— Галино Петрівно, ну яка грядка? Ви ж сучасна жінка, а міркуєте як за кріпосного права.
Вадим поправив сонцезахисні окуляри, не встаючи з шезлонга. Його великий палець ліниво ковзав по екрану смартфона — вгору, вниз, лайк, скрол.
— Вадиме, там усього три метри скопати. У мене спина після вчорашніх закруток не розгинається, а часник треба посадити, поки місяць у фазі.
— Місяць у фазі, — хмикнув зять, не відриваючи погляду від телефону. — Давайте порахуємо математично. Мій робочий час, навіть у вихідний, коштує п’ять тисяч. Якщо я зараз встану, переодягнуся, візьму лопату… це мінімум година. Вам ці три кілограми часнику обійдуться в п’ять тисяч. Не рентабельно. Вам дешевше місцевого дядька Васю за пляшку найняти. Це називається делегування.
Галина Петрівна мовчки витерла руки об фартух. На фартусі цвіли соняшники, вже вицвілі від нескінченного прання.
— Дядько Вася третій день у загулі, — тихо сказала вона. — А делегувати біль у попереку в мене поки не виходить.
Вона розвернулася й пішла до сараю. Лопата була важка, із налиплими грудочками суглинку.
У свої шістдесят два роки Галина, колишня старша медсестра хірургічного відділення, знала про людську анатомію все. І зараз її власна анатомія кричала, що третій хребець поперекового відділу тримається на чесному слові та знеболювальній мазі.
Це було їхнє третє літо в такому режимі. Раніше Галина думала, що «дача для онуків» — це радість. Тепер вона розуміла: це вахта.
Підготовка до приїзду «дорогих гостей» починалася за тиждень. Пенсія Галини Петрівни — дві тисячі чотириста — до червня перетворювалася на стратегічний, але мізерний ресурс.
Щоб прогодувати доньку, зятя і двох семирічних близнюків, потрібна була фінансова акробатика.
Минулого вівторка вона зняла з накопичувального рахунку п’ятнадцять тисяч. «На проводи», як жартувала сусідка. «Резервний фонд», як поправляла сама Галина.
Список покупок виглядав як кошторис невеликого ресторану:
— Йогурти для хлопчиків (тільки без цукру, у них діатез);
— Стейки для Вадима («Галино Петрівно, ну не свинину ж, холестерин!»);
— Пляшка для Лєни (червоне, сухе, не дешевше тисячі, бо голова болить);
— Сир, сметана, молоко — тільки з ринку, магазинне вони не їдять.
«Ми їдемо до тебе на вітаміни, мам!» — радісно кричала Лєна в трубку тиждень тому. — «Хлопчикам потрібне повітря, а Вадимові — перезавантаження. Він так вигорів на роботі».
Галина зітхнула, встромляючи лопату в суху землю. «Вигорів». Гарне слово. У неї у відділенні хірургії стояли біля столу по дванадцять годин, коли привозили постраждалих після великих подій. Вони не вигорали. Вони просто сивіли до сорока років і мовчки курили на пожежній драбині. А Вадим вигорає від кондиціонера й нарад у «Зумі».
— Бабусю! — дзвінкий крик Артема розірвав тишу. — Ми їсти хочемо! А де млинці? Мама сказала, ти зробиш!
Галина Петрівна встромила лопату, випросталася, звично поклавши долоню на поперек, і подивилася на годинник. Одинадцята ранку. «Міські» прокинулися.
На кухні панував хаос, який буває тільки після навали дорогих родичів. На столі — калюжки пролитої кави, крихти від печива, відкрита і завітрена пачка масла.
Лєна сиділа за столом у шовковій піжамі, помішуючи ложечкою охолоджений чай.
— Мам, ну чого ти там калупаєшся зранку? — донька позіхнула, не прикриваючи рота. — Ми прокинулися, а на столі пусто. Ти ж знаєш, Вадик любить омлет з помідорами одразу зі сковорідки.
— Доброго ранку, доню. Я взагалі з шостої ранку на ногах. Помідори полила, огірки зібрала, парник відкрила.
