. Більш того, почала нурчати собі під ніс якусь пісеньку.
— Вибачте, але більше його взяти було нікому, — продовжила з натиском Марина. — Дмитро Павлович ніколи б не став ритися в моїх речах. Андрій сказав би одразу: «Де моє пальто?»
— Якась жінка купила, — відповіла свекруха. — Прямо при мені. Я тільки його повернула встигла, продавщиця встигла забрати, одразу комусь сподобалося.
— Що? — ахнула Марина. — Ви здали моє пальто назад у магазин? Та що ви наробили?
— А ти що наробила, дорога?
Свекруха залишила овочі в спокої, повернулася до невістки й, пронизуючи її поглядом, уперла руки в боки, а потім різко почала сварити її за те, що приховала від сім’ї премію й, як найсправжніша егоїстка, витратила її на себе, не дізнавшись про потреби та інтереси сім’ї.
Марина вислухала все уважно, не перебиваючи. І взагалі-то вона давно вже звикла жити з оглядкою на родину чоловіка, давно змирилася з тим, що всі гроші в ній спільні. Але тут щось сталося, і, як картинки з калейдоскопа, замелькали спогади про всі ті випадки, коли вона не могла розпоряджатися своїми ж грошима, от буквально взагалі.
— Безсовісна, — підбила підсумок свекруха. — Може, ти ще й рахунок окремий заведеш, щоб грошики там ховати? — єхидно запитала вона.
— А знаєте, що? — раптом з незвичайною для себе сміливістю відповіла Марина. — І заведу, і буду копити. Так, вважаю, це абсолютно нормально, щоб у людини в сім’ї були не тільки спільні гроші, а й свої власні. Я вам, Тамаро Миколаївно, більше скажу. Вам теж потрібний такий рахунок завести, і вашому чоловікові, і моєму. Бо більше так… — вона схопила зі столу лежав зошит з бюджетом. — Більше продовжуватися не може. І знаєте що ще? Обійдуться молоді без чайного сервізу з англійського фарфору, бо це мої гроші, і я хочу собі обновки на осінь.
А потім, дуже швидко й не слухаючи нічого, хоча свекруха взагалі мовчала підозріло, Марина одяглася, взяла коробку з чашкою й вирушила до магазину. Їй вдалося повернути товар швидко й просто, бо свекруха купувала його за готівку, а не з картки. І так само, до речі, запросто могла повернути пальто свекруха.
А потім Марина вирушила до торгового центру. Того самого зеленого пальто й справді більше не було, але вона вибрала собі куртку, яка, між іншим, коштувала дешевше за пальто. І тому, як і хотіла Марина, залишилося ще й на шапку, шарфик і рукавички.
Потім молода жінка повернулася додому й, взагалі-то, очікувала грандіозної сварки. Але вдома панувала дивна тиша. Тамара Миколаївна просто покликала всіх обідати, а потім пішла, нарешті, за вечерею сказала, що їм усім треба серйозно побалакати.
Марина затаїла дихання. Що буде? Точно сварка. Але домашні її раптом здивували.
— А знаєте, — сказав Андрій, — сумно, що так вийшло. Але, мамо, це й справді ненормально, що в нас ні в кого немає своїх особистих грошей. Навіть у школярів бувають кишенькові, а ми дорослі й серйозні люди. Всі заробляємо якось.
— Згоден, — кивнув свекор Марини. — Я он, наприклад, сто років вудочку не можу купити, хоча мої іграшки різьблені на ура розлітаються. Давайте що, переглянемо сімейний бюджет.
— Якщо ви всі наполягаєте… — з найтрагічнішим виглядом сказала свекруха. — Переглянемо. Але я не думаю, що ми станемо краще жити.
Однак Тамара Миколаївна помилялася. У підсумку сім’ї все одно вистачало на все. Але рідні й близькі тепер почували себе набагато краще, і нарешті навіть свекруха визнала — так краще. Більше того, одного разу вона зі своїх відкладених грошей завела собі хобі — стала вирощувати квіти на балконі.