— Ой, знову ти починаєш свій подвиг розвідника, — Лєна поморщилася. — Ми ж просили: не треба надриватися. Відпочивай. Ми приїхали спілкуватися, а ти вічно доверху… спиною на грядках.
Галина підійшла до плити. Звичним рухом розбила чотири яйця.
— Лєно, щоб на столі були помідори «одразу з грядки», над цією грядкою треба постояти. Самі вони тільки гниють.
— Ну то не саджай! — Лєна роздратовано відставила чашку. — Мам, двадцять перше століття. Все можна купити. Он, доставка навіть сюди возить.
— Возить, — спокійно погодилася Галина, нарізаючи пружний, пахучий сонцем томат. — Тільки помідори там по чотириста за кілограм. А в мене їх три відра на тиждень. І втричі смачніше. Порахуй різницю.
Лєна закотила очі. Цей жест вона зберегла з підліткового віку — тоді він означав «предки туплять», зараз — «старість не радість».
— Завжди ти все зводиш до грошей. Ми тобі мало допомагаємо? Вадим он інтернет тобі оплатив на рік.
— Оплатив, — кивнула Галина. — Щоб він міг працювати з альтанки.
На кухню ввалився Вадим. У шортах, рушник на шиї. Виглядав він, треба визнати, непогано — спортзал тричі на тиждень давав результат.
— О, сніданок! — він потер руки. — Галино Петрівно, а кава є? Тільки не розчинна, благаю. У турці. З кардамоном, як я люблю.
Галина мовчки дістала турку. Вона не була прислугою. Вона була господинею, яка приймає гостей. Але межа ця стиралася з кожним днем їхньої двотижневої відпустки.
Дні зливалися в один нескінченний конвеєр.
Ранок: сніданок на п’ятьох (каша дітям, омлет зятю, тости доньці). Посуд.
День: суп (обов’язково свіжий). Друге. Салат. Компот (три літри відлітали за годину). Посуд.
Вечір: мангал. Тут, звісно, панував Вадим.
— Жінки, відійдіть від вогню! — командував він, поливаючи вугілля розпалювачем. — М’ясо не терпить жіночих рук.
Це була його зоряна година. Він стояв із шампурами, важливий, як диригент. А Галина тим часом на кухні:
— мила овочі;
— різала зелень;
— варила молоду картоплю;
— робила соуси;
— накривала на стіл в альтанці;
— витирала пролитий близнюками сік.
Коли всі сідали вечеряти, Вадим урочисто викладав м’ясо на блюдо:
— Ну, спробуйте! Маринад — мій авторський.
— Божественно, любий! — захоплювалася Лєна. — Мам, ну скажи, у Вадика талант?
— Талант, — погоджувалася Галина, непомітно масажуючи коліно під столом. — Дуже смачно.
Після вечері всі розслаблено відкидалися на спинки стільців. Солов’ї співали, комарі дзвеніли.
— Як же добре на природі, — зітхав Вадим, колупаючи в зубах зубочисткою. — Оце я розумію — життя. Тиша, повітря. Не те що в місті. Галино Петрівно, ви щаслива людина. Живете тут, як у Христа за пазухою. Ні тобі заторів, ні дедлайнів.
— Так, — тихо говорила Галина, дивлячись на гору брудних тарілок, що височіла на краю столу. — Суцільний курорт.
— Мам, ти посуд у посудомийку закинь, гаразд? — кидала Лєна, обіймаючи чоловіка. — Ми підемо прогуляємося до річки, поки захід.
— У мене немає посудомийки, Лєно.
— Так? — щиро дивувалася донька, наче забувала про це щоразу. — Ой, точно. Ну, тоді замочи, завтра помиєш. Не будь перфекціоністкою.
Вони йшли, обнявшись, молоді й красиві. А Галина Петрівна залишалася наодинці з «курортом». Воду треба було гріти — бойлер старенький, на такий об’єм посуду не вистачало. Вона гріла чайники, лила «Фейрі» й думала.
Думала не про те, що вони погані. Ні, діти як діти. Сучасні. Думала вона про те, що її любов перетворилася на якусь дивну валюту, курс якої падає з кожним днем. Вона вкладає труд, час, здоров’я, а у відповідь отримує поблажливе «не метушися».
Перелом стався за три дні до їхнього від’їзду.
Зламався насос у свердловині. Вода перестала йти в дім.
— Вадиме, — Галина підійшла до зятя, який захоплено дивився якийсь вебінар у навушниках. — Води немає. Насос, схоже, згорів або контакти відійшли. Подивишся?
Вадим зняв один навушник. Його обличчя виражало вселенську скорботу від того, що його відволікли від пізнання істини.
— Галино Петрівно, я в насосах не розбираюся. Я гуманітарій з економічним ухилом.
— Там просто кришку відкрутити й подивитися, чи є напруга. У тебе ж руки чоловічі.
— Руки чоловічі, але заточені під клавіатуру, — усміхнувся він. — Викличте майстра. У чому проблема?
— Майстер із райцентру поїде тільки завтра. І візьме за виклик три тисячі. А нам воду для туалету й кухні треба зараз.
— Ну, потерпимо до завтра. Купимо п’ятилітровки в магазині.
— Вадиме, мені треба полити огірки. Вони згорять. І помити дітей.
— Ой, Галино Петрівно, завжди ви драматизуєте. Огірки, діти… Нічого з вашими огірками не станеться за день.
Він повернув навушник на місце. Розмову було закінчено.
Галина Петрівна постояла хвилину, дивлячись на його широку потилицю. Потім мовчки пішла до сараю. Дістала старий, ще радянський, ручний інструмент чоловіка. Знайшла викрутку, тестер.
Вона провозилася в кесоні — сирій бетонній ямі — півтори години. Збила кісточки пальців, забруднилася в маслі, зламала нігтя під корінь. Виявилося, просто окислився контакт. Зачистила, прикрутила. Вода пішла.
Коли вона вилізла з ями, брудна, пітна, з тремтячими руками, на веранді пили чай.
— О, вода з’явилася! — крикнула Лєна. — Мам, це ти майстра викликала? Оперативно! А ми тут торт розрізали, іди швидше, поки Артем все не з’їв.
Галина пройшла повз веранду, не повертаючи голови.
— Я не хочу торт, — кинула вона сухо. — Я хочу в душ.
У душі вона плакала. Вперше за все літо. Не від образи. Від злості на себе. За те, що виховала доньку, яка не бачить маму, а бачить прислугу. За те, що дозволяє цьому ситому, самовдоволеному чоловікові вважати її труд чимось таким, що само собою розуміється, безкоштовним додатком до свіжого повітря.
«Час коштує п’ять тисяч», — спливло в голові. — «Економічно недоцільно».
— Добре, — прошепотіла Галина Петрівна, змиваючи з себе бруд і сльози. — Буде тобі економіка. Буде тобі, зятю, повний госпрозрахунок.
Вона вийшла з душу у свіжому халаті, із замотаною рушником головою. Погляд її змінився. Зникла м’яка бабусина метушливість. З’явився той самий холодний, оцінюючий прищур, якого боялися інтерни в хірургії двадцять років тому.
— Мам, ти чого така серйозна? — спитала Лєна, облизуючи ложку.
— Втомилася, — спокійно відповіла Галина. — Збирайтеся потроху. Вам післязавтра їхати. Я банки приготувала.
— О! Банки! — пожвавішав Вадим. — Тещині огірочки — це святе. І лечо, сподіваюся, зробили? Те гостреньке?
— Зробила, Вадиме. Все зробила. По вищому розряду.
Вона усміхнулася. Але усмішка ця не торкнулася очей. План уже дозрів.
Недільний ранок видався метушливим. Вадим укладав речі в багажник свого кросовера з виглядом тетрис-майстра.
— Лєно, куди ти пхаєш валізу? Там же банки! Розіб’ємо — гріх на душу візьмемо.
Він любовно поплескав по картонній коробці. У ній, перекладені газетами, брязкали три літри маринованих огірків, п’ять банок лечо й безцінне полуничне варення.
Поряд примостився мішок картоплі — митої, добірної, яку Галина Петрівна копала вчора ввечері, поки «молодь» дивилася серіал.
— Тещенько, а кабачки? — крикнув Вадим, витираючи піт із чола. — Ви казали, ікра є кабачкова.
— Є, Вадиме. На веранді стоїть, — озвалася Галина. Вона сиділа в плетеному кріслі й, надівши окуляри, щось уважно рахувала в блокноті.
Коли багажник був забитий під зав’язку так, що довелося прибрати обмежувач, Вадим задоволено відтрусив руки. Він був ситий, засмаглий і задоволений життям. Два тижні «ол інклюзив» по-сільськи пройшли успішно.
Він підійшов до тещі, дістав вологу серветку й почав витирати пальці.
— Ну, Галино Петрівно, дякую за притулок. Відпочили душевно. Дітям тут роздолля, звісно.
— На здоров’я, — не відриваючись від блокнота, відповіла Галина.
Вадим завагався. Він переглянувся з Лєною, яка вже саджала близнюків у дитячі крісла.
— Галино Петрівно, тут така справа… — він зробив паузу, добираючи слова. — Ми коли їхали, двічі заправлялися. І зараз назад їхати. Бензин нині, самі знаєте, кусається. А ми все-таки вас провідати, онуків привезти… Загалом, не могли б ви поучаствувати? Чисто символічно. Дві тисячі.
Галина Петрівна повільно підвела голову. Зняла окуляри. Подивилася на зятя довгим, немиготливим поглядом. У повітрі повисла дзвінка тиша, в якій було чути, як дзижчить муха, що б’ється об шибку веранди.
— Дві тисячі? — перепитала вона рівним голосом.
— Ну так. На бензин. Ми ж до вас моталися, — Вадим усміхнувся своєю найчарівнішою усмішкою, якою зазвичай улещував клієнтів. — Сімейний бюджет, самі розумієте, тріщить.
Галина Петрівна мовчки відкрила гаманець. Дістала дві купюри по тисячі. Простягла зятю.
— Тримай, Вадиме. Справедливо.
Вадим засяяв, ховаючи гроші в кишеню шорт.
— От спасибі! Я знав, що ми домовимося. Ну, ми поїхали?
— Зачекай, — голос Галини став твердим, як хірургічна сталь. — Ми ще не закінчили. Присядь-но на доріжку. І ти, Лєно, підійди.
Вони сіли за той самий стіл, де вчора їли шашлик. Галина Петрівна поклала перед собою блокнот, калькулятор (старий, з великими кнопками) і ручку.
— Оскільки, Вадиме, ти в нас прихильник ринкових відносин і суворого обліку робочого часу, я вирішила перейняти твій передовий досвід. Делегування, оптимізація, рентабельність. Все, як ти вчив.
Вона відкрила блокнот.
— Я тут склала кошторис за ваш двотижневий заїзд. Ціни брала середні по ринку, навіть трохи нижчі, як для родичів. Знижка за лояльність, так би мовити.
Вадим хмикнув, ще не чуючи лиха. Лєна напружилася.
— Мам, ти чого? Це жарт?
— Які жарти, доню? Чиста математика. Слухаємо.
Галина почала читати, водячи пальцем по рядках:
— Пункт перший. Проживання. Оренда заміського будинку зі зручностями, три спальних місця. Два тижні. Враховуючи сезон і екологічно чистий район, 3000 на добу. Разом: 42 000 гривень.
— Мам! — зойкнула Лєна. — Це ж твій дім! Ми твої діти!
— Тихо, — Галина підняла долоню. — У готелі ви б заплатили втричі більше. Ідемо далі.
Пункт другий. Харчування. Повний пансіон. Сніданок, обід, вечеря, перекуси. Продукти фермерські, екологічні. Я порахувала тільки собівартість продуктів і приготування. Послуги кухаря 4-го розряду — 2000 на день. Продукти — за чеками та ринковою вартістю овочів з грядки. Помідори «Біо» в місті по 450? У мене по 300. Разом за харчування та роботу кухаря: 56 000 гривень.
Вадим перестав усміхатися. Його обличчя пішло червоними плямами.
— Галино Петрівно, це цирк якийсь. Ви нам рахунок виставляєте? За суп?
— За суп, Вадиме. І за стейки твої, які я маринувала, поки ти спав. Слухаємо далі.
Пункт третій. Послуги няні. Двоє гіперактивних дітей. Догляд 24/7, ігри, прання дитячої білизни. Середня ставка няні — 300 гривень на годину. Я беру по мінімуму, тільки за активні години, коли ви спали або «гуляли на річці». 5 годин на день. Разом: 21 000.
Галина перегорнула сторінку.
— Додаткові послуги. Прання та прасування дорослої білизни (5000). Прибирання приміщень після гостей (клінінг) — 3000. Консультації з садівництва (безкоштовно, це бонус). Амортизація сантехніки, яку я лагодила сама, бо в спеціаліста час коштує п’ять тисяч — 1500 за деталі.
Вона дзвінко клацнула кнопкою «Дорівнює» на калькуляторі.
— Разом: 128 500 гривень.
Вона подивилася на приголомшеного зятя.
— Але я ж не звір. Я пам’ятаю про бензин. Віднімаємо твої дві тисячі, які я тобі щойно віддала.
Галина щось черкнула в блокноті й розвернула його до Вадима.
— До оплати: 126 500. Можеш переказом на картку Ощадбанку, телефон прив’язаний.
Тиша була такою густою, що здавалося, її можна різати ножем замість того самого м’яса.
— Ви… ви з глузду з’їхали? — прошепотів Вадим. — Ми родина!
— Родина? — Галина Петрівна встала. Вона здавалася вищою на зріст. — У родині, Вадиме, не виставляють рахунок матері за бензин, коли везуть їй онуків. У родині не кажуть «мій час коштує дорого», коли мати просить допомоги. У родині, якщо вже ми заговорили про ринок, діє бартер: турбота на турботу. А в нас із вами гра в одні ворота. Я для вас — безкоштовний персонал, база відпочинку та постачальник провізії.
Вона підійшла до машини й відкрила багажник.
— У вас два варіанти. Варіант А: ви оплачуєте рахунок, і ми продовжуємо грати в «улюблених родичів». Варіант Б: ви визнаєте, що наш контракт розірваний в односторонньому порядку.
— І що тоді? — зло процідив Вадим.
— Тоді відбувається повернення товару, — спокійно відповіла Галина. — Вивантажуй.
Лєна заплакала.
— Мамо, як тобі не соромно! Картоплю пошкодувала!
— Не картоплю, Лєно. Себе пошкодувала. І тебе, дурну, пошкодувала, що ти з таким скнарою живеш і вважаєш це нормою. Вивантажуй, сказала.
Це було найшвидше розвантаження в історії дачного кооперативу «Світанок». Вадим, червоний від люті, шпурляв банки на траву. Картопля розсипалася, він вилаявся, штовхнув мішок.
— Більше ноги моєї тут не буде! — кричав він. — Ноги моєї!
— І це найкращий подарунок до дня народження, Вадику, — кивнула Галина Петрівна.
За десять хвилин машина, вискнувши шинами, рвонула з місця, залишивши хмару пилюки. Багажник був порожній.
Галина Петрівна залишилася стояти біля воріт. Навколо неї, як солдати розгромленої армії, стояли банки з огірками та пакети з кабачками.
Спина боліла. Руки нили. Але всередині було таке дзвінке, кришталеве почуття свободи, якого вона не відчувала навіть після розлучення двадцять років тому.
— Петрівно! — гукнули від паркану.
Сусідка Людмила, яка висіла на штахетнику останні пів години, показала великий палець.
— Ну ти даєш! Артистка! А банки-то куди тепер? Пропадуть же.
Галина подивилася на свої багатства.
— Не пропадуть, Людо. Взимку з’їмо. А що не з’їмо — продамо. У мене тепер, знаєш, комерційна жилка відкрилася.
Вона взяла одну банку з огірками, підкинула її в руці й пішла в дім.
Попереду була осінь. Тиха, спокійна осінь. Тільки для себе.
І, можливо, для дядька Васі, який, кажуть, закодувався й тепер шукає підробіток.
А платити йому Галина тепер буде. Принципово. Праця має бути оплачена.
